День останній. Оповідання.

Я почув гуркіт першим. Це точно були танки, не менше двох. Вони котили зі сторони Тарасівки, вздовж лісосмуги. Як раз звідти ми і чекали їх. Червоний і Боксер спали нижче у ярку, у десяти метрах. Я лежав майже коло обочини, під старою тополею і роздивлявся у бінокль дорогу. Коло мене був Татарин - днем він майже ніколи не спав, ось і цього разу, поклавши поруч свою снайперську гвинтівку на розстелений плащ-намет, він відрізав ножем маленькі шматки яблука і неспішно їв, час від часу оглядаючи місцевість.
Ще зранку Червоний заклав на дорозі дві протитанкові міни.
- Наживку закинули,- весело говорив він, облизуючись і обережно прикопував маскуючи, місця мінування, - тож скоро і рибка попадеться. Треба лише почекати.
Сьогодні ми нікуди не спішили, тож був час почекати рибу.
І ось, нарешті, я почув гуркіт. Точніше, спочатку тіло відчуло легку вібрацію землі. Завжди у поході, під час виходів, усі відчуття загострюються. Людина починає відчувати такі речі, на які у повсякденному житті навіть не звертає уваги. Наприклад, зміну напряму вітру, запахи, звуки, зміну погоди, поведінку птахів і тому подібне. Під час походів тіло само швидко налаштовувалось на потенційну небезпеку, вмикалися якісь древні механізми виживання і людина ніби ставала наполовину диким звіром.
Я відчув ледь помітну вібрацію землі. Завмер і прислухався. Потім обережно поклав долоню на руку Татарина. Рука з ножем і шматком яблука завмерла на півдорозі до рота. Він подивився на мене і ледь помітно кивнув.
- Я чую - їдуть! - було ніби написано в його синіх спокійних очах.
Він сховав ніж, викинув недоїдене яблуко, тихо сповз вниз і штовхнув Боксера і Червоного.
Моє серце забилось у грудях частіше. Пальці стиснули бінокль і побіліли від напруги, але це я відчув лише тоді коли кілька разів глибоко повільно вдихнув і видихнув. Я завжди так роблю, коли треба заспокоїти тіло. Я прилинув до бінокля і уважно дивився на те місце дороги, до були наші міни. Там був невеликий поворот і машини повинні були сповільнитись. Червоний поставив міни у шаховому порядку для того, щоб шанс наїхати на них ворожою технікою був максимальним.
- Що там? - прошепотів, наче змія мені на вухо Боксер - наш командир.
- Їдуть,- тихо відповів я, не відводячи очей від бінокля.
- Бачиш їх?
- Чую.
Але саме в той час, коли я пошепки відповідав , я побачив клуби сизого пилу, які піднімались за поворотом над деревами.
Тихий гул від землі став гуркотом. Гуркотом гусениць. Від нашої засідки до дороги було метрів двісті, може трохи більше. Ми спеціально вибрали таке місце, що у випадку непередбачених обставин, які були нажаль не виключенням, а правилом, можна було швидко піти з місця засідки. За нами був старий сад, витягнутий немов величезний кіл, по вузькій долині. А далі починався ліс. А головне, з цього місця дуже добре було видно дорогу.
Танки з'явились дуже скоро. Командирські люки і на одному і на іншому були відкриті. Я почув, як Татарин зняв снайперську гвинтівку з запобіжника, але погляд мій був повністю зосереджений на танках.
Коли до першої міни лишалось кілька метрів, танк, який їхав першим, раптом збавив хід.
- Невже побачив міну!?- іскрою спалахнула думка.
Перший танк взяв лівіше і проїхав повз міну.
- Господи!- тихо простогнав Червоний.
Але в теж мить різкий спалах немов блискавка, розрізав небо. І за ним спалахнула ще одна блискавка. Спрацювали дві міни! За мить після блискавок, страшенний гуркіт долетів до нас. Я вже за звичкою відкрив рот для того, щоб не отримати контузію від вибуху, але погляду від місця вибухів не відводив. Танк, який їхав другим, підкинуло на метр від землі. Коли він впав, з відкритого люка і ствола пішов густий білий дим. Перший танк ще деякий час продовжував їхати. Мені навіть раптом здалось, що він уникнув мінної пастки. Але через п'ятдесят метрів і у нього з командирського люку пішли клуби диму. Мотор заглух і машина повільно зупинилась.
- Є, є, є! - шепотів Червоний,- не дарма я тягнув міни на своєму горбу! Не дарма!
- Татарин не давай нікому вийти з машин,- тихо сказав Боксер.
Але штатний снайпер знав свою справу і вже тримав палаючі танки у прицілі рушниці.
- Медик,- звернувся командир до мене,- ти дивись по сторонам - щоб не було несподіванок.
- А за тобою, Червоний, небо.
Деякий час ми не рухались з місця, лише уважно спостерігали. Нарешті Боксер тихо сказав:
- Медик зі мною - підемо подивимось, що там. Інші - прикривають. Питання? Питань немає - добре! Пішли.
Ми обережно, попід деревами побігли до підбитих танків.
- Дивно, що боєкомплекти не здетонували,- сказав Боксер, коли ми підійшли до танків.
Пахло соляркою, перепаленим мастилом і порохом. Я підійшов до першого танка, заліз на нього і направивши автомат у бік люку механіка-водія, смикнув металеву кришку догори. Люк зі скрипом відкрився, з отвору повалив чорний дим. Я відсмикнувся в сторону. Коли диму стало менше, я заглянув всередину. Крісло мехвода було порожнім. Я заліз на гарячу башту і обережно подивився у відкритий люк командира танку.
- Що за чортівня - там нікого не було - ні тіла, ні фрагментів тіла - нічого!
- Тут нікого немає! - крикнув я командирові.
Боксер у цей час заскочив на другу машину. Я бачив як він дивиться, виставивши автомат перед собою, у люк. Потім він відкрив люк навідника. Після цього подивився на мене.
Я зіскочив на дорогу і побіг до командира.
Коли я підійшов до танка, Боксер відкривав люк мехвода.
- Вони що, втекли? Де екіпаж?
- Що?!- я заліз на танк і теж подивився у люк. Закопчене крісло було порожнім.
- Командир! У другому танку теж немає екіпажу. Ні одного чоловіка!
Боксер зіскочив з танку.
- Перевір лісосмугу - повинні бути поранені.
- Але люки, крім командирських були закриті і Татарин тримає сектор у прицілі...
Але все ж я пішов усе перевірити. Слідів екіпажу не було. Я ще раз ретельніше перевірив підбиті машини - ні трупів, ні людей ніде не було! Я не міг повірити своїм очам.
Боєкомплекти танків могли в любий момент здетонувати, тож командир наказав повернутись до місця засідки. Я поставив зброю на запобіжник і побіг назад, тримаючись ближче до дерев.
- Може вони згоріли? - меланхолійно сказав Татарин, не відводячи ока від оптичного прицілу.
- Це якась чортівня - танки без екіпажів,- Боксер дивився то на мене, то на Татарина.
- Ми усе перевірили,- відповів я, переводячи подих після пробіжки. Там повіни були лишитись хоч шкварки. Я на спалені танки надивився. А тут - пусто!
У цей час почувся гул, так, немов летів літак. Я повернув голову і побачив, як з відкритих люків другого танку виривається яскраво-червоне полум'я. Наступної миті пролунав страшний вибух і башта танка разом з полум'ям немов пушинка підлетіла догори. Усі опустили голови.
- Боєкомплект все ж здетонував, - сказав Червоний,- вчасно ви повернулись.
- Так ноги в руки і на інший бік річки,- Боксер закинув автомат за спину,- Медик і Татарин на ящику. Вперед!
Ми піднялись, одягнули рюкзаки, я з Татарином взяли за ручки дерев'яний ящик з боєприпасами і швидко почали спускатись вниз, у бік лісу.
Річку, вузьку у цьому місці і більше схожу на потічок, ми перейшли швидко - дно було кам'янисте, глибина не вище коліна. Далі ми пішли уже яром. До лісу треба було пройти не більше півкілометра. Хоч це і був тил, не дуже глибокий, але все ж тил, то ж окупантів тут не повинно було бути. І найближче село Залісся, судячи по карті і як не дивно по назві, було по іншому боці лісу, там, де річку робила крутий поворот і ставала ширшою.
Перше завдання нашої розвідгрупи - замінувати дорогу Тарасівка - Кам'яне було виконано. Більше того виконано успішно і з результатом - два танки мінус. Друге завдання - розвідка в районі Залісся - як раз було, як казав наш командир Боксер, у фазі виконання. Через три кілометра мене і Татарина коло ящика підмінили сам командир і сапер Червоний. Я забрав у Червоного гранатомет і три запасні гранати до нього. Коли ніс важкий ящик, не було часу і можливості думати, але тепер з моєї голови не йшли думки про пригоду с танками. Чому підбиті машини були без екіпажу? Куди ділись танкісти? Відповідей на ці питання у мене не було. Снайпер Татарин божився, що він не на секунду не відводив очей від палаючих машин. Чесно кажучи я й сам постійно тримав танки у полі зору. Але куди ділись танкісти не знав і не міг уявити. В кінці кінців Боксер назвав Татарина розтяпою і на цьому питання було закрито. Ну хоча б на деякий час. Але закрите не для мене. Я відчував якусь неясну загрозу, яка ніби висіла над усіма нами. Це не був страх за життя, до якого я звик під час війни. Це було щось інше. Далекий, глибинний первісний жах до якого неможливо було звикнути. Це було відчуття небезпеки загубити щось більше ніж життя.
Коли ми, нарешті, наблизились до узлісся, Боксер мовчки підняв руку. Усі зупинились. Ми розосередились, і по двоє - я з Боксером і Татарин з Червоним, пішли до краю лісу. На самому узліссі залягли під соснами і стали спостерігати.
До перших хат було коло півкілометра. Річка протікала десь лівіше і нижче. Там десь повинен був знаходитись і міст.
Через зарості дикої малини на узліссі і старий сад, окрім дахів з черепиці у селі більше нічого не було видно.
- Треба пустити коптер,- прошепотів Боксер, спльовуючи суху травинку, яка прилипла до нижньої губи.
- Можна, але недовго,- відповів я,- лишилось два запасних акумулятора, а зарядити їх поки немає де.
- Вирішимо,- задумливо відповів Боксер. І помовчавши трохи, вдивляючись у дахи далеких будинків, ніби неохоче додав:
- Не подобається мені це село.
Чесно кажучи і мені воно не подобалось. Але робота є робота. Я дістав з рюкзака сумку з коптером.
Пташка майже безшумно піднялась у повітря. На екрані пульта я побачив сірі квадратики дахів, не засаджені городи, які густо покрились бур'янами, верхівки дерев, колодязі.
- Стоп! А це що?
Боксер прилинув до екрану.
- Приблизь картинку!
Коло крайніх хат, майже коло самої дороги в землі були темні круглі отвори. Спочатку я подумав, що ще воронки від прильотів артилерії, але коли приблизив картинку то зрозумів, що це щось типу одиночних окопів. Земля були відкинута на одну сторону.
- Там хтось є! - сказав пошепки Боксер.
Але я і сам бачив - у окопах був якийсь рух. Майже у кожному окопі хтось копирався. Людей не було видно, але чітко простежувався рух.
- Зараз би ВОГ скинути!- мрійливо сказав Червоний, який підповз до нас.
Я почав рахувати і нарахував тринадцять одиночних окопів. Під кроною старої вишні коло однієї з хат стояла БМП. Зверху на моторному відсіку білою фарбою була намальована буква Z.
- Здається, крім оцих пацюків, більше нікого немає,- сказав я, ще трохи політавши дроном.
- Дивно, але і людей зовсім немає у селі,- сказав Боксер, розглядаючи карту місцевості.
- То може пограємось трохи?,- посміхнувся Червоний.
Він завжди готовий був діяти, щось робити - така вже була у нього натура. На відміну від Татарина - нашого снайпера, хоч ще зовсім молодого хлопця - йому і двадцяти п'яти років ще не було. Але був він спокійним, врівноваженим, не любив і лишнього слова сказати, лише посміхався, показуючи свої великі білі зуби і безбороду посмішку.
- Чого це вони по окопам сидять,- задумливо сказав Боксер,- там хат повно...
Деякий час він думав, покручуючи кінчиками пальців темний кінчик вуса. Потім коротко розказав, план дій.
- Татарин на дерево і знімаєш тих, хто буде вилазити з нір.
- Червоний - твоє завдання - БМП. Потім - підтримаєш нас гранатами, якщо потрібно буде.
- Я зайду через он той сад. Медик - ти з тилу. Починаємо працювати - коли БМП задимить. Тож Червоний - ти перша скрипка. Питання? Немає питань! От і добре. Тут трохи більше відділення - думаю справимось швидко.
І точно, діло пішло добре. Коли я почув вибух гранати і побачив чорний дим, то зняв автомат з запобіжника і приготувався. Побачивши кілька фігур, які немов щурі, почали виповзати з окопів після вибуху - я не роздумуючи вистрелив. Одночасно почув постріли Боксера. За п'ять хвилин усе було закінчено. Перезарядивши автомат я ще трохи почекав, прислухаючись до звуків, але здається усе було тихо. Я обережно піднявся і від дерева до дерева почав підходити ближче. Коли я підійшов до окопів - Боксер і Червоний уже були там. Вони стояли і дивились в один з окопів. Я підійшов до них
- Що там?
Та коли глянув у круглу невелику яму, то від несподіванки відкрив рот.
У невеликому одиночному окопі обличчям догори сидів ворожий солдат. На грудях розповзлись бурі плями. Темні пальці були зведені судомою і скребли глину бокової стіни окопу. Здавалось, що солдат хоче піднятись і намагається вчепитись за край стіни, але це у нього усе ніяк не виходило. Та саме страшне було те, що його обличчя було усе чорне - такі обличчя я бачив не один раз. Бачив у мертвих.
З окопу йшов трупний сморід. Мутні широко відкриті очі сліпо дивились кудись у небо, але пальці у сліпій люті усе шкребли і шкребли землю. Червоний вистрілив вниз, куля попала у лоб і тіло завмерло.
Усі інші тіла, які ми знайшли у окопах і вздовж дороги теж були з явними слідами трупного розкладання. В окопах запах стояв такий, немов це були розкриті могили.
Ми швидко обійшли місце короткого бою, я постійно ловив перелякані погляди то Червоного, то Татарина, якій підійшов пізніше. Навіть командир стривожено ходив між окопів і роздивляючись чорні трупи час від часу оглядався на пусті хати.
Ми забрали з собою цілий кулемет, який знайшли коло підбитої БМП, невеликий ящик патронів. Вже збирались йти, як я почув тихий свист Татарина. Усі одразу присіли - свист означав наближення ворога. Татарин, який вже встиг залізти на високий розлогий осокір, показував знаками, що по дорозі, з боку траси, сюди їдуть дві машини.
- У ліс! Швидко у ліс! - Боксер знаком показав Татарину злазити, потім повернувся до сапера,- Червоний, міну встигнеш поставити?
- Ідіть, я дожену.
Але поки він говорив, ми усі почули гул моторів.
Усі побігли назад, до лісу. Вже під деревами у лісі всі залягли. Татарин знову заліз на дерево зі своєю гвинтівкою і почав спостереження.
На дорозі були дві вантажні машини з тентами брудно-зеленого кольору. Спочатку автівки їхали не зупиняючись. Але напевно з них побачили дим від підбитої БМП, і перша вантажівка збавила обороти і потім повернула у бік села. Друга машина зупинилася прямо на повороті.
Моє серце билось з такою силою, що стук я чув навіть у своїй голові. Я у поспіху ліг прямо на мурашник і тільки зараз помітив це, коли мурахи почали кусати за долоні і пальці.
Я обережно, намагаючись не підіймати шум, перекотився на чисту траву. Боксер дивився у бінокль. Червоний обережно торкнувся плеча командира. Той опустив бінокль і покосився на сапера. Червоний показав пальцем на гранатомет. Секунду Боксер роздумував, але потім покачав головою. Він подивився на Татарина, той показав рукою чотири рази по п'ять. Тобто він нарахував два десятка ворожих солдатів.
Але вступити у бій все одно довелося.
У ту ж мить, коли Татарин показував знаками, пролунав різкий свист і в п’ятдесяти метрах ліворуч вибухнула граната. Татарин каменем упав з дерева. Одразу пролунали автоматні черги у нас над головою.
- Як вони нас помітили? - пронеслось іскрою у моїй голові. Але дуже швидко я зрозумів - вороги поставили себе на наше місце. Куди нам йти, окрім лісу?
Червоний підняв гранатомет, став коліно і прицілившись вистрелив по вантажівці. Граната попала в тент і вибухнула. Автівку відкинуло на обочину і вона загорілась. І тут я побачив ворожих солдатів, які йшли у наш бік ланцюгом. Волосся почало рухатись у мене на потилиці, коли я краще роздивився обличчя ворогів. Вони були чорні, такі ж, як у тих трупів, що ми знайшли у окопах. Я почав стріляти.
Ворожі кулі свистіли над головою, збиваючи гілки. І тут я почув, як Червоний ойкнув. Я подивився на нього - гранатомет випав у нього з рук, він схопився за голову і завалився у траву. Я швидко підповз до нього.
Червоний тримався за голову і кров текла у нього між пальців.
- Не лишайте мене з ними,- тихо сказав він дивлячись у небо.
Хоч стояв страшенний тріск автоматів, я чітко почув кожне слово.
- Ніхто тебе не залишить, зараз перемотаю і відходимо.
Але очі його затягнуло пеленою , вони закотились і скривавлена рука повільно опустилась на траву. На палець сів маленький комарик.
- Відходимо,- крикнув Боксер.
Я схопив гранату, перезарядив гранатомет і вистрелив. Через дим я побачив, як кілька фігур впало на землю. Я кинув трубу і перекотився у інший бік і вчасно - в те місце, де я стояв у ту ж мить попала граната. Уламки зі свистом пронеслись над моєю головою, впиваючись у стовбури сосен. Схопивши автомат, я пригинаючись, побіг слідом за Боксером і Татарином.
Коли ми вже були коло річки, пострілів майже не було чути. Але я знав, що ворог не відступить. Що він буде йти за нами у своїй смертельній люті, поки ми усі не ляжемо у землю.
Річку в цьому місці було перейти нереально - течія і каміння не дозволяли цього зробити. І ворог міг з'явитись у любий момент.
- Попереду міст,- сказав, переводячи дихання Боксер,- перейдемо і поставимо міну.
І дійсно, коли ми підійшли ближче до води, попереду, метрів за двісті я побачив невеликий залізний міст, по якому могла проїхати невелика машина. Ми пришвидшили хід, майже побігли. Але важкі рюкзаки і ящик з патронами заважав рухатись швидше.
- Кидай ящик у воду,- скомандував Боксер, коли кулі, наче оси почали висвистувати поруч з нами. Ми з Татарином одразу опустили важку ношу у бурхливий потік і побігли до моста.
- Закладай вибухівку! Дві хвилини!- крикнув командир.
Я перебіг по мосту, скинув рюкзак у траву, дістав вибухівку. У цей час Татарин, залігши за дорогою вже почав стріляти зі снайперської гвинтівки, по переслідувачам. Я заклав вибухівку коло опори, відрізав гніт приблизно на дві хвилини і підпалив його. Коли робота була закінчена, я швидко поповз по колії дороги далі, до старих товстих верб, за якими можна було сховатись.
Боксер і Татарин відстрілювались уже повним ходом.
- Готово! - крикнув я.
- Ми почали відходити подалі від моста - поки один прикривав - двоє відходили. А потім двоє починали прикривати, даючи можливість третьому відійти.
Переслідувачі здавались звичайними солдатами - брудно-зелена форма, шоломи, автомати. Але коли я цілився і придивлявся, то бачив їхні обличчя - обличчя мерців з пустими холодними очима. Вони йшли, майже не ховаючись від куль. Коли наші кулі наздоганяли їх, переслідувачі падали і починали повзти у наш бік. Коли куля попадала їм у голову - вони зупинялись і завмирали.
Смертельний жах стискав моє серце, намагався паралізувати моє тіло. Але я продовжував цілитись і стріляти. Я міняв магазин, і знову ретельно цілився і стріляв. Я згадував очі Червоного і це ніби надавало мені сили. Сили і люті.
Закладена мною вибухівка спрацювала через дві з половиною хвилини. Металеве перекриття мосту здибилося і розлетілося в усі боки розрізаючи тіла переслідувачів на шматки. Ми методично добили тих небагатьох, хто вцілів після вибуху.

Після бою ми швидко відійшли на десяток кілометрів у бік урочища і там перечекати день. А вже вночі повернулись через лінію фронту додому.
Ніхто з нас ні слова не сказав про те, що ми бачили. У доповіді начальству Боксер писав лише сухі факти: там-то був помічений ворог у такій-то кількості, стільки-то техніки, знищено - стільки-то солдатів.
Потім ми помились, переодягнулись, повечеряли і пішли відпочивати.
Татарин сидів на каменюці трохи поодаль від табору, мовчки курив, і все дивився у чисте вечірнє небо. Я не підходив до нього, бо знав - наш снайпер любить бути один. Я здалеку слідкував за ним і думав про Червоного, який залишився там.
Треба обов'язково буде його забрати. Забрати і похоронити по-християнськи.