4

– Як час летить… Незабаром третя. – У вітрині «Снігуроньки» виднівся електронний годинник з великим циферблатом. – І спека піднялася… – Я зняла куртку, зав'язала рукава на талії. – Гучний бар – це, по-моєму, он там, де колонки стоять на вулиці, а перед ними малолітки з пивом тусуються. Пропоную піти в той бік. Асфальт, здається, скрізь новий… Шукаємо флюгер?

«Молодь», якій місце за шкільними партами, зустріла Макса (точніше, його одяг) гучним реготом і непристойними пропозиціями.

– Не зважай. У деяких мозок розвивається повільніше, ніж тіло.

Метр посміхнувся, і ми спокійно пройшли мимо веселої компанії. Дітей це, м'яко кажучи, розчарувало. Нам услід полетіли порожні бляшанки і невиразний мат.

– Ти маєш рацію, – пробурмотів Макс. – Мозок потрібно розвивати.

Стало тихо-тихо – окрім цвірінькання горобців. Я обернулася й ахнула. Колонки перетворилися на десятки кубиків Рубика, і малолітні хами крутили їх у руках з відверто очманілий виглядом.

– Я бачу флюгер. – Метр потягнув мене вперед. – Лісовик має жити он у тому двоповерховому будинку.

Задзвонив телефон – подруга хотіла привітати мене зі святом.

– Вибач, дуже поспішаю. – Я вислухала її, притоптуючи від нетерпіння. – Побачимося ввечері, так?

Вона розчаровано погодилась.

– Ну, ходімо? Максе?.. Метре Максиміліане!

Він зник. Варто було мені відвернутися, а цього індика в дивному костюмі як корова язиком злизала!

– До біса, то ти мене кинув! А як же торт, свічки та інше?

Якась бабуся, напівприхована кущами, фиркнула і прошльопала стоптаними капцями по нерівно покладеному асфальту. Я фиркнула у відповідь і попрямувала до старого обшарпаного будинку, який немов бачив останній ремонт у радянські часи.

– Вітаю! – Бабця стояла в тіні обрізаного електриками клена, і я кинулася в атаку. – Можете сказати, чи живе тут Сашко? У нього день народження, він мене запросив, а номер будинку я не запам'ятала.

– Угум. – Бабуся скривилася – гадаю, вважала мою майку зі смайлом недостатньо урочистою. – Заходь, дівонько.

Мені б насторожитися і почекати, але сонце світило так яскраво, і пташки заливалися співом, і зеленіло листя… Я не звикла до підозр. Максимум, що зі мною траплялося, – крали гаманець у громадському транспорті. У мене й гадки не було, що за облупленими дверима з вм'ятинами незрозумілого походження може таїтися небезпека.

Мені на голову накинули старе запилене покривало і штовхнули мене кудись убік – судячи з вузького дверного отвору, в який я ледь потрапила, метою була невелика комірчина.

Мало сенс закричати? Спершу я розгубилась, а потім раптом виявила, що мене ніхто не тримає, і скинула брудну ганчірку на підлогу.

Здається, раніше в цьому приміщенні розташовувалася комора. Зацементована підлога, полички біля стін, невелике віконце під стелею, легкий запах овочів, мишача нірка в кутку… Але тепер кімната була порожня – крім малюнка, створеного сіллю під ногами. Щось на кшталт пентаграми з незрозумілими символами по периметру. Головним елементом схеми, підозрюю, стала я. Недарма ж мене заштовхали в її центр і поспішно замкнули контур?

«Ось я і догралася», – я не прихильниця фільмів жахів, але такий початок уже з місяць крутили в рекламі по ТБ, і нічого доброго він не обіцяв.

Втім, дві фігури, що ніяково топтались на порозі, не були схожі на сатаністів.

Невисока жінка років п'ятдесяти в домашньому халаті і кімнатних капцях міцно стискала пакет з йодованою сіллю і уникала дивитися на мене. Пухка веснянкувата дівчинка-підліток у джинсовому комбінезоні з вогненним принтом гортала пошарпаний блокнот, сторінки якого пожовкли від часу, а чорнило зблякло і ледь проглядалося.

– Хто ви?!

Дівча тонким писклявим голосом викрикнуло якусь абракадабру і набрало в груди повітря для наступної фрази.

Після трьох довгих речень я зрозуміла, що це латинь, яку читають на англійський манер. Я вловила кілька знайомих слів, але загальна суть мені не скорилася. Та й яка різниця? Обидві незнайомки боялися мене більше ніж я їх. А ще їм не подобалося покривало, що лежало біля моїх ніг. Чому? Ну, це питання не до мене. Я лише бачила, які погляди вони на нього кидали. Вважали це зброєю? Сумніваюся.

І все-таки я взяла ганчірку. Жінка ахнула, дівчинка закричала латинь голосніше…

Я обмотала покривало навколо руки – як роблять у фільмах, готуючись відбивати ніж чи щось таке. Незнайомки позадкували, тарабарщина сповільнилася.

– Я Світлана, якщо комусь це цікаво. – Я вийшла з пентаграми з настільки впевненим виглядом, наскільки дозволяли п'ять років у шкільному драмгуртку. – А ти, я так розумію, сестра Саші. – Дівчинка від шоку порвала раритетну сторінку. – На малюнках ти завжди в оточенні птахів і звірят, але впізнати можна. Він, до речі, дуже на тебе схожий… Був у п'ятому класі.

Жінка охнула і впустила пачку солі собі на ногу. Півтора кілограми на великий палець – це боляче… Вона похитнулася, зникла в погано освітленому коридорчику.

– А…

– А я Світлана. Свєта. Заглянула до Сашка на свято, але щось не бачу ні торта, ні свічок. – Моя роль змінилась, і це додало мені сил. – Де він?