3

Отже, про існування обдарованого першої категорії в Магічній академії дізналися тільки сьогодні, тому відомостей про нього у метра Максиміліана було мало. Цей «хтось» живе в моєму місті, уникає компаній, святкує вісімнадцятий день народження і відгукується на ім'я «Саша». О, у нього точно є один контакт – я. Проблема полягала в тому, що ніхто з моїх знайомих-однолітків під ці параметри не підходив.

– Зникніть, га? Як раніше? І спробуйте ще раз переміститися до Сашка – котиком, наприклад. Коти везучі, чесне слово! Кіт нікого не здивує і не насторожить. А ще краще людиною. У нас людей не вбивають! Ну, може, стукнуть трошки, якщо до цього Саші справді нікого двоногого не підпускають… Але чому б не потерпіти заради благої мети?

Макс жбурнув мені на коліна забуту кимось газету, з якої витріщався псих, який воював з інопланетянами і застрелив сусіда.

– Не вбивають, кажеш?

– Ви ж маг! – Я не розуміла, чому він має труднощі з пошуками. – Чого вам боятися? Начаклуйте собі невидимий бронежилет і вперед!

– А мозок тобі не начаклувати? Ще раз повторю для особливо розумних: мене викидає до тебе у будь-якій формі. Це означає, що ти – максимальна відстань, на яку я можу наблизитись до Саші за допомогою магії. Ясно? Його добре ховають. Далі – жодних чудес. Жодних! Ну що ще?

– Нічого…

– Я бачу, ти хочеш щось сказати, – розлютився Макс. – Швидше і до справи!

– Чому дракон? З папугою ясно – балакуча птаха зацікавить, але не налякає. А дракон?! З вогнем і кігтями! Де логіка?

– Там же, де будуть неуки-лаборанти, коли я повернуся, – пробурчав він. – Переплутати Землю зі світом Ейї… За таке посадити треба! Питання закінчилися? Тоді піднімайся і працюй!

Легко сказати – працюй. Я й гадки не мала, як підступитися до завдання. Взяти, наприклад, ім'я. Саша – це Олександр, так? Я змогла пригадати одинадцять Олександрів, включно з татом, з них троє моїх ровесників.

Саша Сич минулого місяця на шоу талантів виступав. Сумніваюся, що це поєднується з образом самітника. Саша Глєбов відпочиває на морі. Якби йшлося про нього, хіба Макс потрапив би до мене? У Саші Лисенка на думці тільки навчання, спілкуватися він не любить, але його день народження першого квітня. Куди не поткнешся, скрізь тупик.

– Міркуй швидше, – поквапив Макс. – Місто у вас гарне, ні до чого йому трагедії.

– Я роблю все можливе! Але я не знаю поіменно сто тисяч людей і їхні біографії!

– Ти знаєш Сашу. Тобі потрібно зрозуміти, хто він.

Всього-навсього! Мені б такий оптимізм…

Гаразд, підійдемо до завдання з іншого боку. Я витягла телефон і залізла в соцмережу. Встановила два фільтри: рідне місто та дату мого народження. Результат – дев'ятеро осіб, з них Саш – нуль.

– Це зайве. – Макс спостерігав за моїми потугами з несхваленням. – Забудь ім’я та вік, їх легко приховати. Заплющ очі й подумай. Хто з твого оточення не такий як усі?

– Тітка Ася. – Тут і думати було нічого. – У неї вся квартира ляльками вуду забита.

– Я навіть не хочу знати, що це.

– У Льоші зі сто першої є сушена мавпяча лапка і справжній череп гієни.

– Зберися!

Крик не мав ефекту – навпаки, я образилася. Це Земля, йолки-палки! Тут не здають тест на магічну профпридатність! І взагалі, якби відпочивальники у парку не поглядали на Макса з цікавістю, я б вирішила, що він мені мариться, і вирушила б у лікарню.

Щоб перебороти злість, я закрила всі вкладки і втупилася на заставку. Ця картинка завжди мене заспокоювала. Високі трави м'яко колихалися, підкоряючись легкому вітерцю, поодинокі квіти на довгих стеблах тягнулися до сліпучого сонця і блакитного неба… На горизонті височіли туманні пагорби і пропливали темні хмари, але в центрі малюнка панували тепло і спокій.

Там, серед трав і сонячних променів, танцювала фея. Не карикатурна і не казкова – звичайна дівчина в коротких шортах і футболці зі стразами. Навколо неї не сипалися блискітки і не виблискували магічні вогні. На картині взагалі не було елементів фентезі – за винятком напівпрозорих крил за спиною танцівниці, які мали настільки природний вигляд, що малюнок сприймався як фотографія.

– Це хто зробив? – Макс навис наді мною, створюючи тінь.

– Лісовик.

– Хто?!

Я струснула головою, проганяючи зайву сентиментальність.

– Це нік, – пояснила неохоче. – Лісовик гарно малює, але ніде не піариться. У його групі народу зовсім мало… Я перетнулася з ним давно, на Олімпіаді з літератури в п'ятому класі. Відтоді ми не зустрічалися, але точно знаю: езотерикою Лісовик не захоплюється. Навпаки, його малюнки дуже реалістичні, без особливих ефектів і милих облич. Він ніби вписує міфічних істот у наш світ.

– Покажи, – з несподіваною наполегливістю зажадав Макс.

Я неохоче увійшла в свій акаунт і продемонструвала малюнки.

– А хто це – Лисичка Сью? – Метр ткнув пальцем в аватарку найактивнішого коментатора.

– Ну, припустімо…

– Ти, – як припечатав він. – Про що я взагалі питаю? Язик підвішений добре, грамотність на рівні, а логіка кульгає. Для Лісовика ти – головна опора та надія. Подивися, що пишуть інші. Чудово, клас, повне лайно, додай трохи гламуру, феї мають не такі крила… А ти з ним спілкуєшся, і близько.