2

День народження – свято, звичайно, гарне, але не тоді, коли до нього готуєшся. До обіду я встигла зненавидіти і кухню, і магазини, і навіть нахабного голуба, що походжав за вікном, усім своїм виглядом висловлюючи щастя від байдикування. Цей паразит відвернув мою увагу, і я впустила відкритий пакетик з родзинками прямо у відро для сміття.

– Та за що ж мені це?! – Передбачався черговий похід у крамничку на сусідній вулиці, де сьогодні я встигла добряче набриднути.

Тобто ні, там обідня перерва… Потрібно топати далі – в супермаркет, що працює цілодобово.

Шкода, у мене немає братів і сестер. У такі моменти як ніколи в житті хочеться мати когось на побігеньках. Або зателефонувати мамі? Вона зможе зайти в магазин, коли повертатиметься з роботи. Але це ще не скоро…

Я оцінила час і накинула на плечі спортивну куртку. Простіше збігати зараз, ніж метушитися перед приходом гостей. По дорозі, можливо, й інші дрібниці спадуть на думку… Та й фруктів варто докупити – за минулий вечір банани чудесним чином випарувалися (тато клявся, що це не він, та хто ж йому повірить?).

Стояла чудова погода, але я поспішала і не дивилася ні на сліпуче блакитне небо, що відображалось у дзеркальних вікнах офісних будівель, ні на кульбаби, що лізли з-під асфальту, ні на метеликів, які роїлися над клумбами. Хотілося швидше подолати насичений день і відпочити спочатку з родичами вдома, потім з друзями у кафе.

У спину врізалося щось важке, місцями тверде, місцями м'яке, з гострими закарлюками і диким писком. Я відскочила, спіткнулася об бордюр і проїхалася долонями по асфальту, роздряпавши їх до крові.

– Що за?..

Переді мною лежав папуга – великий білий какаду з опущеним чубчиком і відкритим дзьобом.

– Саша? – Чубчик піднявся, товста лапа сіпнулася.

– Свєта, йолки-палки! Ти ще хто?!

– Ти кому тикаєш?! – Папуга схопився і обтрусився. – Ну й справи… Знову лисиця, та ще й та сама… Це вже занадто! Всіх звільню і такі характеристики напишу, що навік запам'ятають!

– Драконом було краще, – від несподіванки ляпнула я.

– Справді, розумнице ти наша? – знущально протягнув какаду. – А нічого, що дракони на Землі ніколи не водилися, лише іноді потрапляли сюди зі світу Ейї? Якщо натиснути на лаборантів, вони можуть пригадати багато цікавих, корисних і несвоєчасних речей! Ти чому сидиш? Еволюціонуєш назад у шимпанзе, хе-хе?

– Йдіть до біса! – Я лизнула подряпану долоню і випросталася. – Або до свого Саші. Удачі в пошуках!

– Точно. – Чубчик азартно хитнувся. – Мене знову до тебе принесло, ти мені й допоможеш.

– Ха, біжу вже! Робіть, що хочете, а мені треба якось пропалену подушку мамі пояснити!

Повз нас промчав переповнений автобус. Деякі пасажири припали до вікон – вочевидь, не вірили, що по тротуару може бігати какаду. На протилежному боці вулиці зупинилася жінка з немовлям. Вона дивилася на мене з цікавістю. Здається, чула, що я розмовляю з папугою, але сприймала це як, наприклад, балаканину з собакою чи кішкою.

– Світлано, – прозвучало вкрадливо, – у мене є пропозиція, від якої ти не зможеш відмовитися.

Я на мить розгубилася. Невже зараз папуга з іншого світу скаже, що Саша йому більше не потрібен, і запропонує місце в Академії магії мені? І що відповісти?!

– Я не хочу в чужий світ, – вирвалося само собою.

– Та хто тебе туди візьме? – буркнув співрозмовник. – Лисиць у нас вистачає. Не допоможеш знайти Сашу – рознесу твій будинок вщент, ясно? По цеглинці розкидаю, перемелю в пил, із землею змішаю. До речі, називай мене метром Максиміліаном.

Ну й тварюка перната! На погрози перейшов, отже? Ще подивимося, хто кого!

Я зловила його, перш ніж усвідомила свої дії. Міцно схопила товстеньке тільце і підняла на рівень очей.

– То що ти збираєшся робити з моїм будинком, Максимчику? – прошипіла зло. – Може, зробити це з твоєю шийкою, га? Як ідея?

Рукам раптом стало мокро і холодно. Я заверещала й інстинктивно відкинула величезного слимака подалі – прямо на вікно найближчого будинку. Він гепнувся на скло, з'їхав вниз і розпушив смугастий котячий хвіст.

– Краще не дратуй мене, Світланко. – На кінці хвоста, у пишному хутрі, виднівся гострий шип, із широкої пащі замість нявкання сипалися іскри. – Чи тебе обов'язково треба покусати?

– Мені ніколи! У мене день народження! – Я почала задкувати, не помічаючи, що тротуар ось-ось закінчиться. – А завтра цього Сашу пошукати не можна?

– Краще зупинись, а то наступного дня народження не побачиш.

– Та йди ти!..

Нога опустилася на бордюр, і я хитнулась назад, спиною на проїжджу частину.

Відчайдушно засигналив автомобіль, скрипнули гальма, охнула молода матуся на іншому боці вулиці…

«Він застерігав, а не погрожував», – я падала і подумки вже бачила скорботні обличчя батьків і лікарняні стіни.

Але земля чомусь не вдарила по лопатках, колеса не врізалися в тіло…

– Ну й екземпляр попався… Гей, ти!