Розділ 4 — Лія

Лія

Коли я опиняюсь у цьому місці, раптом усвідомлюю… що знаю все.

Всі долі, всі почуття. Всі історії, які вже були, і ті, що тільки мають відбутися.

Опиняюсь на галявині. Зелена трава м’яко торкається ніг, ніби вітає. Повітря чисте, свіже, і кожен подих здається новим народженням.

 Я сідаю на неї й дивлюсь униз. Він сідає поруч зі мною.

— Йому так боляче, — тихо шепочу, спостерігаючи, як крик принца розриває простір, поки він тримає моє тіло.

— Так, але подивись туди, — м’який голос ніжною хвилею проходить крізь мене.

Я дивлюсь, як всього за півроку потому принц зустріне її. Бачу, як йому важко. Його душа рветься навпіл, але він іде далі, бо вчиться жити заново.

Дивлюсь далі.

Те, з якою ніжністю й коханням вони дивляться одне на одного. Бачу, як він постійно торкається її — так, наче вона необхідне йому повітря, єдине, що тримає на цьому світі.

Нитка між ними така сильна, така міцна. В них буде таке кохання, про яке він і подумати не міг.

— А тепер подивись туди, — він показує мені на іншу долю.

Мій хлопчик. Мій син. Я знаю, яким він виросте. Знаю, яке щасливе життя проживе. Його усмішка так схожа на мою, і серце від цього стискається — не від болю, а від тепла.

Ніжна усмішка торкається мого обличчя.

Я повертаю голову до нього.

— Доля цікава річ, правда? — тихо шепочу, дивлячись у сірі очі.

Його долоня торкається моєї.

— Як і життя, — так само тихо відповідає він.

Я переплітаю наші пальці.

— Як і смерть, — киваю у відповідь.

Алекс нахиляється до мене й залишає теплий поцілунок на моєму чолі.

— Я так довго на тебе чекав, — шепоче він.

Нитка між нами спалахує світлом. Мої вуста ловлять його — теплі, рідні, безумовні. Світ навколо зникає, залишається тільки м’яке сяйво, у якому немає ні часу, ні меж.

Деяких людей ми зустрічаємо при житті й маємо щастя прожити його з ними.

А когось — після смерті.

І маємо радість розділити безкінечність.

💞 Від авторки: Щиро дякую за прочитання. Сподіваюсь, вам стало тепло!)
Особливо тим, хто читає книгу "Коли захід сонця став початком".