Розділ 3 — Лія

Лія

Я завжди думала, що помирати страшно.

Навіть думати не бажала про смерть, особливо, коли помер мій чоловік. Ми не кохали одне одного, але любили. Були друзями з дитинства, і нам було добре разом. Коли він помер, я втратила важливу частину себе, але віра в кохання залишалась.

Я багато працювала, адже у мене є неймовірний син і мати, яка хворіє. І одного дня я прийшла працювати в Замок короля.

Там я зустріла його.

Він — принц. А я? — промайнуло тоді в моїй голові.

Але все це не мало жодного значення, адже кохання не залежить від статків, зовнішнього вигляду чи жодних інших причин.

Серце просто бере те, чого бажає.

Я закохалась. Нестримно, безумовно. Він був світлом у моєму житті. Моїм домом. Моїм затишком.

Його кохання торкалося моєї душі. Кожен його дотик обпалював аж до самого серця. Він неймовірний. Він був подарунком долі.

Я завжди думала, що помирати страшно. І це так.

Мені не боляче, і боюсь я не за себе. Тільки за них. Мою матір, мого маленького сина і мого коханого.

Я тримаюсь за життя, за останній подих — так сильно, як тільки можу. Світ навколо розмивається, звуки стихають, і все здається далеким. Я відчуваю лише, як його рука торкається моєї, як у його голосі тремтить мольба не йти. Він плаче, хоча я вже не дихаю, вже не бачу — просто знаю.

Його сльози падають на моє обличчя, і я ловлю їх останнім подихом, якого більше не існує.

Але в той момент, коли все завершується… страху немає. Немає болю.

Є тільки вічність.