Розділ 2 — Алекс

Алекс

Як ви собі уявляєте Рай? Чи Пекло? Чи куди там казали потрапляє душа?

Коли я опиняюсь в цьому місці, в свідомості вибухає все. Що було, що є і що буде. Не тільки там, на землі. Але і тут.

Я відчуваю все і одночасно. Відчуваю світ. Відчуваю долю.

Тут немає часу. Є лише відчуття вічності, де кожна мить тягнеться, немов подих між двома серцями. І кожен може зробити це місце таким, яким бажає його бачити.

Бачу нитки, які тягнуться від людини до людини. Ті, хто ще не знайомий, — вже повʼязані між собою. Просто ще не знають про це. Кожна нитка світиться власним кольором: одні — тихі, тремтливі, інші — палають, мов вогонь. Хтось розриває нитку. А у деяких ця нитка тягнеться з землі аж сюди.

Вся моя родина тут. Всі, окрім неї. І коли я дивлюся вниз, у глибини світу, бачу її.

Весь час я спостерігаю, як їй боляче. Вона не хоче жити. Кожен видих дається їй так боляче, що, здається, вона не витримає.  Я чую її беззвучний крик, її безсонні ночі, її молитви, в які вона не вірить.

Почуття провини за нашу смерть вбиває її. І кожна її сльоза падає сюди, як крапля світла.

Але я тут. І я знаю. Знаю все.

Лагідна усмішка розквітає на моєму обличчі. Ще трохи.. два роки — і вона віднайде життя. Вони ще не знайомі, але я бачу цю нитку між ними. Золота, вона переливається зірками і наповнена диханням світу.

Емілі закохається так, як не кохала до цього. Це буде не просто кохання… це буде щось безмежне, щось безумовне. І він зцілить всі її рани. Подарує їй те життя, про яке вона й не мріяла.

Я бачу їх шлях. Яким складним він буде. Тихенько сміюсь, коли чую, як вона вигукує, що він зарозумілий придурок. Її очі блищать від гніву, але десь у глибині вже народжується те світло, якого вона ще не розуміє.

Вона ще не знає. Але я бачу все.

Чи сумно мені через те, що вона проживе своє життя без мене? Ні. Бо я знаю і свою долю.

Ох так, доля і життя не завершуються після смерті. Але про це — трохи згодом.