Протокол 0

Глава 12. Протокол 0
Світло згасло.
Я стояла нерухомо, дивлячись на чорний екран.
«ПРОТОКОЛ 0: ПОЧАТОК.»
Ці слова продовжували світитися в моїй голові.
— Алісо...
Я почула голос Марка.
— Я тут, — прошепотіла я.
— Не дивись на нього.
Але я вже дивилася.
Чоловік із сірими очима стояв навпроти.
Мій батько.
Він нарешті був переді мною.
Не на фотографії.
Не на записі.
Живий.
— Чому ти забрав мене? — запитала я.
Він мовчав.
— Чому ти забрав Лізу? Чому розділив нас? Чому дозволив усім брехати мені двадцять років?
Він повільно підійшов ближче.
— Бо якби я залишив вас разом, ви б ніколи не стали тими, ким повинні були стати.
— А ким ми повинні були стати?
Він подивився на моїх сестер.
— Ключами.
Софія стиснула кулаки.
— Ми не твої ключі.
— Тепер — ні.
Я насупилася.
— Що це означає?
Він подивився прямо на мене.
— Ви вже стали людьми.
Пауза.
— І саме тому мій експеримент провалився.
Я відчула, як у грудях стискається.
— Експеримент?
— Так.
— Ми для тебе просто експеримент?
Він похитав головою.
— Ні.
Вперше його голос здригнувся.
— Ви були моїм шансом.
— На що?
Він не відповів.
Натомість дістав із кишені стару фотографію.
Поклав її на стіл.
Я підійшла.
На фотографії була моя мама.
Молода.
Вона тримала на руках маленьку дитину.
Я вдивлялася в обличчя.
Це була я.
Але поруч стояла ще одна людина.
Дівчина.
Я впізнала її.
Ніка.
— Це неможливо...
Ніка підійшла ближче.
Її обличчя стало білим.
— Я пам'ятаю цю кімнату.
— Ти була там?
Вона кивнула.
— Так.
— Але ти сказала, що не пам'ятаєш дитинство.
— Я брехала.
Усі подивилися на неї.
Ніка заплакала.
— Мені наказали забути.
Мій батько тихо сказав:
— Не наказали.
Він подивився на неї.
— Тебе змусили.
Ніка здригнулася.
— Ти...
— Так.
Вона відступила.
— Я ненавиджу тебе.
Він нічого не відповів.
Я подивилася на фотографію ще раз.
На її звороті був напис:
«ПЕРША СПРОБА. НЕВДАЛА.»
Нижче:
«ДРУГА СПРОБА. ЧОТИРИ КЛЮЧІ.»
А під ним...
«ТРЕТЯ СПРОБА. АЛІСА.»
Я повільно підняла голову.
— Що означає «третя спроба»?
Мій батько подивився мені в очі.
— Те, що ти не перша Аліса.
Я завмерла.
— Що?
Він дістав ще одну фотографію.
На ній була дівчина.
Мого віку.
Моє обличчя.
Мої очі.
Моя усмішка.
Я прошепотіла:
— Це я...
— Ні.
Він похитав головою.
— Це була перша.
Мені стало важко дихати.
— Перша... я?
— Перша Аліса.
Я подивилася на Марка.
Він теж був шокований.
— Скільки їх було? — запитала я.
Мій батько відповів:
— Дві.
— А третя?
Він подивився прямо на мене.
— Ти.
Тиша.
Я не могла повірити.
— Тоді хто я?
Він зробив крок уперед.
— Ти єдина, хто вижила після повного протоколу.
Раптом на екрані з'явився новий напис:
«ПРОТОКОЛ 0 АКТИВОВАНО.»
«ОБ'ЄКТ АЛІСА — СТАБІЛЬНИЙ.»
«ПАМ'ЯТЬ — 87%.»
Я застигла.
— Що означає 87%?
Мій батько тихо сказав:
— Що ти ще не все згадала.
І в ту саму мить я почула голос.
Не його.
Не Марка.
Не мами.
Свій власний.
Прямо у себе в голові.
«Не вір йому, Алісо.»
Я заплющила очі.
І побачила себе.
Маленьку.
Я стояла перед дверима.
А за ними хтось кричав.
Я підняла руку до ручки.
І почула голос:
«Якщо ти відкриєш ці двері, він помре.»
Я різко розплющила очі.
Переді мною стояв Марк.
Але тепер я знала одну річ.
Я вже бачила цю сцену.
І в тому спогаді...
саме я тримала ніж.

Я дивилася на Марка.
Мої руки тремтіли.
— Я бачила тебе, — прошепотіла я.
— Де?
— У спогаді.
Він зблід.
— Що ти бачила?
Я не могла відвести від нього очей.
— Себе.
Пауза.
— Я тримала ніж.
Марк завмер.
Софія підійшла до мене.
— Алісо, це міг бути не справжній спогад.
— Ні.
Я похитала головою.
— Він був надто реальним.
Мій батько мовчки спостерігав за нами.
— Ти знав, — сказала я.
Він не заперечив.
— Знав.
— Що я бачила?
— Твоє минуле.
— Яке минуле?
Він відповів не одразу.
— Те, яке тобі стерли.
Я відчула, як усередині все стискається.
— Хто стер?
— Ти сама.
Я засміялася від нервів.
— Я була дитиною.
— Ти була дитиною, яка вже розуміла, що відбувається.
— Я не могла сама собі стерти пам'ять.
— Могла.
Він показав на центральний екран.
— Ти була першою, хто навчився керувати «Світанком».
Я підійшла ближче.
На екрані з'явилося відео.
Маленька я сиділа в тому самому кріслі.
Навколо мене стояли люди в білих халатах.
Я плакала.
А поруч стояв Марк.
Теж маленький.
Він тримав мене за руку.
Я прикрила рот долонею.
— Ми знали одне одного...
Марк дивився на екран.
— Я нічого не пам'ятаю.
На відео маленька я повернулася до нього.
— Марку, пообіцяй, що не даси їм мене забрати.
Маленький Марк кивнув.
— Обіцяю.
Відео обірвалося.
Я подивилася на нього.
— Ти вже обіцяв мені це.
Він мовчав.
— Двадцять років тому.
Раптом мій батько сказав:
— Саме тому я ніколи не хотів, щоб ви зустрілися знову.
— Чому?
— Бо ти згадала б його.
Я подивилася на Марка.
— Що саме?
— Те, що він зробив.
Марк різко повернувся до нього.
— Я нічого не робив.
— Ти був дитиною.
— Тоді про що ти говориш?
Мій батько не відповів.
Я відчула новий біль у голові.
Світ навколо почав розмиватися.
Я знову побачила ту кімнату.
Ті двері.
Той ніж.
Але тепер спогад продовжився.
Я стояла перед Марком.
Маленьким.
Він плакав.
— Алісо, не роби цього.
Я тримала ніж.
Позаду мене стояв мій батько.
— Якщо хочеш його врятувати, зроби це.
Я дивилася на Марка.
І сказала:
— Пробач.
Після цього я опустила ніж.
Але не на Марка.
Я встромила його в систему.
Екрани навколо нас вибухнули світлом.
«Світанок» почав руйнуватися.
Мій батько закричав.
А я...
посміхнулася.
Я зрозуміла.
— Я вже знищувала «Світанок», — сказала я.
Усі мовчали.
— Тоді чому він досі існує?
Мій батько вперше виглядав наляканим.
— Бо ти не знищила його.
Я подивилася на нього.
— Що я зробила?
Він тихо відповів:
— Ти перенесла його.
— Куди?
Він подивився на мене.
— У себе.
Я застигла.
І в ту ж секунду зелений знак на моїй руці спалахнув.
На екрані з'явився напис:
«ПРОТОКОЛ 0: ПОВЕРНЕННЯ.»
«ОБ'ЄКТ АЛІСА — АКТИВНИЙ.»
«СВІТАНОК — ВСЕРЕДИНІ.»
Я подивилася на свої руки.
А потім почула голос у голові:
«Я прокинувся.»