Кров, якої я незнала

Глава 11

Я дивилася на Данила.
Мені здавалося, що я більше не розумію жодного слова.
— Ти... не мій батько?
Він заплющив очі.
— Біологічно — ні.
Софія різко підняла голову.
— Тоді хто?
Данило подивився на неї.
— Цього я не знаю.
— Як це можливо? — прошепотіла Ліза.
Я відчула, як у мене тремтять руки.
Усе моє життя раптом перетворилося на чужу історію.
Мій дім.
Моя мама.
Мій батько.
Моя сестра.
Навіть моє власне ім'я.
— А мама знала?
Данило кивнув.
— Так.
— І ти знав?
— З першого дня.
Я засміялася крізь сльози.
— Тобто всі знали.
— Алісо...
— Не називай мене так!
Я відступила.
— Я більше не знаю, хто я.
Данило зробив крок до мене.
— Ти моя донька.
— Але ти щойно сказав, що ні!
— Я сказав, що ти не моя по крові.
Він поклав руку на серце.
— Але всі ці роки ти була моєю донькою.
Я мовчала.
Бо саме ці слова боліли найбільше.
Я знала, що він любив мене.
І саме тому не могла зрозуміти, навіщо було стільки брехні.
Раптом Марк узяв мене за руку.
Я подивилася на нього.
— Я залишуся поруч, — тихо сказав він.
Я нічого не відповіла.
На телефоні знову з'явилося повідомлення.
«Приїжджай до будинку біля озера. Сама.»
Я показала екран Марку.
Він похитав головою.
— Ні.
— Можливо, це відповідь.
— А можливо, пастка.
Я подивилася на Софію і Лізу.
— Ми підемо разом.
Ліза кивнула.
— Цього разу — разом.
Ми рушили до машини.
Але перед тим як сісти, я озирнулася на темний перон.
Там уже нікого не було.
Ні бабусі.
Ні Артема.
Ні Данила.
Лише дощ.
І відчуття, що хтось спостерігає за нами.
Через годину ми під'їхали до будинку біля озера.
Вікна були темними.
— Тут ніхто не живе? — запитала Софія.
— Раніше жила мама, — відповіла Ліза.
Ми зайшли всередину.
Повітря пахло старим деревом і кавою.
Я зупинилася.
Кава.
Знову ця запах.
На кухні стояла та сама біла чашка з маленькою синьою квіткою.
Я торкнулася її.
І в голові спалахнув спогад.
Мені чотири.
Мама тримає мене за руку.
Поруч стоїть незнайомий чоловік.
Він усміхається.
І каже:
— Вона навіть не здогадується, хто її справжній батько.
Я різко відсмикнула руку.
— Я згадала.
Марк підійшов до мене.
— Що?
— Я була тут.
Софія завмерла.
— Коли?
— До того, як мене забрали.
Я подивилася на стіну.
Там висіла стара фотографія.
Я підійшла ближче.
На ній була мама.
Данило.
Бабуся.
І ще один чоловік.
Я впізнала його.
Він був на фотографії з мого спогаду.
Я прошепотіла:
— Це він.
Ліза підійшла ближче.
— Хто?
— Чоловік, якого я бачила в дитинстві.
Марк подивився на фотографію.
На звороті було написано ім'я.
«Роман.»
У мене перехопило подих.
Марк зблід.
— Що?
— Ти знаєш його?
Він мовчав.
— Марку?
Він повільно кивнув.
— Так.
— Хто це?
Марк подивився мені в очі.
— Мій батько.
Я завмерла.
— Твій батько?
— Так.
Я відступила.
Тепер усе сходилося.
Його батько.
«Світанок».
Моя родина.
Мій справжній батько.
— Ти знав?
— Я знав його ім'я.
— Але не знав, що він...
— Ні.
Марк підійшов ближче.
— Клянусь.
Я хотіла відповісти.
Але раптом у будинку пролунав звук.
Клац.
Десь унизу відчинилися двері.
Ми всі завмерли.
Потім пролунав жіночий голос:
— Алісо?
Я впізнала його.
Мама.
— Мамо?
Я побігла сходами вниз.
Але коли відчинила двері...
там нікого не було.
Лише старий підземний коридор.
На стіні горіло маленьке зелене світло.
І в кінці коридору стояла людина.
Я зробила крок уперед.
Вона повернулася.
Я побачила її обличчя.
І в мене зникло повітря.
Це була моя мама.
Але...
вона була набагато молодшою.
Майже такою, якою я бачила її на старих фотографіях.
Вона дивилася на мене.
І сказала:
— Не бійся, Алісо.
— Я чекала на тебе двадцять років.
Потім вона підняла руку.
На її зап'ясті був такий самий кулон, як у мене.
— Ти нарешті готова дізнатися, хто твій справжній батько.
Я зробила ще один крок.
І тоді за її спиною засвітився екран.
На ньому з'явився напис:
«СВІТАНОК. СЕКТОР 0.»
А під ним:
«БІОЛОГІЧНИЙ БАТЬКО: РОМАН.»
Я подивилася на Марка.
Він зблід.
Бо тепер ми обоє зрозуміли:
мій справжній батько — його батько.

Я дивилася на екран.

«БІОЛОГІЧНИЙ БАТЬКО: РОМАН.»

Мені здавалося, що ці слова просто не можуть бути правдою.

Я перевела погляд на Марка.

Він стояв нерухомо.

— Скажи, що це помилка.

Він мовчав.

— Марку.

— Я не знав, — нарешті прошепотів він.

— Але це твій батько.

— Так.

Я зробила крок назад.

— Тобто...

Я не змогла договорити.

Мама підійшла до мене.

— Алісо, послухай мене.

— Ти знала?

Вона опустила очі.

— Так.

Мені стало важко дихати.

— І ти дозволила мені бути поруч із сином мого батька?

— Я не знала, що ви зустрінетеся.

— Але ти знала!

Мама заплакала.

— Я хотіла, щоб ти нарешті мала нормальне життя.

Я похитала головою.

— У мене ніколи не було нормального життя.

Я подивилася на Марка.

— Ти розумієш, що це означає?

— Так.

Він підійшов ближче.

— Але ти не він.

Я мовчала.

— Я не відповідаю за те, що зробив мій батько.

— А якщо в тобі його кров?

Марк подивився мені прямо в очі.

— Тоді я доведу тобі, що людина — це не кров.

Ці слова боляче вдарили мене.

Я хотіла йому повірити.

Дуже хотіла.

Але зараз у мені було забагато страху.