Три сестри

Глава 10. Три сестри

Дощ стукав по вікнах кав'ярні.

Я стояла перед дверима й не могла змусити себе зайти.

За склом було тепло.

Жовте світло.

Кілька людей сиділи за столиками.

І вона.

Я одразу її побачила.

Дівчина сиділа біля вікна.

Темне волосся.

Зелений светр.

Кава перед нею.

Вона дивилася на вулицю.

Наче чекала саме на мене.

— Це вона, — тихо сказав Марк.

Я кивнула.

— Ліза.

Ми зайшли всередину.

Дзвінок над дверима тихо дзенькнув.

Ліза повернула голову.

Наші погляди зустрілися.

Вона завмерла.

Я теж.

Було щось дивне в її очах.

Наче я дивилася на власне відображення.

Тільки з іншою історією.

Ліза повільно підвелася.

— Аліса?

Я кивнула.

— Так.

Вона подивилася на Марка.

— Ти привела його.

— Так.

Ліза зітхнула.

— Мама не хотіла, щоб ти приходила.

— Я знаю.

— Тоді навіщо прийшла?

Я зробила крок ближче.

— Через тебе.

Вона гірко усміхнулася.

— Ти навіть не знаєш мене.

— Але ти моя сестра.

Її усмішка зникла.

— Не називай мене так.

Я завмерла.

— Чому?

Ліза відвела погляд.

— Бо це слово нічого не означає, якщо ти не пам'ятаєш, як усе почалося.

Я сіла навпроти.

Марк залишився трохи осторонь.

— Тоді розкажи.

Ліза довго мовчала.

Потім взяла чашку.

— Ти була наймолодшою.

— Знаю.

— Ні.

Вона похитала головою.

— Ти не знаєш.

Ти була маленькою.

А Софія була тією, хто завжди тебе захищала.

А я...

Я була старшою.

Я мала захищати вас обох.

Я слухала мовчки.

— Тієї ночі, коли прийшли люди організації, мама сказала мені забрати тебе.

— Тебе було дев'ять.

— Так.

— І що сталося?

Ліза подивилася у вікно.

— Я не встигла.

У мене стиснулося серце.

— Що означає «не встигла»?

— Вони знайшли нас.

Ми бігли через ліс.

Софія була попереду.

Ти була в мене на руках.

А потім...

Ліза замовкла.

— Що?

— Я впала.

Мені було боляче.

Ти випала з моїх рук.

Я піднялася.

А тебе вже не було.

Я відчула холод.

— Що?

— Тебе забрали.

— Хто?

— Чоловік.

Якийсь чоловік у чорному пальті.

Він сказав, що відвезе тебе до мами.

Я повірила.

Я була дитиною.

— І?

— Я повернулася до Софії.

А потім...

ми більше тебе не бачили.

Я опустила голову.

— Але я була жива.

— Так.

Ліза подивилася на мене.

— І саме це стало нашою найбільшою таємницею.

— Чому?

— Бо через кілька днів нам сказали, що ти загинула.

Я відчула, як перехопило подих.

— Хто сказав?

Ліза подивилася прямо мені в очі.

— Наш дід.

Я завмерла.

— Він сказав, що тебе немає.

Що це була його помилка.

Що він не зміг тебе врятувати.

— Але він знав, що я жива.

— Так.

— Чому тоді сказав, що я мертва?

Ліза стиснула чашку.

— Щоб ми перестали тебе шукати.

Я мовчала.

Марк підійшов ближче.

— А що було далі?

Ліза подивилася на нього.

— Далі почалася найгірша частина.

Вона дістала з сумки старий конверт.

Поклала його на стіл.

— Це мені залишила мама.

Я не торкалася його.

— Що всередині?

— Лист.

— Про мене?

— Про нас трьох.

Я відкрила конверт.

Папір був пожовклий.

Почерк мами.

Я почала читати.

«Мої дівчатка.

Якщо ви колись прочитаєте цей лист разом, значить, я більше не змогла вас захистити.

Але запам'ятайте: жодна з вас не винна в тому, що сталося.

Я втратила вас не через одну помилку.

Я втратила вас через людину, якій довірилася.

Я завмерла.

Марк нахилився ближче.

Ліза читала через моє плече.

Я перегорнула сторінку.

Там було написано:

«Ви повинні знати ім'я людини, яка почала все це.»

Нижче стояло ім'я.

Я прочитала його.

І не змогла повірити.

— Ні...

Ліза побіліла.

— Ти теж його знаєш?

Я повільно кивнула.

— Так.

Марк подивився на нас.

— Хто?

Я повернула лист до нього.

Він прочитав.

І його обличчя змінилося.

Бо там було написано:

«Артем.»

Я відчула, як серце зупинилося.

— Мій дядько?..

Ліза прошепотіла:

— Він був тим чоловіком у чорному пальті.

У ту ніч він забрав тебе.

Я різко підвелася.

— Ні.

— Алісо...

— Ні!

Я не могла повірити.

Артем врятував мене.

Артем назвав себе моїм дядьком.

Артем був поруч стільки років.

І тепер я дізналася...

що саме він забрав мене від моєї родини.

Марк схопив мене за руку.

— Нам треба поговорити з ним.

Я дивилася на лист.

На ім'я.

На почерк мами.

І раптом внизу сторінки побачила ще один рядок.

Його я раніше не помітила.

«Але якщо Артем скаже, що він зробив це заради вас — повірте йому.»

Я завмерла.

Ліза теж побачила цей рядок.

— Що це означає?

Я повільно підняла очі.

— Не знаю.

Але вперше в житті...

я зрозуміла, що навіть зрада могла бути частиною порятунку.

Марк подивився на мене.

— Тоді нам потрібно знайти Артема.

Я кивнула.

Та перш ніж ми встигли вийти, на столик поруч із нами хтось поклав третю чашку кави.

Ніхто не помітив, хто це зробив.

А під чашкою лежав маленький білий конверт.

На ньому було написано лише:

«Для трьох сестер.»

Я повільно взяла його.

І відчула, що він був ще теплим.

Наче його поклали сюди...

лише кілька секунд тому.

Я тримала конверт у руках.