Перша брехня

Глава 4. Перша брехня
Світло повернулося так само раптово, як і зникло.
Я повільно розплющила очі.
Кімната була тією самою.
Круглий стіл.
Три конверти.
Старий годинник.
Але дещо змінилося.
Жінка зникла.
— Де вона? — різко запитала я.
Незнайомець озирнувся.
Його обличчя зблідло.
— Вона була тут...
— Я сама це бачила!
Ми одночасно кинулися до дверей.
Порожній коридор.
Ні кроків.
Ні голосів.
Ніби жінка просто розчинилася в повітрі.
— Це неможливо...
— У цьому місці багато чого неможливого, — тихо відповів незнайомець.
Я різко повернулася до нього.
— Досить.
Він мовчав.
— Жодних загадок. Жодної напівправди. Ти сказав, що брехав мені.
Він повільно кивнув.
— Так.
— Тоді починай.
Він кілька секунд дивився в підлогу.
Наче зважував кожне слово.
— Моє ім'я не Максим.
Я завмерла.
— Що?
— Це ім'я я використав лише для знайомства з тобою.
У грудях неприємно защеміло.
— То навіть цього я не знала...
— Мене звати Марк.
Я мовчала.
Це була дрібниця.
Але саме з таких дрібниць починається недовіра.
— І це була не єдина брехня, правда?
Він повільно видихнув.
— Ні.
— Тоді говори.
— Я знайшов тебе не випадково.
Я знав, де ти живеш.
Я знав, де працюєш.
Я знав, у яку кав'ярню ти ходиш щосереди після роботи.
У мене пересохло в роті.
— Ти... стежив за мною?
— Так.
Я відступила на крок.
Страх змішався зі злістю.
— Це ненормально!
— Я знаю.
— Хто ти такий?
Марк заплющив очі.
— Людина, яка сім років тому не виконала свою обіцянку.
— Яку обіцянку?
Він повільно підняв голову.
Його очі були сповнені провини.
— Я пообіцяв твоїй матері, що захищатиму тебе.
У кімнаті запала тиша.
Мені здалося, що я неправильно почула.
— Моєї... матері?
— Так.
— Але вона загинула.
Марк мовчав.
— Скажи, що це неправда.
Він не відповів.
Я схопила його за куртку.
— Скажи!
— Я не знаю, жива вона чи ні.
Мої руки безсило опустилися.
Усе життя я вірила в одну історію.
Автокатастрофа.
Загиблі батьки.
Дитячий будинок.
Нове життя.
А тепер кожне слово починало розсипатися, немов картковий будинок.
Я повільно повернулася до столу.
Три конверти лежали на своїх місцях.
На одному з них чорнило ніби стало яскравішим.
«Для того, хто бреше».
— Відкрий його, — тихо сказала я.
Марк здивовано подивився на мене.
— Якщо ти хочеш, щоб я повірила хоча б одному твоєму слову... відкрий саме цей конверт.
Він повільно простягнув руку.
Його пальці тремтіли.
Коли край конверта був розірваний, із нього випав лише один аркуш.
Марк прочитав перший рядок...
І раптом різко зблід.
— Ні...
— Що там?
Він повільно підняв на мене очі.
У них був страх.
Справжній.
— Тут написано... що наступний, хто помре, — це я.

Марк дивився на аркуш так, ніби боявся прочитати його ще раз.
— Дай мені.
Я простягнула руку.
Він не поворухнувся.
— Марку.
Він повільно передав мені лист.
Я уважно прочитала кожен рядок.
Там було написано:
«Ти порушив свою клятву. Ти сховав правду. Ти привів її сюди. За це тобі винесено вирок. До світанку ти помреш.»
Унизу не було ні підпису, ні дати.
Лише маленький чорний символ.
Півмісяць, перекреслений тонкою вертикальною лінією.
— Ти знаєш, що це означає? — запитала я.
Марк одразу відвів погляд.
— Так.
— Тоді поясни.
Він довго мовчав.
— Це знак організації, від якої я тікав багато років.
— Організації?
— Людей, які не пробачають зради.
Я насупилася.
— І ти був одним із них?
Він кивнув.
— Колись.
— То ти злочинець?
— Ні.
— А хто?
Він важко зітхнув.
— Людина, яка занадто пізно зрозуміла, що служить не тим.
Я не знала, чи вірити йому.
Усе, що я чула останні години, руйнувало мою картину світу.
Та в одному Марк не брехав.
Він був наляканий.
По-справжньому.
Раптом із сусідньої кімнати почувся гуркіт.
Наче щось важке впало на підлогу.
Ми одночасно здригнулися.
— Тут ще хтось є, — прошепотіла я.
Марк жестом попросив мене мовчати.
Він обережно підійшов до прочинених дверей.
Прислухався.
Тиша.
Ще один крок.
Двері повільно відчинилися.
Кімната була порожньою.
Лише біля дальньої стіни стояла стара шафа.
Її дверцята були прочинені.
— Не подобається мені це, — тихо сказав Марк.
Я хотіла залишитися на місці.
Але цікавість перемогла страх.
Ми підійшли ближче.
Марк різко відчинив шафу.
Всередині нікого не було.
Тільки старий картонний ящик.
На його кришці лежав дитячий плюшевий ведмедик.
Я завмерла.
Серце боляче стиснулося.
— Я його знаю...
— Що? — Марк різко повернувся до мене.
Я обережно взяла іграшку до рук.
На лапці були вишиті літери:
«А.К.»
У пам'яті блиснув ще один уривок.
Я маленька.
Міцно обіймаю цього ведмедика.
Чийсь чоловічий голос сміється:
— Не загуби його, принцесо.
Спогад урвався так само швидко, як і з'явився.
Я відчула, як на очі навертаються сльози.
— Це був мій...
Не встигла договорити.
За спиною тихо рипнули двері.
Ми різко обернулися.
На порозі стояла та сама жінка.
Але тепер вона була не сама.
Поруч із нею мовчки стояв високий чоловік у чорному пальті.
Він повільно зняв капелюх.
Поглянув просто на мене.
І тихо сказав:
— Привіт, Алісо.
Мені здається... настав час розповісти тобі, чому ти зникла сім років тому.
У кімнаті стало так тихо, що я чула власне серцебиття.
Я дивилася на незнайомого чоловіка.
Він не рухався.
Не усміхався.
Просто дивився на мене так, ніби знав усе моє життя.
— Що ви сказали? — ледве вимовила я.
— Ти почула правильно.
Марк різко став між нами.
— Не смій.
Чоловік спокійно перевів на нього погляд.
— Ти все одно більше не зможеш приховувати правду.
— Вона ще не готова.
— А коли буде готова? Через рік? Через десять? Чи тоді, коли стане надто пізно?
Марк нічого не відповів.
Я відчула, як усередині закипає злість.
— Припиніть говорити так, ніби мене тут немає!
Усі троє подивилися на мене.
— Я хочу знати правду. Зараз.
Чоловік повільно кивнув.
— Добре.
Він зробив кілька кроків уперед.
— Тобі все життя казали, що після загибелі батьків тебе знайшли випадкові люди.
— Так.
— Це неправда.
Я мовчки слухала.
— Тебе ніхто не знаходив.
Тебе... викрали.
Мені здалося, що я перестала дихати.
— Ні...
— Саме тому ти майже нічого не пам'ятаєш про дитинство.
— Це брехня!
— Хотів би, щоб так і було.
Жінка повільно дістала зі своєї сумки невелику папку.
Поклала її на стіл.
— Відкрий.
Я невпевнено розгорнула папку.
Усередині лежали старі газетні вирізки.
На першій великими літерами було написано:
«П'ятирічна дівчинка безслідно зникла. Поліція просить допомоги.»
Під заголовком була фотографія.
Маленька дівчинка з довгим темним волоссям.
У світлій сукні.
Я впустила папку.
Це була я.
Ті самі очі.
Та сама родимка біля лівої брови.
Ті самі кучері.
— Ні... цього не може бути...
Марк заплющив очі.
Наче давно знав, що цей момент настане.
— Ми шукали тебе багато років, — тихо сказав чоловік.
— Хто — ми?
— Люди, які не припинили вірити, що ти жива.
Я повільно підняла газету.
Дата.
Сім років тому.
Унизу була ще одна фотографія.
Молодий чоловік і жінка стояли біля поліцейської машини.
Вони плакали.
— Це...
— Твої батьки, — тихо відповіла жінка.
У мене потемніло в очах.
— Але... мені казали...
— Тобі казали неправду.
Я похитала головою.
— Якщо вони живі... то чому жодного разу не знайшли мене?
Чоловік опустив погляд.
Його голос став тихішим.
— Бо через три дні після твого викрадення вони теж безслідно зникли.
У кімнаті запала мертва тиша.
Я повільно опустилася на стілець.
Світ, який я знала все життя, розсипався на уламки.
І я вже не розуміла, кому можна довіряти.
Та раптом за вікном пролунав різкий звук автомобільних гальм.
За мить — другий.
Потім у двері будівлі хтось із силою вдарив.
Раз.
Другий.
Третій.
Марк різко підвів голову.
Його обличчя зблідло.
— Вони знайшли нас...
Удар у двері повторився.
Цього разу ще сильніше.
Стара будівля здригнулася.
Зі стелі посипалася штукатурка.
Марк миттєво вимкнув світло.
— Ні слова, — прошепотів він.
Ми завмерли.
За дверима чулося приглушене перегукування.
— Перевірте перший поверх.
— Вони не могли далеко втекти.
— Якщо дівчина жива, забираємо тільки її.
У мене всередині все похололо.
— Вони шукають... мене?
Марк ледь помітно кивнув.
— Саме тебе.
Чоловік у чорному, який щойно показав мені фотографії, повільно підійшов до вікна.
Обережно відсунув край старої штори.
Кілька секунд дивився вниз.
Потім різко обернувся.
— Їх більше десяти.
Жінка зблідла.
— Так швидко...
— Нас хтось видав.
Усі одночасно подивилися на Марка.
Його очі спалахнули обуренням.
— Ви думаєте, це я?
— Ми нікого не звинувачуємо, — спокійно відповів чоловік.
— Але вони не могли знайти це місце випадково.
Запала важка тиша.
Я більше не могла мовчати.
— Припиніть!
Усі повернулися до мене.
— Ви постійно підозрюєте один одного. Але ніхто не думає пояснити мені, що відбувається!
Жінка підійшла ближче.
— Алісо...
— Ні. Тепер говоритиму я.
Мій голос тремтів, але я не збиралася зупинятися.
— Усе життя мені брехали. За один день я дізналася, що моє минуле — неправда. Що мене викрали. Що мої батьки, можливо, не загинули. І тепер за мною полюють люди, яких я навіть не знаю.
Я перевела подих.
— Якщо ви хочете, щоб я вам допомагала, почніть довіряти мені.
Ніхто не відповів.
Раптом чоловік у чорному повільно дістав із внутрішньої кишені невеликий металевий жетон.
На ньому був той самий символ, який я бачила на листі.
Перекреслений півмісяць.
— Бачиш цей знак?
Я мовчки кивнула.
— Через нього сім років тому загинули десятки людей.
І все почалося...
...через одну дитину.
Він подивився мені прямо в очі.
— Через тебе.
Я відчула, як ноги стали ватяними.
— Що?..
— Ти ніколи не була випадковою жертвою.
Тебе викрали не заради грошей.
Не заради помсти.
Тебе шукали тому, що ти стала свідком того, чого не повинна була бачити.
Я намагалася згадати хоч щось.
Будь-яку дрібницю.
Будь-який образ.
І раптом...
Перед очима промайнув спогад.
Ніч.
Сильний дощ.
Я ховаюся за старим деревом.
Попереду — покинутий будинок.
У вікні горить світло.
Двоє чоловіків сперечаються.
Один із них тримає чорну валізу.
Другий...
Другий повільно піднімає пістолет.
Постріл.
Я здригнулася.
Картина миттєво зникла.
Я схопилася за голову.
— Я... я бачила...
Марк кинувся до мене.
— Що ти згадала?
Я важко дихала.
— Постріл...
Чорна валіза...
Чоловік упав...
І...
Я різко замовкла.
Перед очима спливло ще одне обличчя.
Я дивилася на чоловіка в чорному пальті, який стояв навпроти.
І відчула, як кров холоне в жилах.
— Ні...
Він насупився.
— Що сталося?
Я повільно відступила назад.
— Я бачила вас...
Усі завмерли.
— Там...
Тієї ночі...
Ви теж були біля того будинку.
Раптом перший поверх здригнувся від потужного вибуху.
Ударна хвиля прокотилася будівлею.
Вікна розлетілися на тисячі уламків.
Я впала на підлогу, закриваючи голову руками.
У кімнату повалив густий пил.
— Вони вже тут! — крикнув Марк.
За секунду в коридорі пролунала автоматна черга.
Не попередження.
Вони стріляли, щоб убити.
— Сюди! — чоловік у чорному відсунув стару шафу.
За нею відкрився вузький бетонний тунель.
— Швидко!
Ми кинулися вниз.
Позаду почулися крики.
— Вони тікають!
— Не дайте дівчині зникнути!
Марк різко зачинив важкі металеві двері й провернув старе колесо замка.
За мить у них ударили з іншого боку.
Раз.
Другий.
Третій.
Метал вигинався від сили ударів.
— Вони довго не витримають, — сказав Марк.
Ми побігли темним тунелем.
Повітря було сирим і холодним.
Дихати ставало дедалі важче.
Попереду замиготіло слабке світло.
Коли ми вибігли до великої підземної зали, я завмерла.
Посеред приміщення стояв старий чорний позашляховик.
Поруч — столи, карти міста, комп'ютери, рації.
Це була чиясь таємна база.
Чоловік у чорному швидко ввімкнув один із моніторів.
На екрані з'явилося зображення з камер спостереження.
Я затамувала подих.
Будівлю вже оточили озброєні люди.
Їх було не десять.
Не двадцять.
Кілька десятків.
Вони діяли чітко, мов військовий загін.
І тоді один із них зняв капюшон.
Я завмерла.
Його обличчя було мені знайоме.
Дуже знайоме.
— Ні... — прошепотіла я.
На екрані був чоловік, який багато років тому приходив до дитячого будинку.
Він усміхався.
Дарував дітям солодощі.
Казав, що допомагає сиротам.
Я пам'ятала його.
— Ти його знаєш? — різко запитав Марк.
Я повільно кивнула.
— Він... він називав себе благодійником...
У кімнаті запала тиша.
Чоловік у чорному важко видихнув.
— Він не благодійник.
Він — керівник організації, яка викрала тебе сім років тому.
У ту саму мить чоловік на екрані ніби відчув, що за ним спостерігають.
Він повільно підняв голову.
Подивився прямо в камеру.
І... усміхнувся.
Потім тихо промовив лише два слова:
— Знайшов тебе.
Слова на екрані ще лунали в моїй голові.
«Знайшов тебе.»
Марк різко вимкнув монітор.
У кімнаті запала тиша.
— Як він нас побачив? — запитала я.
— Він не міг, — відповів чоловік у чорному. — Доступ до цих камер є тільки в нас.
Усі троє одночасно подивилися один на одного.
У сховищі був зрадник.
— Негайно вирушаємо, — твердо сказав Марк.
Він кинув мені ключі від позашляховика.
Я розгублено спіймала їх.
— Ти серйозно?
— Умієш водити?
— Так, але...
— Тоді за кермо. Якщо зі мною щось станеться, не зупиняйся ні за яких обставин.
Його слова прозвучали так спокійно, що мені стало страшніше, ніж від вибухів.
Ми вибігли до машини.
Двигун заревів із першої спроби.
Фари прорізали темряву тунелю.
Та саме в цей момент за нашими спинами пролунав оглушливий вибух.
Металеві двері, які стримували переслідувачів, вирвало з петель.
У прохід ринули озброєні люди.
— Їдь! — закричав Марк.
Я натиснула на педаль газу.
Позашляховик різко зірвався з місця.
Позаду лунали постріли.
Кулі дзвеніли об кузов.
Машину занесло на повороті, але мені вдалося вирівняти кермо.
Попереду замиготіло денне світло.
Виїзд.
Ще кілька секунд — і ми вискочили з тунелю просто в густий ліс.
Я вже хотіла зітхнути з полегшенням...
Але дорогу перегородив чорний мікроавтобус.
Його двері повільно відчинилися.
Звідти вийшов той самий чоловік із монітора.
Без охорони.
Без зброї в руках.
Він спокійно дивився на мене.
Потім зробив несподіване.
Підняв руки, показуючи, що не збирається стріляти.
І голосно сказав:
— Алісо! Я не ворог.
Тікай від них.
Вони не сказали тобі найголовнішого.
Марк різко зблід.
— Не слухай його!
Я міцніше стиснула кермо.
Переді мною стояли дві дороги.
І я більше не знала, хто говорить правду.
Я натиснула на гальма.
Позашляховик завмер за кілька метрів від чоловіка.
Навколо стояла мертва тиша.
Чути було лише рівномірний шум двигуна.
— Не виходь із машини! — різко сказав Марк.
Чоловік попереду навіть не поворухнувся.
Він дивився тільки на мене.
— Алісо, — спокійно промовив він. — Якщо ти зараз поїдеш із ними, більше ніколи не дізнаєшся правди.
— Не слухай його! — повторив Марк.
— Чому? — я різко повернулася до нього. — Дай мені хоча б одну причину.
Марк замовк.
Лише міцніше стиснув ремінь безпеки.
— Бо він уміє говорити саме те, що люди хочуть почути.
Чоловік сумно усміхнувся.
— А ти досі вмієш тільки приховувати.
Він зробив кілька кроків до машини.
Марк миттєво дістав пістолет.
— Ще один крок — і я стрілятиму.
Чоловік зупинився.
— Ти не вистрілиш.
— Перевір.
Запала довга тиша.
Я відчувала, що ще секунда — і станеться щось жахливе.
— Алісо, — тихо сказав незнайомець. — У тебе є родимка у формі півмісяця на лівому плечі.
У мене перехопило подих.
Про це майже ніхто не знав.
— У дитинстві ти боялася грози й завжди ховалася під кухонним столом.
Я мовчала.
— А на свій п'ятий день народження ти попросила подарувати не ляльку... а цуценя.
У мене затремтіли руки.
Звідки він це знає?
Я ніколи й нікому про це не розповідала.
Марк тихо вилаявся.
— Замовкни...
— Ні, Марку. Досить брехні.
Чоловік зробив ще один крок.
— Бо це я знайшов тебе тієї ночі.
Я різко підняла голову.
— Що?..
— Коли тебе викрали, ти була налякана й плакала. Саме я виніс тебе з того будинку.
— Не вір йому! — майже крикнув Марк.
— Тоді скажи ти! — вигукнула я. — Хто він?
Марк мовчав.
Його мовчання боліло сильніше за будь-які слова.
Чоловік повільно витягнув із кишені старий срібний медальйон.
На кришці було вигравірувано маленьку ромашку.
Моє серце завмерло.
Я машинально торкнулася шиї.
Все життя я носила точно такий самий медальйон.
Лише половину.
Чоловік відкрив свій.
Я відкрила свій.
Візерунки ідеально збіглися, утворюючи єдине ціле.
Він подивився мені просто в очі.
І тихо сказав:
— Цей медальйон твоя мама розділила навпіл у день твого народження.
Одну половину вона залишила тобі.
Другу... віддала мені.
Марк повільно опустив пістолет.
Його обличчя стало смертельно блідим.
— Ні... — прошепотів він. — Тільки не це...
І саме в цю мить із лісу пролунали перші постріли.
Хтось третій відкрив вогонь по нас усіх.
Без розбору.
Перша куля розбила лобове скло.
Я інстинктивно пригнулася.
— Лягай! — закричав Марк, затуляючи мене собою.
Постріли сипалися один за одним.
Скло розліталося на дрібні уламки.
Повітря наповнилося запахом пороху.
Чоловік із медальйоном миттєво кинувся за мікроавтобус.
— Це не мої люди! — вигукнув він.
Марк різко відчинив дверцята.
— Біжимо в ліс!
Ми вискочили з позашляховика.
Навколо свистіли кулі.
Я бігла, майже не відчуваючи ніг.
Гілки били по обличчю, чіплялися за волосся, але я не зупинялася.
Позаду чулося:
— Вона там!
— Не дайте їй втекти!
Раптом Марк різко схопив мене за руку й потягнув убік.
Наступної миті дерево, біля якого ми щойно пробігли, розлетілося від кулі.
— Вони нас бачать! — задихаючись, сказала я.
— У них тепловізори...
Ми скотилися в неглибокий яр.
На кілька секунд навколо стало тихо.
Я важко дихала, намагаючись опанувати себе.
— Хто вони? — прошепотіла я.
Марк витер кров із розсіченої брови.
— Найманці.
— Хто їх найняв?
Він не встиг відповісти.
Зверху почувся тріск гілок.
Хтось швидко спускався до нас.
Марк підняв пістолет.
Я завмерла.
Із кущів вибігла... та сама жінка, яку ми зустріли в будівлі.
Вона була бліда.
Її пальто було розірване, а на рукаві темніла свіжа кров.
— Вони вже поруч, — видихнула вона. — Треба йти!
І в ту ж мить пролунав ще один постріл.
Жінка різко здригнулася.
На її грудях повільно розпливалася темно-червона пляма.
Вона похитнулася й почала падати.
Я встигла підхопити її.
Вона важко дихала.
Погляд уже згасав.
Жінка міцно стиснула мою долоню й ледве чутно прошепотіла:
— Не шукай... документи...
Шукай...
...дівчинку.
Я розгублено дивилася на неї.
— Яку дівчинку?
Вона спробувала щось сказати.
Та не встигла.
Її рука безсило впала.
Марк мовчки заплющив їй очі.
У цей момент із лісу знову долинули голоси.
Вони були вже зовсім близько.
І серед них я чітко почула знайоме ім'я:
— Алісо! Ти не втечеш вдруге!
Марк різко підвівся.
— Треба йти.
Я не могла відвести погляду від жінки.
Ще хвилину тому вона говорила зі мною.
Тепер лежала нерухомо.
— Алісо!
Голос Марка повернув мене до реальності.
— Якщо ми залишимося, вона померла даремно.
Я мовчки кивнула.
Ми побігли далі лісом.
За спиною лунали крики переслідувачів.
Вони були все ближче.
Раптом дерева закінчилися.
Попереду відкрився високий скелястий обрив.
Унизу шалено вирувала річка.
— Глухий кут... — прошепотіла я.
Марк озирнувся.
З лісу вже виходили озброєні люди.
Їх було понад двадцять.
Попереду йшов той самий чоловік, який називав себе благодійником.
Він навіть не дістав зброї.
Лише повільно наближався.
— Закінчилося, Алісо.
— Хто ти? — крикнула я.
Він сумно усміхнувся.
— Колись ти називала мене дядьком Андрієм.
У мене все похололо всередині.
Ніби це ім'я торкнулося якоїсь давно забутої частини пам'яті.
Перед очима промайнув короткий спогад.
Теплий літній день.
Маленька я біжу назустріч високому чоловікові.
— Дядьку Андрію!
Він підхоплює мене на руки.
Спогад обірвався.
— Бачиш? — тихо сказав чоловік. — Ти починаєш згадувати.
Марк став переді мною.
— Не слухай його.
— Вона повинна знати, ким я був.
— А ким ти став?
Усмішка зникла з обличчя Андрія.
— Людиною, яка сім років шукає шанс усе виправити.
Один із озброєних чоловіків підійшов до нього.
— Наказ?
Андрій довго дивився на мене.
Потім тихо промовив:
— Взяти живою.
У ту ж секунду Марк схопив мене за руку.
— Пробач.
— За що?
Він не відповів.
Лише міцно стиснув мою долоню.
І зробив крок назад.
Разом зі мною.
Ми зірвалися зі скелі.
Холодна вода річки поглинула нас за одну мить.
Над поверхнею залишилися тільки крики переслідувачів.
А потужна течія понесла нас у невідомість...