Двері які не варто було відчиняти

Глава 3. Двері, які не варто було відчиняти

— Ось вона!
Ці два слова прозвучали так голосно, що мені здалося, ніби вся кав'ярня одночасно повернула голову в мій бік.
Чашка з кавою вислизнула з моїх пальців.
Глухий удар.
Бризки гарячого капучино розлетілися по підлозі.
Я не могла поворухнутися.
Страх скував усе тіло.
Незнайомець різко схопив мене за руку.
— Бігай! Зараз!
Його голос більше не був спокійним.
У ньому звучав наказ.
Ми кинулися до запасного виходу.
Позаду почулися важкі кроки.
— Не дайте їм втекти!
Двері службового приміщення розчинилися зі скрипом.
Ми забігли всередину.
Маленький коридор.
Запах свіжої випічки.
Металеві стелажі.
Працівники розгублено дивилися на нас, не розуміючи, що відбувається.
— Викликайте поліцію! — крикнула якась жінка.
Та незнайомець навіть не озирнувся.
Він уже знав дорогу.
— Сюди!
Ми вибігли у вузький двір між будинками.
Дощ лив ще сильніше.
Краплі боляче били по обличчю.
Асфальт блищав, мов дзеркало.
Я ледь не послизнулася.
— Хто вони? — задихаючись, запитала я.
— Потім!
— Але...
— Якщо зараз зупинимося, відповідей уже не буде.
Ми завернули за ріг.
Позаду грюкнули двері.
Вони теж вибігли на вулицю.
— Ліворуч! — почувся чужий голос.
Я озирнулася лише на секунду.
Троє чоловіків у чорному вже бігли за нами.
Один із них тримав у руці рацію.
Інший щось кричав у телефон.
— Не дивись назад! — різко сказав незнайомець.
Він тягнув мене вперед.
Мої ноги вже не слухалися.
Повітря обпалювало легені.
Ми вибігли до старої частини міста.
Тут вулиці були вузькі.
Будинки стояли так близько один до одного, що майже не пропускали світла.
Незнайомець звернув у темний провулок.
Попереду виднілися старі дерев'яні двері.
Фарба давно облупилася.
Замок вкрився іржею.
Здавалося, сюди ніхто не заходив десятки років.
— Стій, — прошепотіла я.
— Тут нікого немає.
Він дістав із кишені маленький старовинний ключ.
Я здивовано подивилася на нього.
— Звідки він у тебе?
Відповіді не було.
Ключ тихо клацнув у замку.
Двері відчинилися самі.
Із темряви повіяло холодом.
Незнайомець завмер.
На його обличчі вперше з'явився страх.
Справжній.
Неприхований.
— Неможливо... — ледве чутно прошепотів він.
— Що сталося?
Він дивився всередину, ніби побачив те, чого не повинно було існувати.
— Це місце...
Його голос затремтів.
— ...мало бути порожнім.
Я зробила крок уперед.
За дверима не було старого складу.
Не було підвалу.
Не було занедбаної кімнати.
Посеред величезної темної зали горіла лише одна лампа.
А під нею стояв дерев'яний стіл.
На столі лежав новий конверт.
Такий самий пожовклий.
Без марки.
Без адреси.
І зверху чорним чорнилом було написано лише два слова:
«Запізнилися...»
Я не могла відірвати погляду від конверта.
Він лежав посеред старого дерев'яного столу так, ніби хтось поклав його лише кілька секунд тому.
На ньому не було ані пилу.
Ані жодної краплі дощу.
Хоча вікна навколо були розбиті, а крізь щілини в стелі просочувалася вода.
— Не чіпай його, — різко сказав незнайомець.
Я озирнулася.
Його обличчя змінилося.
Зникла холоднокровність.
Очі уважно обстежували кожен куток приміщення.
Наче він очікував, що будь-якої миті хтось вийде з темряви.
— Чому?
— Бо це пастка.
— Звідки ти знаєш?
Він мовчав.
Мені набридло, що кожне моє запитання залишалося без відповіді.
— Досить! — різко сказала я. — Ти знаєш моє ім'я. Знаєш про листи. Привів мене сюди. І тепер просиш нічого не питати? Хто ти?
Він повільно подивився мені в очі.
— Якби я сказав правду зараз... ти б не повірила.
— Спробуй.
Він уже відкрив рота, але його перебив дивний звук.
...
Тук.
...
Тук.
...
Тук.
Наче хтось повільно стукав у дерев'яну стіну.
Ми завмерли.
Звук повторився.
Тепер ближче.
Незнайомець швидко вимкнув ліхтарик.
Темрява миттєво поглинула залу.
Я перестала навіть дихати.
Чути було лише шум дощу.
І ті самі кроки.
Повільні.
Важкі.
Вони наближалися.
Хтось був усередині будівлі.
Я відчула, як незнайомець обережно взяв мене за руку.
Його долоня була холодною.
Він ледь чутно прошепотів:
— Не рухайся.
Я кивнула.
Кроки стихли.
Настала така тиша, що я чула власне серцебиття.
Раптом десь за кілька метрів скрипнула підлога.
Хтось стояв зовсім поруч.
Я інстинктивно повернула голову.
І в темряві побачила силует.
Високий.
Нерухомий.
Він дивився прямо на нас.
Я вже хотіла закричати, але незнайомець закрив мені рот рукою.
— Тихо...
Силует зробив крок.
Потім ще один.
І раптом...
Засміявся.
Тихо.
Моторошно.
Наче давно чекав саме на нас.
У цей момент лампа над столом сама собою почала блимати.
Раз.
Другий.
Третій.
Світло спалахнуло.
Силует зник.
Наче його ніколи не було.
Я різко вдихнула.
— Ти теж це бачив?
Незнайомець повільно кивнув.
— Так...
— Хто це?
Він мовчав кілька секунд.
А потім вимовив слова, від яких у мене похололи руки.
— Людина, яку ми поховали сім років тому...
Я відчула, як земля ніби пішла з-під ніг.
— Це неможливо...
— Я теж так думав.
У цей момент конверт, який лежав на столі, повільно зісковзнув на підлогу.
Сам.
Ніби його хтось невидимий штовхнув.
На зворотному боці червоним чорнилом був написаний новий рядок:
«Наступні двері відкриє лише один із вас...» 

Ми мовчки дивилися на напис.
Здавалося, навіть повітря в кімнаті стало важчим.
— «Наступні двері відкриє лише один із вас...» — тихо прочитала я. — Це чийсь дурний жарт?
Незнайомець не відповів.
Він повільно підняв конверт із підлоги, уважно оглянув його з усіх боків і лише тоді простягнув мені.
— Відкривай.
— Ти ж сам казав не торкатися його.
— Тепер уже пізно.
Я відчула, як у грудях знову починає швидше битися серце.
Папір був холодний.
Неначе щойно дістався з морозильної камери.
Я обережно розірвала край конверта.
Усередині лежав лише один складений аркуш.
І старий ключ.
Невеликий.
Латунний.
З потертою цифрою 17.
— Що це означає? — запитала я.
Незнайомець зблід.
— Ні...
— Що «ні»?
— Я молився, щоб ми сюди не потрапили.
— Поясни нормально!
Він провів рукою по обличчю, ніби намагався зібратися з думками.
— Якщо це той ключ, про який я думаю... у нас дуже мало часу.
Я розгорнула лист.
На ньому було надруковано всього кілька рядків.
«Якщо ключ потрапив до вас, значить перший етап завершено. Не намагайтеся втекти. Виходу вже немає. Кімната №17 чекає на вас. Але пам'ятайте: довіряти не можна навіть тому, хто стоїть поруч.»
Я повільно опустила аркуш.
Погляд сам собою перейшов на незнайомця.
Він теж прочитав ці слова.
Наші очі зустрілися.
І вперше від початку цієї дивної історії між нами виникла тиша, наповнена недовірою.
А що, якщо лист говорить правду?
Що, якщо людина поруч бреше мені від самого початку?
— Не дивись на мене так, — тихо сказав він.
— Чому?
— Бо саме цього вони й хочуть.
— Хто — вони?
Він уже відкрив рота, щоб відповісти...
Та раптом із глибини будівлі пролунав гучний металевий удар.
Гуркіт прокотився всіма стінами.
Потім ще один.
І ще.
Наче хтось із величезною силою ламав замкнені двері.
Пил посипався зі стелі.
Я інстинктивно зробила крок назад.
— Вони нас знайшли? — пошепки запитала я.
Незнайомець похитав головою.
Його обличчя стало ще блідішим.
— Ні...
— Тоді хто це?
Він подивився в темний коридор, що вів углиб будівлі.
— Боюся... ми зараз це дізнаємося.
У ту ж мить із темряви почувся жіночий голос.
Спокійний.
Холодний.
Незнайомий.
— Алісо... якщо хочеш залишитися живою...
...не роби більше жодного кроку поруч із ним.
Незнайомець миттєво став переді мною.
— Не слухай її.
Його голос був твердим.
Без жодного сумніву.
Але саме це мене насторожило.
— Ти знаєш, хто це? — тихо запитала я.
Він мовчав.
Лише дивився в темний коридор.
Туди, звідки долинав жіночий голос.
— Відповідай!
— Так.
Одне коротке слово.
І знову тиша.
— Хто вона?
Він повільно видихнув.
— Людина, яку я сподівався більше ніколи не побачити.
У цей момент із темряви пролунали кроки.
Повільні.
Упевнені.
Не схожі на кроки людини, яка боїться.
Вона знала, що ми нікуди не втечемо.
Світло лампи знову заблимало.
Раз.
Другий.
Третій.
І з темряви вийшла жінка.
На вигляд їй було трохи більше сорока.
Темне волосся зібране у хвіст.
Чорне пальто.
Рукавички.
Її обличчя було спокійним.
Надто спокійним.
Вона дивилася не на незнайомця.
Вона дивилася лише на мене.
— Нарешті ми зустрілися, Алісо.
Я відчула, як серце почало калатати ще швидше.
— Ви знаєте мене?
Жінка ледь усміхнулася.
— Значно краще, ніж ти можеш уявити.
— Хто ви?
Вона не відповіла.
Лише перевела погляд на чоловіка поруч зі мною.
— Ти все-таки привів її сюди.
— У мене не було вибору.
— Брехня.
Його щелепи стиснулися.
Я відчула, що між ними є щось набагато серйозніше за звичайну неприязнь.
Вони знали одне одного.
Давно.
— Алісо, — сказала жінка, не відводячи від мене погляду. — Він уже встиг розповісти тобі, ким є?
Я подивилася на нього.
Він мовчав.
— Ні? — усміхнулася вона. — Я так і думала.
— Не слухай її, — повторив він.
— Чому?
— Бо вона скаже лише половину правди.
— А ти?
Він опустив очі.
— Я теж.
У мене перехопило подих.
— То ви обоє мені брешете?
Жінка повільно кивнула.
— Так.
Я зробила крок назад.
— Досить! Мені набридли загадки! Або зараз ви пояснюєте, що відбувається, або я йду звідси.
На кілька секунд запала тиша.
Потім жінка тихо сказала:
— Добре.
Вона відкрила свою сумку.
Я напружилася.
Але замість зброї вона дістала...
стару фотографію.
Пожовклу.
З потертими краями.
Простягнула її мені.
Я обережно взяла фото.
На ньому були четверо людей.
Молодий чоловік.
Молода жінка.
Маленька дівчинка років п'яти.
І ще один чоловік, обличчя якого було частково відірване.
Я вже хотіла повернути фотографію...
Та раптом завмерла.
Маленька дівчинка...
Це була я.
Моє серце пропустило удар.
Я перевела погляд на жінку.
— Звідки у вас ця фотографія?
Вона відповіла майже пошепки.
— Бо в той день я зробила цей знімок.
Я похитала головою.
— Ні... Це неможливо.
— Чому?
— Бо... мені завжди казали, що до шести років у мене не залишилося жодної фотографії.
Жінка сумно усміхнулася.
— Тобі багато чого не розповіли.
Раптом позаду нас почувся звук.
Гучний.
Металеві двері, через які ми зайшли до будівлі, повільно зачинилися самі.
Пролунав важкий клацок замка.
Ми всі одночасно обернулися.
Двері були замкнені.
А над ними повільно засвітився червоний напис:
«Гра почалася.»





Червоний напис над дверима мерехтів.
«Гра почалася.»
У приміщенні запанувала така тиша, що було чути, як зі старої труби десь у стіні повільно крапає вода.
Раз.
Другий.
Третій.
Я машинально стиснула фотографію в руках.
— Що це за гра? — мій голос прозвучав хрипко.
Жінка не відповіла.
Вона дивилася кудись мені за спину.
Незнайомець теж завмер.
Я обернулася.
Наприкінці зали, де ще хвилину тому була суцільна стіна, тепер повільно відчинялися вузькі металеві двері.
Важкий механізм глухо гуркотів, ніби його не запускали багато років.
З темного проходу тягнуло холодом.
— Їх не було... — прошепотіла я.
— Не було, — підтвердив незнайомець.
— То звідки вони взялися?
— Це місце завжди змінюється.
Його відповідь нічого не пояснила.
Жінка зробила крок уперед.
— Якщо залишимося тут, двері зачиняться назавжди.
— Звідки ти це знаєш? — різко запитав незнайомець.
— Бо я вже проходила цей шлях.
Він здивовано подивився на неї.
— Це неможливо...
— Саме так ти сказав сім років тому.
Між ними промайнула така напруга, що я зрозуміла: їх пов'язує значно більше, ніж вони готові розповісти.
Я більше не витримала.
— Досить! Ви говорите загадками, а я нічого не розумію! Хто ви? Чому знаєте мене? Чому всі поводяться так, ніби я повинна щось пам'ятати?
Жінка підійшла ближче.
У її очах не було злості.
Лише втома.
— Алісо... що ти пам'ятаєш про своє дитинство до шести років?
Я завмерла.
— Майже нічого.
— А своїх батьків?
— Мені сказали, що вони загинули в автокатастрофі.
Жінка повільно заплющила очі.
— І це була перша брехня, яку ти почула у своєму житті.
Мені стало важко дихати.
— Що?..
Незнайомець різко повернувся до неї.
— Замовкни!
— Вона має право знати.
— Не зараз!
— Якщо не зараз, то буде запізно.
Я переводила погляд з одного на іншого.
Усередині все стискалося від страху.
— Хто з вас говорить правду?
Ніхто не відповів.
І саме в цю мить із темного проходу долинув дитячий сміх.
Тихий.
Дзвінкий.
Моторошний.
Я відчула, як по спині пробіг холод.
— Тут є дитина? — прошепотіла я.
Жінка зблідла.
Незнайомець стиснув кулаки.
Сміх пролунав знову.
А потім маленький голос чітко вимовив:
— Алісо... ти так довго не приходила...
У мене підкосилися ноги.
Я ніколи не чула цього голосу.
І водночас він здавався мені дивно знайомим.
З темряви повільно викотилася стара дерев'яна музична скринька.
Вона сама відкрилася.
З неї зазвучала ніжна колискова.
Мелодія...
Яку я раптом змогла продовжити.
Несвідомо.
Я тихо наспівала наступні слова.
І в ту ж секунду замовкла.
— Звідки... — прошепотіла я. — Звідки я знаю цю пісню?
Жінка дивилася на мене зі сльозами на очах.
— Бо її співала тобі мама.
Незнайомець повільно опустив голову.
Він більше не заперечував.
А я зрозуміла, що все моє життя могло бути побудоване на чужій брехні.
Я відступила на крок.
— Ні...
Це слово вирвалося саме собою.
— Ні, цього не може бути.
Я ніколи не чула цієї колискової.
Принаймні так мені здавалося.
Але щойно зазвучала мелодія, слова самі з'явилися в пам'яті.
Ніби вони весь цей час були заховані десь глибоко всередині мене.
— Це випадковість, — прошепотіла я, більше переконуючи себе, ніж когось іншого.
Жінка повільно похитала головою.
— Пам'ять не зникає назавжди. Іноді їй потрібен лише один звук, щоб прокинутися.
Я відчула різкий головний біль.
Перед очима все попливло.
Темна кімната.
Чиїсь руки.
Жовте світло лампи.
Маленька дерев'яна конячка на підлозі.
Жіночий голос:
— Не бійся, сонечко. Я скоро повернуся...
Картина зникла так само швидко, як і з'явилася.
Я схопилася за голову.
— Алісо! — незнайомець підтримав мене, щоб я не впала.
— Не торкайся мене!
Я різко відсмикнула руку.
Мені більше не хотілося довіряти нікому.
Ні йому.
Ні цій жінці.
— Ви обоє щось приховуєте.
Запала довга мовчанка.
Нарешті незнайомець важко видихнув.
— Так.
Я підняла на нього очі.
— Я справді збрехав тобі.
Ці слова прозвучали так тихо, що я ледь їх почула.
— У чому?
Він мовчав.
— Кажи!
— Ми зустрілися не випадково.
Моє серце стиснулося.
— Що це означає?
— Я шукав тебе.
— Скільки?
Він опустив погляд.
— Сім років.
У кімнаті стало так тихо, що було чути тільки дощ за вікнами.
— Сім... років?
Він кивнув.
— Я знав, хто ти.
— І мовчав?
— Я мав причину.
— Яку?
— Якби вони дізналися, що я знайшов тебе раніше...
Він не договорив.
Раптом будівля здригнулася.
Зі стелі посипалася штукатурка.
Червона лампа над дверима почала швидко блимати.
Раз.
Другий.
Третій.
І механічний голос луною прокотився приміщенням:
— До закриття проходу залишилося п'ять хвилин.
Ми всі завмерли.
— Що це означає? — запитала я.
Жінка різко обернулася до темного проходу.
— Це означає, що часу більше немає.
Вона простягнула мені руку.
— Якщо хочеш дізнатися правду про своїх батьків — ходімо.
Незнайомець одразу став між нами.
— Ні.
— Вона піде зі мною.
— Ти не знаєш, що чекає попереду.
— Зате знаю, що буде, якщо вона залишиться з тобою.
Я переводила погляд з одного на іншого.
Обоє були впевнені, що мають рацію.
Обоє закликали довіритися саме їм.
І вперше мені довелося зробити вибір, від якого, можливо, залежало моє життя.
Я дивилася то на незнайомця, то на жінку.
— У мене є лише одне запитання, — тихо сказала я. — Якщо я піду з кимось із вас... другий залишиться живий?
Обоє мовчали.
І саме ця тиша налякала мене найбільше.
— Відповідайте!
Жінка першою відвела погляд.
Незнайомець повільно стиснув кулаки.
— Я не знаю, — чесно сказав він.
У грудях ніби щось обірвалося.
Отже, це не була гра.
Це було щось значно страшніше.
Я глибоко вдихнула.
— Добре. Тоді я не піду ні з ким.
Не чекаючи їхньої реакції, я рушила до темного проходу сама.
— Алісо, стій! — одночасно вигукнули вони.
Я не озирнулася.
Мені набридло бути людиною, за яку всі вирішують.
Якщо відповіді були там, я знайду їх сама.
Коридор був вузьким і холодним.
Стіни вкривала стара потріскана штукатурка.
Під ногами рипіли дерев'яні дошки.
З кожним кроком ставало темніше.
Позаду я чула, як вони йдуть за мною.
Не сперечаючись.
Не розмовляючи.
Наче й вони не мали іншого вибору.
Через кілька метрів коридор закінчився.
Перед нами були масивні металеві двері.
Посередині — замкова щілина.
Саме такого розміру, як старий ключ із цифрою 17.
Я повільно дістала його з кишені.
На мить заплющила очі.
І вставила ключ у замок.
Пролунав глухий клацок.
Двері повільно відчинилися.
За ними була невелика кімната.
Посередині стояв круглий стіл.
На ньому лежали три конверти.
На першому було написано:
«Для Аліси».
На другому:
«Для того, хто бреше».
На третьому:
«Для того, хто знає правду».
Я відчула, як по шкірі пробіг мороз.
— Не відкривай їх одразу, — тихо сказала жінка.
— Чому?
— Бо після першого відкритого конверта дороги назад уже не буде.
Я хотіла щось відповісти...
Та раптом почула дивний звук.
Тихий.
Ледь помітний.
Тік...
Тік...
Тік...
Я озирнулася.
На стіні висів старий годинник.
Стрілка швидко рухалася до дванадцятої.
І коли вона торкнулася останньої поділки...
Світло в кімнаті згасло.
У темряві пролунав чоловічий голос.
Спокійний.
Незнайомий.
— Вітаю, Алісо.
Якщо ти це чуєш...
...значить, ти все ж відчинила двері, які не варто було відчиняти.