Комірка номер 17

Глава 2. Комірка №17
Люк над нашими головами з гуркотом зачинився.
Темрява накрила нас так швидко, що на мить мені здалося, ніби я осліпла.
Незнайомець увімкнув маленький ліхтарик.
Його тьмяне світло вихопило з темряви вузький бетонний тунель.
— Не відставай, — тихо сказав він.
Я мовчки кивнула.
У голові лунав лише один звук.
Моє власне серце.
Ми швидко спускалися сходами.
Згори ще було чути гуркіт.
Хтось вибив двері моєї квартири.
Чужі голоси змішувалися між собою.
— Перевірте балкон!
— Вона не могла далеко втекти!
Я мимоволі озирнулася.
— Вони знайдуть нас?
— Якщо будеш озиратися — так.
Його відповідь була холодною.
Але не жорстокою.
Він говорив так, ніби давно звик жити в небезпеці.
Через кілька хвилин тунель закінчився.
Попереду були старі металеві двері.
Незнайомець дістав із кишені ключ.
Замок тихо клацнув.
Ми зайшли всередину.
Це був невеликий підвал.
Старий диван.
Дерев'яний стіл.
Електричний чайник.
На полицях — консерви, аптечка, ліхтарі.
Наче хтось роками готувався до такого дня.
Я мовчки озирнулася.
— Це ваше?
Він поклав ліхтар на стіл.
— Ні.
— Тоді чиє?
Він трохи помовчав.
— Твоєї мами.
Я завмерла.
— Що?..
Він відкрив шафу.
Дістав старий термос.
Налив гарячий чай у дві металеві чашки.
— Вона облаштувала це місце багато років тому.
На випадок...
Якщо одного дня тобі доведеться тікати.
Я дивилася на нього, не вірячи почутому.
— Ви хочете сказати...
Що мама знала?
— Вона не знала.
Вона була готова.
Саме тому ти досі жива.
Я опустилася на старий диван.
Ноги більше не тримали мене.
Усе сталося надто швидко.
Ще кілька годин тому я думала лише про роботу й звичайне життя.
Тепер...
Я переховувалася в таємному сховищі.
Пила чай із незнайомцем.
І дізнавалася, що моя мама приховувала від мене ціле життя.
Він мовчки поставив чашку переді мною.
— Пий.
Тобі потрібно прийти до тями.
Я підняла очі.
— Ви досі не сказали, хто ви.
Він довго мовчав.
Потім повільно сів навпроти.
— Моє ім'я...
Раптом у дальньому кутку підвалу тихо запищав старий радіоприймач.
Незнайомець різко підвівся.
Його обличчя змінилося.
Він швидко повернув ручку гучності.
Крізь сильний шум почувся схвильований жіночий голос:
— …Якщо ти мене чуєш... вони вже знають про сховище...
Повторюю...
Негайно залишайте підвал...
Вони їдуть до вас...
Зв'язок урвався.
Ми мовчки дивилися один на одного.
Без жодного слова було зрозуміло.
У нас знову майже не залишилося часу.
Незнайомець мовчки вимкнув радіоприймач.
У підвалі знову запанувала тиша.
Він швидко відкрив стару металеву шафу.
Дістав карту міста.
Поклав її на стіл.
— Нам потрібно йти.
— Куди?
Він провів пальцем до старої частини міста.
— Сюди.
— Що там?
— Відповідь на перший лист.
Я насупилася.
— Ти знову говориш загадками.
Він сумно всміхнувся.
— Повір, якби можна було сказати все зараз, я б сказав.
Я подивилася на карту.
Посеред старого кварталу був намальований невеликий хрестик.
Поряд лише два слова.
«Будинок годинникаря.»
— Це адреса?
— Колись там жив чоловік, який допомагав твоїй мамі.
— Він ще живий?
Незнайомець не відповів.
Його мовчання означало більше, ніж будь-які слова.
За кілька хвилин ми вже виходили вузьким службовим тунелем.
Дощ не припинявся.
Місто ще жило звичайним життям.
Лише ми рухалися так, ніби за нами полював увесь світ.
Ми кілька разів змінювали маршрут.
Переходили через двори.
Обходили людні вулиці.
Незнайомець постійно перевіряв, чи немає за нами стеження.
— Ти когось шукаєш? — тихо запитала я.
— Ні.
Він уважно подивився назад.
— Я перевіряю, чи не знайшли вони нас.
Через сорок хвилин ми опинилися в найстарішому районі міста.
Тут майже не було людей.
Старі будинки похилилися від часу.
Ліхтарі світили тьмяним жовтим світлом.
Незнайомець зупинився.
Перед нами стояли старі дерев'яні двері.
Фарба давно облупилася.
Замок укрився іржею.
Він повільно дістав із кишені маленький старовинний ключ.
Я здивовано подивилася на нього.
— Звідки він у тебе?
Він не відповів.
Лише вставив ключ у замок.
Пролунав тихий клац.
Двері повільно відчинилися.
І саме в цю мить я ще не знала...
Що переступаю поріг місця, яке назавжди змінить моє життя.
Ми бігли вузькими провулками, не озираючись.
Дощ заливав очі.
Повітря обпалювало легені.
Я вже не відчувала ніг.
— Повільніше... — задихаючись прошепотіла я.
Незнайомець нарешті зупинився.
Він уважно оглянув вулицю.
Потім ще одну.
І лише тоді важко видихнув.
— Відірвалися...
Я сперлася рукою об мокру стіну будинку.
Серце калатало так сильно, що здавалося, його чує весь квартал.
— Хто вони? — ледве вимовила я.
Він похитав головою.
— Не зараз.
— Ти весь час так відповідаєш.
Він подивився на мене.
— Бо що більше ти знаєш зараз, то більшій небезпеці опиняєшся.
Я хотіла сперечатися.
Але сил уже не залишилося.
Незнайомець дістав телефон.
Швидко набрав якийсь номер.
Ніхто не відповів.
Він тихо вилаявся й сховав телефон назад.
— Нам потрібно змішатися з людьми.
— Де?
Він перевів погляд через дорогу.
На розі вже відкривалася невелика кав'ярня.
За вікнами сиділи люди.
Хтось читав новини.
Хтось працював за ноутбуком.
Хтось просто пив ранкову каву.
Наче у світі не існувало жодної небезпеки.
— Туди, — сказав він.
Я здивовано подивилася на нього.
— У кав'ярню?
— Саме там нас найменше шукатимуть у перші хвилини.
Ми перейшли дорогу.
Усередині було тепло.
Пахло свіжою випічкою та меленою кавою.
Бариста привітно усміхнувся.
— Доброго ранку. Що будете замовляти?
Я розгублено подивилася на незнайомця.
Він ледь помітно кивнув.
— Замовляй. Поводься так, ніби нічого не сталося.
Я глибоко вдихнула.
— Капучино... без цукру.
Бариста усміхнувся.
— Зараз буде.
Ми сіли за столик біля вікна.
Я обхопила чашку долонями, намагаючись заспокоїти тремтіння.
За вікном усе ще йшов дощ.
Люди поспішали у своїх справах.
Я зробила перший ковток.
І саме в ту мить поруч пролунав знайомий чоловічий голос: