Лист без відправника

Телефон знову завібрував.
«Я ж сказав не підходити.»
Моє серце шалено закалатало.
Він бачив мене.
Зараз.
Саме в цю секунду.
Я різко відступила назад.
І тоді у двері квартири тихо постукали.
Один раз.
Другий.
Третій.
Я затамувала подих.
За дверима пролунали слова, від яких кров застигла в жилах.
— Відчиняй... Я приніс тобі ще один лист.
Саме тоді я ще не знала, що це був початок історії, яка назавжди змінить моє життя. 

Глава 1. Лист без відправника
Годинник показував 22:53.
Я стояла посеред кімнати, не зводячи погляду з вхідних дверей.
Після трьох тихих стуків настала тиша.
Така глибока, що я почала сумніватися, чи справді хтось приходив.
Може, це була лише гра моєї уяви?
Може, після дивного листа мозок почав бачити небезпеку навіть там, де її не було?
Я повільно рушила до дверей.
Кожен крок лунав у порожній квартирі так голосно, ніби сама підлога хотіла видати мою присутність тому, хто стояв по той бік.
Я завмерла.
Один глибокий вдих.
Другий.
Тиша.
Не почувши жодного звуку, я обережно нахилилася до вічка.
Порожній під'їзд.
Стара лампа на поверсі ледве блимала, відкидаючи довгі тіні на холодну сіру плитку.
Нікого.
Я повільно видихнула.
— Заспокойся... — ледь чутно прошепотіла сама до себе. — Це просто страх.
Я вже хотіла повернутися до кімнати, але в ту ж мить телефон різко завібрував у моїй руці.
Невідомий номер.
Лише два слова.
«Не відчиняй.»
Моє серце завмерло.
Я миттєво відсмикнула руку від дверної ручки.
Холод пробіг спиною.
Звідки ця людина знає, що я стою біля дверей?
Я різко озирнулася.
Квартира була порожньою.
Вікна зачинені.
Штори щільно закриті.
Жодної камери.
Жодного дзеркала.
Жодного місця, звідки за мною могли спостерігати.
Телефон завібрував знову.
Ще одне повідомлення.
«Він ще не пішов.»
Я відчула, як пересохло в горлі.
Повільно підійшла до вічка ще раз.
Порожньо.
Абсолютно.
І саме тоді...
З іншого боку дверей почувся тихий шурхіт.
Наче хтось повільно провів папером по підлозі.
Я опустила погляд.
Під дверима лежав конверт.
Пожовклий.
Потертий.
Точно такий самий, як той, який я отримала вранці.
Без марки.
Без адреси.
Без імені відправника.
Лише одна фраза, написана чорним чорнилом:
«Тепер дороги назад немає.»
Я не наважувалася навіть доторкнутися до нього.
У цей момент лампа на сходовому майданчику різко згасла.
Повністю.
Темрява поглинула під'їзд.
І тоді я почула...
Кроки.
Повільні.
Важкі.
Вони лунали не від дверей.
Вони наближалися до них.
Раз...
Ще один...
І ще...
Потім раптово стихли.
Просто перед моєю квартирою.
Я перестала дихати.
За дверима хтось стояв.
І чекав.
Саме мене.
Я не знала, скільки минуло часу.
Може, десять секунд.
Може, хвилина.
Здавалося, навіть серце перестало битися.
За дверима панувала тиша.
Я повільно зробила крок назад.
Потім ще один.
І раптом...
Дзінь.
Телефон знову завібрував.
Той самий невідомий номер.
«Не вмикай світло.»
Я завмерла.
Автоматично перевела погляд на вимикач біля дверей.
Ще мить тому я саме хотіла його натиснути.
Холод пробіг по тілу.
Ця людина знала кожен мій рух.
Пальці тремтіли.
Я швидко набрала відповідь.
«Хто ви?»
Повідомлення відправилося.
Минуло кілька секунд.
Відповіді не було.
Я вже подумала, що більше нічого не прийде.
Та екран знову засвітився.
«Друг.»
Я гірко всміхнулася.
— Друзі не пишуть із невідомих номерів...
Нове повідомлення з'явилося майже миттєво.
«Справжні друзі іноді не мають вибору.»
У грудях стислося.
Хтось знав про мене значно більше, ніж мав би.
Я ще раз подивилася на конверт.
Він лежав за кілька сантиметрів від дверей.
Так близько.
І водночас ніби за кілометри.
Зібравши всю сміливість, я повільно нахилилася.
Кінчиками пальців підчепила край конверта.
Швидко підтягнула його до себе.
Замкнула двері на другий замок.
І лише тоді дозволила собі перевести подих.
Конверт був важчим, ніж перший.
Я обережно розірвала край.
Усередині лежав складений аркуш.
І стара фотографія.
На фото була маленька дівчинка років п'яти.
Вона сміялася, сидячи на плечах у молодого чоловіка.
Поруч стояла жінка з довгим темним волоссям.
Усі троє були щасливі.
Я довго дивилася на фотографію.
Потім відчула, як у мене підкошуються ноги.
Ця маленька дівчинка...
Була я.
Але чоловіка, який тримав мене на плечах, я не пам'ятала.
Перевернувши фотографію, я побачила напис.
Він був зроблений знайомим почерком.
«Він любив тебе до останнього подиху.»
Мамин почерк.
Сумнівів не було.
Я відчула, як очі наповнюються сльозами.
Тремтячими руками розгорнула лист.
У ньому було лише кілька рядків.
«Алісо, якщо ти читаєш це, значить, вони вже почали гру. Не виходь із квартири. Не довіряй поліції. І що б не сталося... якщо о 23:15 у двері подзвонить чоловік у чорній куртці — впусти його. Це єдина людина, яка ще може врятувати тебе.»
Я машинально подивилася на годинник.
22:59.
До 23:15 залишалося шістнадцять хвилин.
Шістнадцять хвилин, які могли змінити все моє життя.
Я ще раз перечитала лист.
Повільно.
Кожне слово.
Кожну кому.
Мама ніколи не писала нічого випадково.
«Не довіряй поліції.»
Саме цей рядок лякав найбільше.
Якщо не поліції...
То кому?
Я перевела погляд на фотографію.
Мамині очі світилися щастям.
Вона обіймала чоловіка так, ніби боялася його відпустити.
А я...
Я дивилася на нього, як на незнайомця.
Мені стало боляче.
Невже можна забути власного батька?
Я заплющила очі.
Намагаючись хоч щось пригадати.
І раптом...
Спалах.
Теплі чоловічі руки підхоплюють мене над головою.
— Вище! Ще вище!
Мій дитячий сміх.
Запах соснового лісу.
Чоловічий голос.
— Моя маленька зірочко...
Я різко розплющила очі.
Серце шалено калатало.
Це був не сон.
Це був спогад.
Перший справжній спогад за багато років.
Телефон задзвонив так різко, що я мало не впустила його.
Невідомий номер.
Той самий.
Я вагалася лише секунду.
Потім відповіла.
— Алло...
У слухавці було чути лише чиєсь дихання.
Потім тихий чоловічий голос промовив:
— Вони вже в будинку.
У мене похололи руки.
— Хто ви?
— Зараз це неважливо.
Послухай уважно.
Не підходь до дверей.
Не дивися у вічко.
І що б ти не почула...
Не відкривай нікому до двадцять третьої п'ятнадцять.
Зв'язок обірвався.
Я залишилася стояти посеред кімнати, стискаючи телефон.
Тиша.
Потім...
Ліфт зупинився на моєму поверсі.
Я завмерла.
Пролунав звук дверей, що відчинилися.
Кроки.
Один.
Другий.
Третій.
Вони були повільними.
Упевненими.
Ніби людина точно знала, куди йде.
Я подивилася на годинник.
23:04.
Ще одинадцять хвилин.
Раптом хтось натиснув кнопку дверного дзвінка.
Один раз.
Потім ще.
Я затулила рот долонею, щоб не видати себе навіть подихом.
За дверима запанувала тиша.
А через кілька секунд пролунав спокійний чоловічий голос:
— Алісо...
Я знаю, що ти вдома.
Мені потрібно лише дві хвилини.
Я не відповіла.
— Якщо не відчиниш зараз...
Через кілька хвилин буде вже запізно.
Я повільно відступила від дверей.
І саме в цю мить...
З боку кухні почувся тихий дзенькіт скла.
Я різко обернулася.
Вікно, яке я була впевнена, що зачинила, повільно прочинилося.
І крізь темряву до квартири безшумно перестрибнула чиясь постать.
Чоловік у чорній куртці.
Він приклав палець до губ.
— Тихо...
— Якщо хочеш жити — ні слова.
Я завмерла.
Чоловік стояв за кілька кроків від мене.
Темна куртка.
Мокре від дощу волосся.
На вигляд — трохи більше тридцяти.
Він уважно прислухався до звуків за дверима.
Наче мене тут взагалі не було.
Потім повільно повернувся.
Наші погляди зустрілися.
— Ти Аліса?
Я мовчки кивнула.
Він полегшено видихнув.
— Добре... Я встиг.
— Хто ви?
— Зараз немає часу пояснювати.
— Ні.
Я зробила крок назад.
— Спочатку скажіть, хто ви.
Він уважно подивився на мене.
І ледь усміхнувся.
— Вперта.
Точно як вона казала.
У мене всередині все похололо.
— Хто... «вона»?
— Твоя мама.
У кімнаті запала тиша.
Я відчула, як серце шалено калатає.
— Це неможливо...
— Я знаю, що зараз ти не повіриш жодному моєму слову.
Він повільно дістав із кишені старий срібний годинник.
На його кришці було вигравірувано маленьку ромашку.
Точно таку саму, як на маминій фотографії.
— Вона попросила передати тобі це.
Я обережно взяла годинник.
Він був теплий.
Ніби його щойно тримали в руках.
Кришка тихо відкрилася.
Усередині лежало крихітне фото.
Я.
Зовсім маленька.
Мама.
І цей чоловік.
Я різко підняла голову.
— Ви були поруч із нами...
Він кивнув.
— Дуже давно.
Раптом у двері сильно постукали.
Раз.
Другий.
Третій.
— Відчиніть! Поліція!
Я здригнулася.
Інстинктивно зробила крок до дверей.
Та чоловік миттєво схопив мене за зап'ястя.
— Не можна.
— Але це поліція!
— Ні.
Він подивився мені просто в очі.
— Справжня поліція не приходить без сирен і не вимикає світло на поверсі.
Я завмерла.
Його слова звучали логічно.
За дверима знову загриміли.
— Пані Алісо! Ми знаємо, що ви всередині!
Чоловік швидко підійшов до кухонного вікна.
Обережно відсунув фіранку.
Його обличчя різко змінилося.
— Уже знайшли...
— Що?
— Нас.
Я підбігла ближче.
У дворі стояли два чорні автомобілі.
Без номерних знаків.
Із них виходили люди.
У темному одязі.
Вони дивилися прямо на мої вікна.
Чоловік тихо вилаявся.
— Ми запізнилися на кілька хвилин.
Він повернувся до мене.
— Послухай уважно.
Через хвилину вони будуть тут.
У тебе є лише один шанс.
— Який?
Він простягнув мені руку.
— Довіритися людині, яку бачиш уперше в житті.
Я дивилася на його долоню.
На годинник у своїй руці.
На мамину фотографію.
І розуміла...
Якщо зараз зроблю неправильний вибір...
Другого шансу вже не буде.
У двері знову вдарили.
Цього разу так сильно, що здригнулися стіни квартири.
— Алісо! — голос за дверима став жорсткішим. — Відчиняйте негайно!
Я глибоко вдихнула.
Подивилася в очі незнайомцю.
І, не знаючи чому, зробила крок до нього.
Потім...
Вклала свою долоню в його руку.
Його долоня була холодною.
Але міцною.
Він різко потягнув мене до себе.
— Бігом!
Ми вибігли з кухні.
— Куди ви мене ведете?
— До виходу.
— Але вихід там!
— Саме тому ми підемо іншим шляхом.
За дверима квартири почувся глухий удар.
Потім ще один.
Дерево затріщало.
Я озирнулася.
— Вони ламають двері...
— Знаю.
Він навіть не обернувся.
Швидко відсунув холодильник, що стояв біля стіни.
Я здивовано дивилася, як за ним відкрилися маленькі металеві дверцята.
— Це що таке?
— Старий технічний прохід.
— Звідки ви про нього знаєте?
Він на мить усміхнувся.
— Бо сам його зробив.
Я не встигла нічого запитати.
Він відкрив люк.
Усередині було темно.
— Спускайся.
— Я нічого не бачу.
Він дістав із кишені маленький ліхтарик.
Його промінь освітив вузькі бетонні сходи.
— Не бійся.
Я дивилася вниз.
Потім на двері квартири.
Черговий удар змусив стіни здригнутися.
По деревині поповзла довга тріщина.
Часу більше не було.
Я зробила перший крок униз.
Потім другий.
Незнайомець зачинив за нами люк.
Усе занурилося в темряву.
Лише вузький промінь ліхтаря розрізав чорний простір.
Ми швидко спускалися бетонними сходами.
Я відчувала, як ноги починають тремтіти.
— Хто ви? — знову запитала я.
Цього разу він не промовчав.
— Людина, яка двадцять років чекала цієї ночі.
— Це не відповідь.
— Знаю.
Він на мить зупинився.
Подивився мені просто в очі.
— Але поки що це єдина відповідь, яку я можу дати.
Раптом над нашими головами пролунав страшний гуркіт.
Двері квартири нарешті не витримали.
Їх вибили.
До нас долинули приглушені голоси.
— Їх тут немає!
— Перевірити кожну кімнату!
— Вони не могли далеко втекти!
Незнайомець вимкнув ліхтар.
Ми завмерли.
Кроки лунали просто над нами.
Я мимоволі затримала подих.
І раптом...
Десь у темряві тунелю попереду почувся ще один звук.
Не позаду.
Не зверху.
Попереду.
Наче хтось уже чекав на нас.
Незнайомець тихо прошепотів:
— Цього не повинно було статися...
Темрява стала густою.
Такою, що мені здавалося — якщо простягнути руку, її можна торкнутися.
Незнайомець повільно витягнув мене собі за спину.
— Не рухайся.
Його голос змінився.
Тепер у ньому не було поспіху.
Лише холодна зосередженість.
Попереду знову почувся звук.
Крап...
Крап...
Наче зі стелі падала вода.
Потім...
Крок.
Я здригнулася.
— Тут хтось є...
Незнайомець нічого не відповів.
Він уважно вдивлявся в темряву.
Раптом у вузькому промені ліхтаря з'явився силует.
Високий чоловік.
Без зброї.
Він повільно підняв руки.
— Спокійно.
Я свої.
Незнайомець не опустив напружених плечей.
— Назви пароль.
Чоловік гірко всміхнувся.
— Минуло двадцять років... а ти досі всім не довіряєш.
— Пароль.
На кілька секунд запала тиша.
Потім незнайомець тихо промовив:
— Якщо не знаєш його... зробиш ще крок — і я стрілятиму.
Чоловік повільно вдихнув.
— «Правда нічого не варта...»
Незнайомець одразу закінчив фразу:
— «...якщо за неї ніхто не готовий заплатити.»
Він опустив руку.
Я розгублено дивилася то на одного, то на іншого.
— Ви знаєте одне одного?
— На жаль, — відповів незнайомець.
Чоловік зробив крок ближче.
Тепер я могла роздивитися його обличчя.
Йому було близько шістдесяти.
Сиве волосся.
Глибокий шрам над правою бровою.
І дуже сумні очі.
Він уважно подивився на мене.
Наче хотів переконатися, що я справді існую.
— Ти дуже схожа на Олену.
Я машинально зробила крок назад.
— Звідки ви знали мою маму?
Чоловік не відповів.
Він лише дістав із кишені маленький паперовий згорток.
— Вона просила передати це тільки тобі.
Я не поспішала брати.
Після всього, що сталося цієї ночі, довіряти було страшно.
Незнайомець тихо сказав:
— Бери.
Якщо він приніс це... значить, він говорить правду.
Я повільно розгорнула папір.
Усередині лежав звичайний ключ.
Старий.
Мідний.
До нього була прив'язана маленька картонна бирка.
На ній маминим почерком було написано:
«Комірка №17»
Я підняла очі.
— Що це?
Чоловік відповів не одразу.
— Залізнична камера схову.
— Що там?
— Те, що Олена не ризикнула залишати вдома.
Я відчула, як серце знову пришвидшилося.
— Документи?
Він повільно похитав головою.
— Ні.
— Тоді що?
Він уважно подивився мені просто в очі.
— Відповідь на запитання, яке ти ще навіть не поставила.
У цю мить згори почувся приглушений гуркіт.
Чийсь голос луною прокотився вентиляційною шахтою:
— Вони спустилися вниз!
Перевірте всі тунелі!
Незнайомець різко схопив мене за лікоть.
— Розмови закінчилися.
Тепер нам потрібно вибратися звідси живими.
І лише тоді я вперше зрозуміла...
Ця ніч тільки починалася.
Ми побігли.
Вузький тунель тягнувся вперед, мов нескінченний лабіринт.
Повітря було сирим.
Пахло мокрим бетоном і старим металом.
Я ледве встигала за незнайомцем.
— Повільніше... — задихано прошепотіла я.
Він одразу пригальмував.
— Вибач.
Лише тепер я зрозуміла, що він постійно озирається.
Не через страх.
Він перевіряв, чи я не відстала.
Попереду тунель роздвоювався.
Чоловік зі шрамом упевнено повернув праворуч.
— Сюди.
— Звідки ви знаєте дорогу? — запитала я.
Він сумно всміхнувся.
— Колись ми самі будували ці переходи.
— «Ми»?
Він нічого не відповів.
За нашими спинами долинув глухий гуркіт.
Вони вже були в тунелі.
Їхні голоси відлунювали все ближче.
— Розділіться!
— Вони не могли далеко втекти!
Незнайомець вимкнув ліхтар.
Ми завмерли.
Світло чужих ліхтарів ковзнуло по стіні за кілька метрів від нас.
Я затамувала подих.
Мені здавалося, що навіть стукіт мого серця зараз почують.
Один із переслідувачів зупинився.
— Чекайте...
Він нахилився.
На підлозі залишилися мокрі сліди від наших черевиків.
— Вони були тут.
У мене похололи руки.
Незнайомець повільно нахилився до мого вуха.
— Довірся мені.
Я ледь помітно кивнула.
Він підняв із землі маленький металевий болт і жбурнув його в протилежний тунель.
За кілька секунд пролунав дзвінкий удар.
— Там! — закричав один із чоловіків.
Усі ліхтарі одночасно повернули в інший бік.
За мить ми почули, як вони побігли.
Незнайомець тихо усміхнувся.
— Ходімо.
Ми рушили вперед майже безшумно.
Через кілька хвилин тунель закінчився старими металевими дверима.
Чоловік зі шрамом вставив свій ключ.
Замок не піддався.
Він спробував ще раз.
Марно.
— Ні...
— Що сталося? — запитала я.
— Замок змінили.
Його голос став напруженим.
— Цього не повинно було бути.
Раптом я згадала про ключ із биркою.
«Комірка №17».
Я машинально дістала його з кишені.
Незнайомець подивився на нього.
Його очі широко розкрилися.
— Покажи.
Я простягнула ключ.
Він уважно роздивився його.
Потім повільно підніс до замка.
— Це неможливо...
Ключ підійшов ідеально.
Пролунав тихий клац.
Двері повільно відчинилися.
Перед нами був не ще один тунель.
А невелике приміщення, схоже на давно покинуту майстерню.
На столі лежала карта міста.
Поряд — старий радіоприймач.
І чашка.
З неї ще здіймалася тонка смужка пари.
Я завмерла.
— Тут... хтось щойно був.
Незнайомець повільно підійшов до столу.
Провів пальцем по карті.
Вона була розгорнута саме на тому районі, де я жила.
На краю карти лежала маленька записка.
Він мовчки підняв її.
Його обличчя зблідло.
— Що там? — тихо запитала я.
Він мовчки простягнув записку мені.
На пожовклому папері було написано всього одне речення:
«Я знав, що ти приведеш її сюди.»
Підпису не було.
Але всі ми зрозуміли одне.
Хтось був на крок попереду нас.
І цей хтось знав не лише про мене.
Він знав... кому я довірю.
Ніхто не промовив ані слова.
Я ще раз перечитала записку.
«Я знав, що ти приведеш її сюди.»
У грудях наростав дивний холод.
Це означало лише одне.
За нами не просто стежили.
Наші дії хтось передбачав.
Незнайомець повільно зім'яв записку.
— Ми запізнилися.
— На що? — запитала я.
Він не відповів.
Натомість підійшов до старого столу.
Швидко відкрив шухляду.
Порожньо.
Другу.
Теж.
Третю...
Лише шар пилу.
— Забрали...
Він роздратовано вдарив кулаком по столу.
Я вперше побачила, що ця людина може втрачати самовладання.
— Що вони забрали?
Він глибоко вдихнув.
— Якщо скажу зараз... ти мені не повіриш.
— А ви спробуйте.
Він уважно подивився на мене.
— Тут зберігався список.
— Який список?
— Усіх людей, які допомагали твоїй мамі.
Я відчула, як серце пропустило удар.
— І тепер...
— Тепер цей список у чужих руках.
Запала тиша.
Я перевела погляд на карту міста.
На ній червоним олівцем були обведені кілька адрес.
Моя квартира.
Будинок біля озера.
Старий вокзал.
І ще одне місце...
Яке мені було незнайоме.
Біля нього хтось написав лише одне слово:
«Початок.»
— Що це за місце?
Незнайомець підійшов ближче.
Його обличчя стало серйозним.
— Якщо я не помиляюся...
Саме там усе почалося двадцять років тому.
Я вже хотіла запитати ще щось.
Та раптом почула тихий звук.
Двері за нашими спинами...
Повільно зачинилися самі.
Клац.
Я різко обернулася.
— Це ви?
— Ні.
Незнайомець дістав пістолет.
У кімнаті стало моторошно тихо.
Потім пролунав незнайомий голос.
Спокійний.
Майже доброзичливий.
— Нарешті.
Я вже почав думати, що ви сюди не дійдете.
Голос лунав із динаміка старого радіоприймача.
Той самий, що стояв на столі.
Він сам увімкнувся.
Зашипів.
І чоловік продовжив:
— Якщо ви слухаєте цей запис, значить, перший етап завершено.
Вітаю.
Ви зробили саме те, на що я розраховував.
Я відчула, як по спині пробігли мурашки.
Незнайомець повільно зблід.
— Ні...
— Ви знаєте цей голос? — прошепотіла я.
Він мовчки кивнув.
— Це неможливо...
— Хто це?
Він довго не відповідав.
Потім ледь чутно сказав:
— Людина, яку я власноруч поховав двадцять років тому.
У кімнаті запала мертва тиша.
А запис продовжився.
— Якщо ти це чуєш...
Значить, я знову на крок попереду.
Запис обірвався.
Радіоприймач тихо зашипів.
І знову настала тиша.
Я повільно перевела погляд на незнайомця.
Він стояв нерухомо.
Обличчя зблідло.
Наче він побачив привида.
— Це неможливо... — повторив він.
— Ви сказали, що поховали його, — тихо промовила я. — То як він може говорити з нами?
Він важко вдихнув.
— Бо я власними очима бачив його тіло.
— Ви впевнені?
Він не відповів.
І саме його мовчання стало для мене відповіддю.
Він більше не був упевнений.
Раптом із радіоприймача почувся короткий тріск.
Потім загорілася маленька зелена лампочка.
Хтось вийшов на зв'язок.
— Якщо ви ще тут... значить, усе пішло не за планом.
Незнайомець миттєво схопив мікрофон.
— Хто ти?
У відповідь почувся тихий сміх.
— Невже не впізнав?
Стільки років минуло...
А ти зовсім не змінився.
Я бачила, як у незнайомця тремтять руки.
Він міцніше стиснув мікрофон.
— Покажися!
— Ще рано.
Спочатку нехай Аліса дізнається, через що насправді загинули її батьки.
Я відчула, як усередині все похололо.
— Вони не загинули випадково? — запитала я.
Запала коротка тиша.
Потім голос відповів:
— Ні.
Вони загинули тому, що відмовилися віддати одну річ.
Я машинально торкнулася кишені, де лежав мамин годинник.
— Яку річ?
— Не ту, про яку ти зараз думаєш.
І не документи.
Голос став тихішим.
— Вони захищали людину.
Мене наче вдарили.
— Кого?
У динаміку пролунало лише одне слово:
— Тебе.
У кімнаті запанувала така тиша, що я чула власне серцебиття.
— Що це означає? — прошепотіла я.
Але відповіді вже не було.
Лампочка на радіоприймачі згасла.
Зв'язок обірвався.
Незнайомець повільно поставив мікрофон на місце.
Він подивився на мене поглядом, у якому змішалися біль і рішучість.
— Ми більше не можемо тікати.
— Чому?
— Бо тепер вони самі почали виходити з тіні.
Він підійшов до карти міста.
Уважно подивився на червоне коло навколо напису «Початок».
Потім узяв олівець і провів нову лінію.
Від цього місця...
Прямо до залізничного вокзалу.
— Комірка №17, — тихо сказав він.
— Саме туди ми їдемо.
Я кивнула.
Вперше за цю ніч не від страху.
А тому, що зрозуміла одну річ.
Якщо хочу дізнатися правду про своїх батьків...
Я більше не можу лише ховатися.
Настав час зробити перший крок назустріч минулому