Передмова

«Якщо ти зараз це читаєш... значить, я або зникла, або мене вже немає.»
Я перечитала цей рядок ще раз.
Потім ще.
І ще.
Здавалося, слова врізалися в пам'ять так глибоко, що навіть якби я захотіла їх забути, уже не змогла б.
Пожовклий аркуш тремтів у моїх руках. Чи то від холоду, що повільно заповнював кімнату, чи то від страху, який я намагалася не показувати навіть самій собі.
За вікном шумів дощ.
Важкі краплі одна за одною розбивалися об скло, ніби хтось невидимий наполегливо просився всередину.
У кімнаті було темно. Лише настільна лампа кидала тьмяне світло на старий дерев'яний стіл, де лежав відкритий конверт.
Без марки.
Без адреси.
Без імені відправника.
Лише моє ім'я, написане чорним чорнилом.
Ніби людина, яка його писала, добре мене знала.
Я ковтнула клубок у горлі й продовжила читати.
«Якщо читаєш цей лист, значить, часу майже не залишилося. Не довіряй нікому. Навіть тим, кого любиш найбільше. Особливо їм.»
Моє серце завмерло.
Я мимоволі усміхнулася.
Це якийсь дурний жарт.
Хтось вирішив мене налякати.
І йому це майже вдалося.
Я поклала лист на стіл, відійшла до кухні й налила собі води.
Склянка тремтіла в моїх руках.
— Заспокойся, — тихо прошепотіла я сама собі.
Просто чийсь невдалий жарт.
Не більше.
Та чому тоді мені здавалося, ніби за останні кілька хвилин повітря в квартирі стало важчим?
Наче стіни повільно стискалися навколо мене.
Я повернулася до столу.
На останньому рядку погляд зупинився сам.
«Якщо хочеш жити — спали цей лист. Якщо хочеш знати правду — дочитай до кінця.»
Я обрала правду.
Аркуш був списаний дрібним почерком.
Кожне речення народжувало більше запитань, ніж відповідей.
Хто його написав?
Чому саме мені?
І що за правда могла бути настільки небезпечною, що людина вирішила попрощатися ще до своєї смерті?
Раптом світло в квартирі мигнуло.
Раз.
Другий.
І згасло.
Темрява накрила все навколо.
Я почула, як десь у коридорі щось тихо скрипнуло.
Завмерла.
Може, це просто будинок.
Старі підлоги завжди видають дивні звуки.
Я намагалася переконати себе саме в цьому.
Та за кілька секунд почула ще один звук.
Цього разу чіткіший.
Наче хтось зробив крок.
Потім ще один.
У мене перехопило подих.
Я повільно дістала телефон.
Екран засвітився.
22:47.
Саме в цю мить він завібрував.
Невідомий номер.
Повідомлення було лише одне.
«Не підходь до вікна.»
Я відчула, як холод пробіг по всьому тілу.
Не думаючи, машинально зробила крок до штори.
І відсмикнула її.
Навпроти будинку стояв чорний автомобіль.
Без увімкнених фар.
Без номерів.
Усередині було темно.
Та я була впевнена.
Хтось сидів за кермом.
І дивився просто на моє вікно.
Телефон знову завібрував.
«Я ж сказав не підходити.»
Моє серце шалено закалатало.
Він бачив мене.
Зараз.
Саме в цю секунду.
Я різко відступила назад.
І тоді у двері квартири тихо постукали.
Один раз.
Другий.
Третій.
Я затамувала подих.
За дверима пролунали слова, від яких кров застигла в жилах.
— Відчиняй... Я приніс тобі ще один лист.
Саме тоді я ще не знала, що це був початок історії, яка назавжди змінить моє життя.