Глава 1. Let the world BURN

Небо над Есшаєм здавалося безмежним полотном із блакиті й шовку. Місто зустріло нас справжніми обіймами. Сонце заливало палацові тераси густим, майже відчутним золотом, від якого сліпило очі, а тіні на білому мармурі здавалися глибокими, мов вирви. Вітер був особливим, таким теплим, тягучим, насиченим ароматами лавандових садів, солодкістю нагрітого каменю та свіжістю скошеної трави.

Я йшла анфіладою разом із консулом ея Квінтарго. Звук кроків гулко відлунював під високими склепіннями, і з кожним метром у грудях народжувалося дивне тремтіння, наче відлуння давніх спогадів, що причаїлися в цих залах. Кожна колона, кожна статуя здавалися німими свідками мого минулого життя тут.

Масивні стулки дверей відчинилися з тихим, благородним стогоном деревини. Літописці, які вже зайняли свої місця, завмерли в очікуванні. Їхні пера зависли над пергаментами. Повітря в залі було нерухомим і важким від запаху старих сувоїв і воску. Коли ми зупинилися біля довгого столу з темного кедра, двері в протилежному кінці зали відчинилися, впускаючи делегацію.

Принц Тай, лорд со Генеш і посол ея Несс у супроводі свого літописця, який ледве тримав у руках оберемок важких сувоїв. Вони синхронно схилили голови у стриманому поклоні. Але серед цієї офіційності я відчула, як Ша'арнез ковзнув по мені швидким поглядом, у якому було стільки знайомого тепла, що колючий холод у моїх грудях почав танути. У його присутності світ завжди ставав трохи менш небезпечним.

— А де король Аірдаль? — голос посла ея Несса прозвучав різко, розрізаючи затишне стрекотіння цикад, що долинало з відчинених вікон.

Ея Квінтарго навіть не здригнувся. Він повільно поправив край своєї вишитої манжети.

— Сьогодні ми підготуємо всю документацію з пропозиціями миру, а завтра організуємо зустріч із Його Величністю, — голос лився, мов густий мед. — Поспіх — поганий союзник для великих справ.

Переговори почалися. Перші години нагадували складний, відточений до автоматизму танець.

Світло дробилося в гранях золотих чаш, пускаючи по стінах яскраві сонячні зайчики. Вино в кубках здавалося густим і темним, мов венозна кров. Усмішки лордів були бездоганні, але не торкалися очей, залишаючись лише масками ввічливості. Кожне слово було вивірене, кожна пропозиція, наче тонкий штрих на коштовній порцеляні. Ми обговорювали кордони, торговельні шляхи та спільних ворогів, і здавалося, що мир уже майже в наших руках. Але я відчувала, як під цією гладкою поверхнею починає вирувати первісний хаос.

Повітря в залі раптом стало гарячим і спертішим, ніби всі вікна одночасно зачинилися. Стриманий діалог почав розсипатися. Слова тепер не добирали — ними жбурлялися, мов камінням. Посол ея Несс більше не торкався вина. Його пальці, всіяні перснями, до білизни стискали келих. Голос змінився. Зникла співучість, з'явилася металева жорсткість і ледь помітне тремтіння. У його очах металося щось схоже на загнаний страх. Він наче знав щось, чим не поспішав ділитися з іншими. Мирна бесіда на очах перетворювалася на суперечку, а суперечка на справжню бурю, готову змести цей зал разом із його золотими чашами й ввічливими усмішками.

Ша'арнез поруч зі мною ледь помітно напружився. Його обличчя залишалося непроникною маскою спокою, гідною високого гостя. Рука, що лежала на шкіряному підлокітнику крісла, повільно й цілком природно скоротила відстань між нами. Він ледь торкнувся мого мізинця своїм. Це було миттєве, майже примарне доторкання, такий теплий і впевнений жест, не призначений ні для чиїх очей, окрім моїх. Наче він вибудував навколо невидимий щит, відсікаючи люті вигуки послів.

Я підвела на нього очі. У ту ж секунду Ша'арнез кинув на мене швидкий заспокійливий погляд. У його пурпурових зіницях не було й тіні тієї паніки, що охопила зал. Навпаки, там читалася м'яка, майже ніжна впевненість.

«Я поруч. Ми впораємося».

На мить гроза в залі відступила на другий план. Шум голосів став глухим і невиразним, мов гуркіт далекого прибою за фортечними мурами. Завдяки теплу шкіри Ша'арнеза, що пульсувало в моїх кінчиках пальців, світ знову знайшов рівновагу. 

Але тиша тривала недовго. Її розірвав сухий, позбавлений емоцій голос представника Есшая:

— Ро'од має розуміти, — почав він. — Що довіра не повертається за один день. Якщо ви справді хочете миру, передайте нам трьох драконів замість одного. Нехай це стане живим знаком вашої щирості.

Повітря в приміщенні миттєво похолоднішало. Я відчула, як пальці Ша'арнеза на частку секунди здригнулися.

Вимога була не просто зухвалою — вона була образливою.

Принц Тай повільно підвів погляд. На його зазвичай безпристрасне обличчя лягла важка тінь, зробивши риси різкими, майже хижими, такими схожими на батькові.

— Три? — голос був тихим, але в ньому чітко брязкотіла сталь. — Ми домовлялися про одного. Решта належать народові Ро'од. Це не ринок, лорде, і не торгівля. Це союз рівних.

Ея Квінтарго відкинувся на спинку крісла, підносячи до губ чашу з вином. Його голос став улесливим, м'яким, із отруйним.

— Союз? — він підняв брову, дивлячись прямо в очі принцу. — З тими, хто ще місяць тому спалював наші прикордонні поселення, перетворюючи їх на попіл? Вибачте, Ваша Високосте, але довіра в Есшаї коштує дорого. І платять за неї тим, що вам найдорожче.

Я бачила, як побіліли кісточки пальців принца Тая, що стискали край столу. Ша'арнез, який сидів збоку, стиснув долоні, і повітря стало ще важчим.

— Мир не купують, — сказав со Генеш. Його голос був оманливо спокійним, але в цій тиші ховалася сила лавини. — Його створюють. А ваші умови, завуальований ультиматум.

Суперечка розросталася, мов справжня буря, зносячи залишки дипломатичного етикету. І саме в ту мить, коли здавалося, що слова ось-ось перетворяться на щось значно небезпечніше, за високими вікнами щось здригнулося. Небо, яке хвилину тому було залите сліпучим золотом, раптом потемніло, ніби саме сонце вирішило сховатися, не бажаючи бути свідком цієї ганьби. Терасами пронісся різкий, крижаний порив вітру. Він увірвався до зали, збиваючи полум'я зі свічок і змушуючи сувої літописців шалено битися об дерев'яні столи, мов крила поранених птахів.