Глава 2

Лють миттєво заповнила мене — стрімко, як вогонь, що пробігає сухими гілками. Потужний порив вітру змусив знову пригнутися до землі. На вежі замку, серед попелу та диму, опустився Наріальм. Склавши крила, він небезпечно нахилив шию донизу, дивлячись прямо на мене. Ще один порив вітру. На сусідній шпиль сіла дракониця Ша’арнеза. Її луска сяяла іскрами полум’я, відбиваючи зарево пожежі.

Наші погляди зустрілися. Фіолетові очі гірського ельфа засвітилися, і я миттєво побачила в них те, чого, здавалося б, не мала б.

Страх.

Можливо, через те, що він залишить мене в цьому палаючому пеклі. А можливо — через те, що не зможе спокутувати провину свого народу, який приніс загибель моєму. На мить мені так хотілося доторкнутися до нього, відчути тепло і подарувати прощення. Я застигла, відчуваючи, як у грудях щось рвалося з таким тріском, що хотілося просто завити.

Але зараз не час для почуттів.

Тільки лють. Тільки битва.

Перевівши погляд на принца Тая, який усе ще стояв нерухомо, дивлячись на палаючий Есшай, я рванула вперед. Підстрибнула до Наріальма, він легко підняв морду, я схопилася за вуздечку і одним рухом зістрибнула в сідло.

— Ти знаєш, що робити, — прошепотіла я.

Дракон видав низький рик і здійнявся в небо з такою силою, що мене ледь не знесло.
Дим і попіл палили очі. Місто внизу перетворювалося на руїни. Я змушувала себе дивитися на це — щоб запам’ятати. Щоб не забути, заради чого горить моє серце.

Лють захлиснула повністю. Вона була живою, гарячою, як полум’я всередині Наріальма.
Взревівши, він помітив ворога. Я побачила в небі одного з наїзників Ро’ода.

— Вперед! — крикнула я.

Ми пірнули вниз.
Повітря шуміло в вухах. Світ звівся до одного руху. Наріальм схопив ворожого дракона за шию. Глухий тріск — і повітря наповнилося хрипом. Ми понеслися до гір, дракони зчепилися, рвали один одного кігтями і зубами. Наїзник відчайдушно намагався віддати наказ — запізно. Мерзенний хруст заповнив мої вуха. Наріальм вирвав шматок плоті, ривком відштовхнувся, розкрив крила. Ми зависли в повітрі, спостерігаючи, як повержений дракон падає каменем вниз, розчиняючись у димі.

У небі спалахнула блискавка. Ша’арнез. Його дракониця вчепилася в шию ще одного ворога.

Жахливий рик.
Третій дракон. Гігантський, темний, з очима, що горять, як розплавлений метал.

— Наріальм! — закричала я, але було пізно для маневру. Бій розпочався. Крила били повітря, як удари грому. Ми падали, обертаючись, кігті різали плоть, повітря наповнилося кров’ю і іскрами.

— Давай! — закричала я.

Наріальм випустив заряд блискавок. Повітря спалахнуло білим світлом.
Жар був нестерпний. Пахло озоном, паленою лускою і смертю.

І раптом — удар.

Кігті дракониці Ша’арнеза врізалися у ворога, відкидаючи його вбік. Ми вирвалися з полону, але Наріальм захрипів, втрачаючи висоту.

— Летимо! — крикнула я.

Крила розкрилися, але одне було розірване. Політ став ривками, некерованим.
Мене кидало з боку в бік.

— Чорт...

Погляд угору — ворог знову над нами. Ще один удар. Вуздечка вислизнула з рук і світ перевернувся. Я падала.

Наріальм і інший дракон билися десь у хмарах — спалахи блискавок, грім, полум’я.

Стук серця.
Один. Другий.

Я закрила очі.
Приймаючи падіння.

***

Біль.
І віддалений гул, що з кожною секундою ставав усе ближче, важчий, наче саме небо стогне.

— Тісс! — крик.

Зітхання, зривчасте, хрипке. Я з трудом приоткрила очі. Наді мною — небо, затягнуте чорним димом. Крізь нього пробивалися рідкі, тьмяні промені сонця, наче світ усе ще намагався робити вигляд, що живий.

— Тісс!

Зібравши залишки сил, я підняла голову. Погляд оббіг навколо — і мене перехопило дихання. Я лежала, укрита розірваними крилами Наріальма, наче під саваном. Луска тьмяно поблискувала в копоті, від такого видовища серце провалилося кудись глибоко в бездонну яму мого існування.

Шурхіт листя, хруст гілок.
Я повернула голову.

Через дим і попіл пробирався Ша’арнез. Біле волосся злиплися від крові, на скронях стали бордовими, майже чорними. Обличчя в купі дрібних порізів, а на губах — сліди крові.

— Ти жива, — видихнув він, падаючи на коліна.

— Ша’арнез...

Ельф пригорнув мене до себе і я відчувала, як тремтить все його тіло.

— Як ти?.. — голос хрипкий, наче чужий. Він намагався говорити спокійно, але тривога проривалася через кожне слово.

Я не відповіла. Лише міцніше обійняла його. Секунди тяглися одна за одною, поки моє тіло не розірвало жахливе всепоглинаюче відчуття болю.

— Ні... — дихання перехопило. — Наріальм...

Я спробувала піднятися, але ноги не слухалися. Різкий біль пробив щиколотку і я впала. Ша’арнез миттєво підхопив мене під руки.

— Покажи мені його... Він живий?.. — слова плуталися, зривалися, змішувалися зі сльозами.

Ельф обережно підняв мене на руки і поніс уперед.
Дракон лежав, як повержений велетень. Його грудна клітка ледве рухалася, очі закриті. Земля під ним була просякнута кров’ю.

Я опустилася поруч, доторкнулася до його носа.
— Наріальм... — прошепотіла я, відчуваючи, як по щоках котяться гарячі сльози.
Світ звівся до цього подиху. До цієї тиші. Пальці тремтіли, гладячи морду, що вже втрачала тепло.

— Кельм ауї, Наріальм! — знову і знову. Голос ламався, перетворювався на стогін. — Прошу... — останнє, що вирвалося з грудей, перш ніж сили повністю залишили мене.

Голова відкинулася назад.
Темрява накрила, як хвиля.

І лише один голос тягнувся крізь цю темряву — тихий, знайомий.
Голос Ша’арнеза. Тягнувся до мене, ніби намагався утримати за край світу.

— Все буде добре, Тісс. Я поруч...