4 Розділ

Спустившись в низ, я пішла шукати кухню. На щастя довго не прийшлось шукати.
Зайшовши в кімнату, в око кинулось велике вікно, яке можна було відчинити і попасти на терасу, з якої був вигляд на океан. В мене промайнула думка, що неодмінно тут треба буде повечеряти, ну або поснідати, в момент коли сонце виходить, замінюючи собою місяць.
На кухні була моя мама, мама Раяна і Кайла. Помітивши мене, вони одразу всі посміхнулися до мене.
-  Вам може чимось допомогти? – спитала я, щоб збити їх погляди з себе.
-  Та ти йди відпочивай, ти тільки з дороги, ще навіть будинку не бачила. – сказала Раяна мама.
-  Ми самі тут впораємось, тим більше тут майже все готово. – доповнила Кайла.
-  Йди, через пів години буде вечеря. – а це вже сказала мама.
-  Ну добре, якщо я вам не потрібна то йду, але якщо щось треба то ви мене кличте.
На це вони відповіли лиш киванням голови.
Тому я роблячи поворот на сто вісімдесят градусів, вийшла з кухні шукати собі якісь заняття.
Зайшовши в вітальню я побачила Софі, яка гралась з  Джорджом і Емілі. Це діти Аманди, сестри Раяна, за ними дивилась Дафна, яка сиділа в кріслі заколисуючи Рона на руках, це її син, йому здається тільки чотири місяців, ну або може п’ять.
Дивлячись на них, моє серце радіє. Всі вони для мене дуже рідні. Я завжди мріяла мати велику сім’ю. адже всі мої родичі дуже далеко, і їх ми дуже рідко бачимо, що просто один для одного ми стали вже чужі. 
Але дякувати сім’ї Фостер, моя сім’я Девіс нарешті отримала велику дружню родину. І як ви зрозуміли всі свята ми проводимо разом, за винятком, коли в когось не виходить приїхати, і то по одиночні випадки, бо навіть якщо взяти день народження моєї мами, Аманді і Дафні не виходило, але вони зробили все, щоб нині були присутні всі. І якщо чесно так є майже завжди.
Не маючи бажання відволікати дітей від гри, і відволікати Дафну від її синочка, я попрямувала, до дверей, які відкривали прохід до пляжу.
Вступаючи босими ногами на тепли пісок, в душі відчуваю не аби яку радість, нарешті побувати десь всією сім’єю. Пляж неймовірно красивий. Білий пісок розстелений по всьому периметру, який зникає переходячи в безкрайній океан, що закінчується десь там за горизонтом. Підходячи ближче до океану я знаходжу собі місце, щоб присісти. І сідаю прямо на пісок, не лякаючись нічого, згадуючи як малою в прямому сенсі катулялася по ньому. 
Хто б що не казав та я б усе віддала за те щоб літо було цілий рік. Не знаю чи я хотіла цього завжди, чи в мене появилось це бажання тільки зараз, але саме зараз в мене неймовірні відчуття. Сонце ніби обнімає тебе і зігріває тебе своїми обіймами, в яких так хочеться залишитись. Звук океану, який ніби грає заспокійливу пісню. В такий момент ти ніби забуваєш все. Всі проблеми всі негаразди, та навіть тих людей, які завдали так багато болю. На думці лиш одне, я відчуваю себе ніби вдома.
За своїми думками я навіть не почула, як ззаду мене хтось підкрадається. Але для мене це не нове, я якщо про щось думаю, забуваю про все, інколи жартую, що я просто зависла. 
Я не здивована що та людина, яка вирішила мене витягнути з моїх роздумів саме Раян. Але з ним я почуваюсь собою, він навіть не дивується, якщо я так довго зависаю, він знає, що зараз у мене в голові цілий вагон думок, які ніби змагаються з собою.
-  Ти знов зависла?
-  А ти здивований?
-  Звичайно, що ні. Але я тебе розумію тут так гарно, що так засісти могла будь яка людина. Про що думала?
-  Про те, як зараз спокійно на душі, от таке враження, знаєш, ніби я вдома.
-  Ага. Тут неймовірно. – сказавши це ми просто мовчки один з одним переглянулись, і в його погляді я зрозуміла, що він мене зрозумів.

Ну загалом, як і завжди. Він мене розумів навіть тоді, коли я мовчала, коли ображалася і не хотіла ні з ким говорити. Одного разу, мені хтось подарив шоколадний батончик, я його сховала і хотіла з’їсти потім, але Лука його знайшов і само собою з’їв. А я прибігши з Раяном до мене додому хотіла з ним з’їсти той батончик. Але звичайно в місці де я його поклала, уже нічого не було. Я тоді розплакалась. В цей момент у нас в гостях була сім’я Фостер. Всі старші підбігли до мене і почали питатися що сталось. Звичайно я нічого не відповіла. Але наперед кажу, не засуджуйте мене, мені тоді було майже сім років , і тоді мені це здавалось трагедією. Всі думали, що зі мною щось сталось, але тільки Раян зрозумів, щ було не так, і швидко побіг у свій будинок, і приніс мені такий самий батончик, що з’їв Лука. І так було завжди, це лише один з прикладу, що мені найбільше запам’ятався.
-  А ти чого тут? – вирішила спитати я
-  Мене попросили покликати тебе на вечерю.
-  А що вже пройшло пів години? – зриваючись питаю я.
-  Ні. Просто всі знають, що ти можеш пропасти, і щоб такого не сталось послали мене. Тому сідай назад в нас ще є час. – показує він мені на місце де я сиділа, напевно ще секунду тому.
-  Але ти мене налякав.
-  Звичайно. Це ж моє хобі.
-  Як чудово що всі могли приїхати. Відчуття ніби ми попали в роки дитинства, і всі були щодня разом.
-  Ага. Але бач скільки часу не пройшло б, скільки кілометрів б між нами не було ми всі все одно найрідніші одні для одного.
-  І ніби знов ми малі і всі в тому ж складі, ну тепер нас трохи більше, але я вважаю, що так буде цікавіше.
-  Навіть не можу з тобою спорити, бо вважаю що ти права на всі сто.
-  Але знаєш що, є одне але.
-  Ага цікаво. І що це за але?
-  Я не купила подарунок для Емілі, Джорджа і Рона.
-  Та це не проблема. Завтра з’їздимо по магазинах і щось купимо.
-  О ти мене виручив. А то якось не зручно вийшло.
-  Я думаю вони б не образились. Ти ж їхня улюблена тітонька Олі.
-  Ой а ти що ревнуєш? – сказала я глузуючи з нього. – ти образився, що я їхня улюблена?
-  Ні. Ти їхня улюблена тітка, а я їх улюблений дядько.
-  Так не чесно. Навіть пожартувати не даєш.
-  Та ти ж не вмієш.
-  Я не вмію! Ти що смерті не боїшся. – сказала я, а він на цьому моменті почав давати задню з місця де сидів.  І за секунду вже стояв на ногах показуючи мені язик. Тож я довго не думаючи побігла за ним.
Ми бігли ніби нам не по двадцять п’ять а просто п’ять. Ніби ми знов ті діти, які тільки но познайомились за кущем, як б це смішно не звучало. І мені здається ми б так і далі бігли якби моя мама нас не перервала.
-  Олі, Раян ходіть вечеря готова, всі тільки вас чекають.
-  Тітка Герпер ми вже йдемо. – сказав від ловлячи мене і штовхаючи мене в спину повів він мене в бік будинку, де чекала нас моя мама.
-  Знаєте що це називається. – сказала мама, після чого нас вхопив ступор, адже ми не розуміли що вже ми накоїли. Ну в принципі як у дитинстві.
-  Що? – нарешті видавила я.
-  Посли одного а за ним ще одного. – після цього вона засміялась. – ви зараз виглядаєте як п’ятнадцять років тому, коли ви щось натворили.
-  Боже, мама я думала щось серйозне, а ти жартуєш.
-  От бачиш а ти так жартувати не вмієш. – сказав Раян вказуючи на те що мою маму ніхто не перевершить.
-  Ну вибач цю міс я ніяк не переплюну.
-  Все міс, ходімо, бо всі чекають. – сказала мама заходячи в будинок.
-  Олі ти перша. – пропускаючи мене мовив Раян.
-  Ну аякже я ж леді. – заходячи в вітальню де стояв великий стіл, я бачу що вже всі на місці, лиш мене і Раяна не було. Через це мені аж ніяково. – вибачте що ми вас затримали. – сказала я сідаючи на вільне місце.
-  Нічого. – сказав мені дядько Ліам, посміхаючись мені.