Розділ 14. Тиша за столом

Родина без родини.
Вечірній стіл був великий.
Надто великий для того, хто звик жити на краю чужого простору.
Аня сіла на своє місце — маленьке, зручне, помітне лише тому, хто шукає порожнечу.
Лампочка над столом кидала холоднувато-жовте світло. Воно не гріло — лише оголювало.
Їжа пахла нейтрально.
Без спецій.
Без обіцянки смаку.
Наче й вона не мала права відчувати більше, ніж дозволено.
Жінка з усмішкою сиділа біля голови столу. Усмішка була рівна, доглянута, правильна.
І саме тому — холодна.
За нею ховалося щось порожнє, де слова не мають ваги, а почуття — значення.
Чоловік у костюмі мовчав.
Час від часу піднімав очі, ледь нахиляв голову — перевіряв, чи всі на місцях.
Наче рахував не людей, а предмети.
Максим дивився на Аню.
Без злості.
Без емоцій.
Його погляд говорив чітко: твоє місце — поруч із тінню.
Без радості. Без голосу. Без права.
Аня взяла виделку.
Рука тремтіла.
Кожен рух здавався гучнішим за крик.
Їжа лягала на тарілку важко, ніби камінь, який треба було проковтнути.
— Ти не голодна? — запитала жінка з усмішкою.
Аня підвела очі.
— Я… не хочу бути тягарем, — сказала тихо.
Слово тягар різонуло її саму.
Наче вона щойно зрадила себе — вголос.
Тиша за столом ущільнилася.
Вона тиснула на груди, стискала горло, повільно витискала повітря.
Тут не було нікого, хто міг би захистити.
І нікого, кому було б цікаво, що відбувається всередині неї.
— Аня, дивись у тарілку, — різко сказав Максим, коли вона на мить затримала погляд.
— Тут не твоя історія. І не твоя їжа.
У ній щось тріснуло.
Не тіло — глибше.
Не серце — ще нижче.
І вперше вона чітко зрозуміла:
у цьому домі вона не людина.
Вона — точка присутності.
Функція.
Тінь.
Вечір тягнувся довго.
Кожне слово було зважене.
Кожен подих — перевірений.
Навіть сміх жінок з учорашнього вечора звучав тепер у пам’яті — чужий, холодний, відсторонений.
Після вечері Аня пішла до своєї кімнати.
Лягла на ліжко.
Заплющила очі.
І плакала.
Не за Максимом.
Не за собою.
А за тим, що можна жити серед людей — і бути повністю непоміченою.
Тиша зі столу прийшла слідом.
Сіла поруч.
Така сама щільна. Така сама болюча.
Жити, щоб не заважати, — подумала Аня.
І зрозуміла: це нова форма покарання.
Та, від якої не рятують ані крик, ані сльози.
Вона згорнулася клубком і прошепотіла в темряву:
— Мене тут немає…
Темрява мовчала.
Бо в цьому домі не слухають.
Не люблять.
Лише дивляться.
І карають байдужістю.