Розділ 12. «Ти — заміна»

Слова, які залишають шрами.
Він сказав це буденно.
Не підвищив голосу. Не роздратувався.
Ніби зауважив щось дрібне — про погоду, про холодну каву, про ранкову втому.
Вони стояли на кухні. Ранок був сирий, з запахом кави й учорашньої тиші.
Аня різала хліб тонко, як навчилася: щоб не кришився, щоб не було зайвого.
У цьому домі зайвим було все — навіть повітря.
— Обережно, — кинув Максим, проходячи повз. — Ти завжди все робиш надто повільно.
Вона кивнула.
Повільність тут теж вважалася провиною.
Він зупинився й подивився на її руки.
Довго. Так, ніби зважував щось важливе, невидиме.
— Знаєш, хто ти? — спитав він.
Аня мовчала.
Вона ніби вже знала відповідь, але не наважувалася дати їй форму.
— Ти — заміна.
Слово впало між ними й не розбилося.
Воно просто лягло.
Важке. Остаточне.
— Ти тут не тому, що тебе люблять, — продовжив він тихо. — Ти тут, бо порожнечу треба чимось закрити.
Пляму — прикрити.
Вину — зашити новою ниткою.
Він усміхнувся.
Не зло.
Втомлено.
— Мама дивиться на тебе й бачить не тебе.
Батько — взагалі нікого.
А я… — він нахилився ближче. — Я пам’ятаю, ким ти не є.
У грудях у Ані щось стиснулося.
Не біль — порожнеча.
Наче з неї повільно виймають повітря, і вона ще не розуміє, що вже не дихає.
— Я не хотіла… — прошепотіла вона.
— Це не має значення, — перебив Максим. — Тут узагалі мало що має значення.
Крім одного: ти не повинна забувати своє місце.
Він пішов, залишивши за собою холод, який не розвіявся.
Аня стояла з ножем у руці й не могла поворухнутися.
Вперше вона злякалася не його.
Вперше — себе.
Бо десь глибоко, майже нечутно, народжувалася думка:
А якщо він має рацію?
Того дня вона не їла.
І наступного — теж.
Слова Максима поверталися шепотом: заміна… заміна…
Вони чіплялися до кожного її руху, до кожного погляду жінки з усмішкою, яка гладила по голові й казала:
— Ти в нас така хороша…
Хороша — бо не справжня, — думала Аня.
Увечері вона сиділа на підлозі у своїй кімнаті й стискала зошит.
Писала, поки не зводило пальці.
Я не заміна.
Я є.
Я — Аня.
Але слова на папері були легші за повітря.
Вони не могли перекричати правду, яку їй вкладали в голову щодня.
Коли вона лягла спати, двері тихо прочинилися.
Максим не зайшов.
Він просто стояв у темряві.
— Не прив’язуйся, — сказав він. — Тут ніхто не лишається назавжди.
Двері зачинилися.
Клац.
Аня притисла подушку до обличчя, щоб не закричати.
Сльози текли тихо — так, як вона навчилася.
Без звуку.
Без права.
І тоді вона зрозуміла:
найстрашніше — не коли тебе ненавидять.
Найстрашніше — коли тебе замінили ще до того, як ти встигла стати собою.