Розділ 11. Правила виживання

Бути зручною. Не просити.
Аня зрозуміла правила не одразу.
Їх ніхто не озвучував уголос, не вивішував на стінах, не залишав у записках на столі.
Вони просто жили в домі — у поглядах, що ковзали повз неї, у паузах після її слів, у тиші, яка наступала, коли вона заходила до кімнати.
Перше правило було просте: не заважати.
Якщо ти є, але тебе не помічають — значить, ти все робиш правильно.
Вона вставала раніше за всіх.
Тихо, обережно, ніби боялася розбудити не людей — сам дім.
Мила підлогу, коли ще стояла напівтемрява. Витирала сліди, яких не залишала.
Готувала сніданок і не сідала за стіл. Стілець біля неї завжди залишався порожнім, ніби він був не для неї.
— Ти не голодна? — якось спитала жінка з усмішкою, не дивлячись у її бік.
Аня похитала головою.
Навіть тоді, коли живіт зводило від порожнечі.
Голод був легшим за зайву присутність.
Друге правило — не просити.
Бо прохання — це слабкість.
А слабких тут не любили.
Коли порвалися кросівки, вона просто зашила їх ниткою з кухонної шухляди.
Коли вночі болів живіт — згорнулася клубком і чекала, поки мине.
Коли Максим штовхнув її на сходах і кинув, не озираючись:
— Дивись під ноги, заміно, —
вона теж промовчала.
Слово ще не різало до крові.
Але вже залишало слід — тонкий, невидимий, як тріщина в склі.
Третє правило — бути вдячною.
За їжу.
За дах.
За те, що тебе не виганяють.
Чоловік у костюмі майже не звертав на неї уваги.
А коли звертав — це було гірше, ніж повна байдужість.
— Вона надто тиха, — сказав він якось за вечерею. — Такі люди або небезпечні, або порожні.
Аня дивилася в тарілку.
Вона не знала, ким бути безпечніше.
Максим сидів навпроти.
Їв мовчки.
Іноді його нога торкалася її під столом — ніби випадково, ніби перевіряв:
ти ще тут?
Вона була.
Завжди.
Увечері Аня записувала в зошит правила, які вивчала не словами — тілом:
Не дивись в очі.
Не затримуйся в кімнатах.
Не смійся вголос.
Не будь щасливою.
Не будь помітною.
І ще одне — найважливіше:
Живи так, ніби тебе можуть забрати будь-якої миті.
Вона навчилася ходити без звуку.
Дихати неглибоко, щоб не займати зайвого повітря.
Сміятися тільки всередині себе.
І одного разу злякалася.
Вона більше не знала, яка вона насправді.
Бо коли довго живеш, щоб не заважати,
ти не просто зникаєш.
Ти стаєш тінню навіть для себе.