Розділ 10. Її ім’я тут не вимовляють

Тінь загиблої сестри
Аня дізналася про неї випадково.
Не з розмов.
Не з фотографій, виставлених напоказ.
А з того, як у цьому домі обривалися фрази.
— Колись ми їздили туди всі разом… — починала жінка з усмішкою і раптом замовкала.
— Раніше в цій кімнаті було… — і тиша.
— Максим тоді ще не був таким… — і знову тиша.
Слова тут жили не довше, ніж дозволяла пам’ять.
Одного дня Аня прибирала в коридорі. Їй дали ганчірку й відро — мовчки, як наказ. Вона рухалася обережно, не торкаючись стін. Тут навіть стіни, здавалося, мали свої правила.
Шафа була прочинена.
Не її.
Не дозволена.
Аня не хотіла дивитися. Справді. Але погляд сам зачепився за рожевий край сукні.
Вона завмерла.
У шафі висіли дитячі речі. Акуратно. Рівно.
Сукні. Светрики. Маленька курточка.
Усе — чисте.
Усе — збережене.
Наче хтось мав повернутися.
Аня торкнулася тканини кінчиками пальців — і відчула, як у повітрі осідає чужий біль.
— Не чіпай.
Голос Максима був за спиною. Тихий. Небезпечний.
Аня різко відсмикнула руку.
— Це не твоє, — сказав він. — Це взагалі нічиє.
Він підійшов ближче й різко зачинив шафу. Рух був злий, ніби він хотів зачинити не дверцята — спогад.
— Тут була моя сестра, — кинув він. — Але ти про це нікому не розповіси.
Сестра.
Слово впало, як камінь у воду, і тиша розійшлася колами.
— Вона… — почала Аня.
— Її немає, — перебив він. — І не буде.
Він дивився в підлогу, не на неї. І вперше в його очах було щось живе — не порожнеча, а біль.
— Її збив батько, — сказав Максим раптово. — Машиною. Випадково.
Три роки.
Вона сміялася.
Повітря зникло.
Аня не могла вдихнути.
— Тому тут не говорять про неї, — продовжив він рівно. — Мама робить вигляд, що її не було. Батько — що нічого не сталося.
А я… — він криво усміхнувся. — Я пам’ятаю все.
Він підняв очі на Аню.
І в цьому погляді була ненависть.
— Ти займаєш її місце.
— Я не хотіла… — прошепотіла Аня.
— Байдуже, чого ти хотіла, — різко відповів він. — Ти тут, бо тебе можна замінити.
Її — ні.
Він пішов, залишивши Аню в коридорі. Саму. Серед речей, які чекали на того, хто вже ніколи не повернеться.
Тієї ночі Аня не спала.
Вона лежала й дивилася в темряву.
Її ім’я тут не вимовляють, — думала вона.
Бо якщо вимовити — доведеться пам’ятати.
А пам’ять у цьому домі була заборонена.
Аня притисла коліна до грудей і тихо заплакала.
Не за себе.
За дівчинку, яка сміялася.
І за себе — бо зрозуміла:
її тут не люблять.
її тут терплять.
І Максим…
Максим ніколи її не пробачить.
Бо в його очах вона — жива тінь мертвої дитини.