Розділ 9. Чужа кімната

Дім, у якому не дозволено бути собою.

Кімната була чиста. Надто чиста, щоб у ній жило життя.

Білі стіни. Світла шафа. Ліжко без складок — таке, на яке ніколи не сідають і не падають після важкого дня. Таке, на якому не залишаються сліди чужих снів.

Аня зупинилася на порозі, не знаючи, куди подіти руки. Усе довкола виглядало так, ніби її ще не вписали в цей простір. Ніби вона — тимчасова примітка на полях, яку зітруть, щойно сторінку перегорнуть.

— Тут усе нове, — сказала жінка з усмішкою. — Ми хотіли, щоб ти почала з чистого аркуша.

Чистий аркуш — це коли на тобі нічого не написано, подумала Аня. А в ній було надто багато рядків.

— Якщо щось не подобається — скажеш, — додала жінка. — Але без капризів, добре?

Аня кивнула. Вона давно забула, як це — подобається.

Двері зачинилися м’яко. Клац.

Тиша розлилася по кімнаті, мов холодна вода, і Аня відчула, як вона повільно піднімається до горла.

Вона сіла на край ліжка. Воно було м’яке, але не приймало — ніби тримало дистанцію. Аня торкнулася подушки. Та пахла пральним порошком і чужим домом.

Не мамою. Не ваніллю. Не безпекою.

Вона відкрила валізу.

Речей було мало: кілька футболок, старі кросівки, светр, який пережив більше, ніж вона сама. І ще — маленький зошит.

Її. Єдиний.

Аня просунула його під матрац. Тут не можна було залишати свої таємниці на видноті.

Увечері вони вечеряли разом.

Великий стіл, за яким кожен рух здавався надто гучним. Кожен подих — зайвим.

Чоловік у костюмі їв мовчки. Максим — теж.

Їхнє мовчання було різним, але однаково важким.

— Аня допоможе мені завтра з кухнею, — сказала жінка з усмішкою. — Вона ж уміє бути корисною.

Слово корисною вдарило в груди, ніби камінь.

Максим швидко підняв очі. Подивився на неї — і так само швидко відвів погляд.

— Нехай не плутається, — кинув він. — Вона все робить не так.

Аня опустила голову.

Не так — це було її друге ім’я.

Після вечері вона підіймалася сходами й відчула, що за нею йдуть.

Не поспішають. Не ховаються.

Вона не обернулася. Не можна.

У кімнаті Аня зачинила двері й притулилася до них спиною. Серце билося так голосно, що їй здавалося — його почують у коридорі.

Вона озирнулася.

Це була її кімната. Але в ній не було її.

Тут не дозволяли плакати. Не дозволяли шуміти. Не дозволяли питати.

Тут дозволяли бути зручною.

Аня лягла на ліжко й дивилася в стелю.

Біла. Чиста. Чужа.

Мамо, — подумки сказала вона. — Я тут. Але мене тут немає.

За стіною щось упало. Чийсь різкий сміх. Потім — тиша.

І в цій тиші Аня зрозуміла:

цей дім не б’є.

Він стирає.

І найстрашніше — вона вже починала до цього звикати.