Розділ 8. Хлопець із порожніми очима

Максим. Перша ненависть.

Він стояв у коридорі так, ніби знав: вона вийде саме зараз.

Аня різко зупинилася, немов уперлася в невидиму стіну.

Хлопець був старший. Значно. Вищий, худий, із плечима, що залишалися напруженими навіть тоді, коли він не рухався. Наче всередині нього завжди трималася готовність — до втечі або до удару.

Його очі були темні. Але не глибокі. Порожні — от правильне слово. Такі очі бувають у людей, яким колись боліло настільки сильно, що біль випалив усе інше.

— Ти хто? — спитав він.

Не грубо. Навіть не зло. Байдуже.

Аня мовчала. Вона вже знала: слова — це зброя, якої в неї немає.

— Я з тобою розмовляю, — він зробив крок ближче. — Ти глуха?

Вона похитала головою.

— Тоді чому мовчиш?

Бо якщо скажу — зникну, подумала Аня. Бо якщо скажу — стану реальною. А реальних тут не люблять.

— Максиме, — почувся голос жінки з усмішкою. — Це Аня. Вона житиме з нами.

Він перевів погляд на матір. І в цю мить Аня побачила щось інше.

Не порожнечу.

Ревність.

— Навіщо? — спитав він коротко.

— Вона потребує дім. 

Максим усміхнувся. Криво. Невесело.

— А я, значить, ні?

Тиша зависла між ними, мов тонка крижина, готова тріснути від найменшого руху.

Жінка з усмішкою не відповіла одразу. І цього було достатньо.

Максим знову подивився на Аню. Повільно. Уважно. Вивчаючи. Наче на річ, яку принесли в дім без його дозволу.

— Ти надовго? — спитав він.

Аня знизала плечима.

— Шкода, — сказав він тихо. — Тут не виживають ті, кого жаліють.

Він розвернувся і пішов. Навіть не озирнувся.

Аня стояла, не розуміючи, чому в грудях так пече. Наче її вже вдарили — але без рук.

Того дня він більше не говорив із нею. Але вона відчувала його всюди.

У тиші за вечерею. У звуках кроків на сходах. У дверях, які зачинялися трохи сильніше, ніж потрібно.

Увечері вона зайшла до кімнати, яку їй дали.

На ліжку лежала її куртка. Акуратно складена. А зверху — записка.

Не чіпай мої речі.
Не говори з батьком.
Не думай, що ти тут надовго.

Почерк був рівний. Красивий. Почерк людини, яка звикла все тримати під контролем.

Аня сіла на ліжко і вперше за довгий час заплакала. Тихо. Без звуку. Так плачуть ті, кого ніхто не має почути.

Вона ще не знала, що Максим не просто її ненавидить.

Він бачив у ній те, що боявся втратити. І те, що нагадувало йому про смерть.

Бо в цьому домі вже була одна дівчинка.

І її ім’я тут не вимовляли.

Аня витерла сльози рукавом і прошепотіла в темряву:

— Я не хочу заважати…

Темрява не відповіла. Вона лише стиснулася навколо.

І вперше Аня зрозуміла: інтернат навчив її виживати.

А цей дім навчить — терпіти.