Розділ 7. Чоловік у костюмі

Холодний батько. Погляд, що лякає і притягує.
Він з’явився не одразу.
Ніби дім чекав, поки Аня звикне до тепла, щоб потім забрати його одним рухом.
Вона почула двері.
Не грюкання — ні.
Спокійне, впевнене клац.
Так зачиняють двері люди, які знають: їм не потрібно поспіху. Усе і так належить їм.
— Він прийшов, — тихо сказала жінка з усмішкою.
І усмішка зникла. Лише на мить. Але Аня встигла побачити — страх.
Кроки.
Повільні. Важкі.
Не такі, як у виховательки.
Не такі, як у випадкових чоловіків.
Ці кроки були схожі на рішення, яке вже ухвалене і не підлягає зміні.
Він зайшов у кімнату, не питаючи дозволу.
Високий. Темний костюм. Біляві скроні. Запах дорогого парфуму, який не намагався подобатися — він просто був, як і його присутність.
Аня опустила очі.
Вона знала: дивитися — небезпечно.
— Це вона? — спитав він.
Вона.
Не Аня.
Не дитина.
Просто — вона.
— Так, — швидко відповіла жінка. — Дуже хороша дівчинка. Слухняна.
Чоловік мовчав.
Мовчання розтягнулося, наче хтось повільно затягував вузол.
Аня відчула, як під цим поглядом стає меншою. Наче її стирають, обережно, але наполегливо, щоб не лишилося слідів.
— Підійди, — сказав він.
Голос був рівний. Без злості.
І саме це лякало найбільше.
Аня зробила крок.
Потім ще один.
Килим був м’який, але кожен рух віддавався в ногах, як удари.
Він нахилився.
Його пальці торкнулися її підборіддя — так само, як у жінки з усмішкою.
Але тут не було ніжності.
Тут було володіння.
— Очі, — сказав він. — Подивись на мене.
Вона підняла погляд.
І світ на мить зник.
У його очах не було тепла.
І не було злості.
Там була порожнеча, яка вміла дивитися.
Ані стало важко дихати.
— Вона схожа, — тихо сказав він.
Жінка здригнулася.
— Не кажи так, — швидко прошепотіла вона.
Аня не знала, на кого вона схожа.
Але від цих слів по спині пробіг холод, ніби хтось провів льодом просто по шкірі.
Чоловік випрямився.
— Запам’ятай, — сказав він. — У цьому домі є правила.
Я не люблю сліз.
Я не люблю запитань.
І я не терплю… невдячності.
Він усміхнувся.
Лише куточком губ.
Аня кивнула.
Вона вже вміла бути вдячною за те, що її не б’ють.
— І ще, — додав він, уже біля дверей. — Не чіпай Максима.
Серце Ані здригнулося від імені, яке вона ще не знала.
— Він пережив достатньо, — сказав чоловік. — Не ставай ще одним тягарем.
Двері зачинилися.
Клац.
Аня стояла посеред кімнати й не могла поворухнутися.
Жінка з усмішкою підійшла, обійняла її за плечі.
— Не бійся, — прошепотіла вона. — Він просто… строгий.
Строгий.
Так називають холод, щоб не визнавати мороз.
Тієї ночі Аня не плакала.
Вона сиділа на ліжку й дивилася в темряву, ніби там можна було побачити відповіді.
І зрозуміла одну річ:
її тут не рятували.
Її тут обрали.
А ще — що в цьому домі є хтось, кого люблять більше.
І вона вже програла, навіть не почавши.
За стіною грюкнули двері.
Чиїсь швидкі, злі кроки.
Хтось ішов, не ховаючи люті.
Аня ще не знала, що це Максим.
Але відчула — небезпека вже поруч.
І цього разу вона мала очі.