Розділ 6 Жінка з усмішкою

Машина їхала рівно, без ривків, наче боялася злякати повітря.
Аня сиділа, склавши руки на колінах. Спина — пряма. Погляд — у тканину своєї сукні.
Так легше бути невидимою.
У салоні пахло шкірою і чимось солодким. Не цукерками — парфумами. Запах був м’який, але наполегливий, ніби хтось торкався її обличчя невидимими пальцями.
— Вона тиха, — сказала вихователька. — Старанна. Проблем не створює.
Аня стисла пальці.
— Це добре, — відповіла жінка з усмішкою. — Я люблю, коли діти… зручні.
Слово «зручні» повисло в повітрі, як павутинка. Аня не знала, чому їй стало холодно.
— А ти любиш читати? — раптом спитала жінка і повернулася до неї.
Аня підвела очі на секунду.
— Так, — тихо сказала вона.
— Я теж, — усміхнулася жінка. — Ми, мабуть, подружимося.
Вихователька засміялася коротко, голосно.
— Вона швидко звикає, — сказала вона. — Головне — порядок.
Порядок.
Аня знала це слово. Воно завжди означало мовчання.
Будинок виріс перед ними раптово. Білий. Чистий. Занадто рівний, ніби його малювали лінійкою.
Вікна дивилися, але не моргали.
— Ось ми і вдома, — сказала жінка.
«Ми».
Аня не знала, чи це слово стосується її.
У коридорі було світло і порожньо. Кроки звучали гучно, навіть коли вона намагалася ступати тихо.
— Тут кухня, — показала жінка. — Тут вітальня. А ось… — вона відчинила двері. — Твоя кімната.
Кімната була гарна. Ліжко з білою ковдрою. Шафа. Полиця для книжок.
Занадто багато простору.
— Тимчасово, — додала жінка, ніби між іншим. — Поки звикнеш.
Аня кивнула.
— Ти боїшся? — спитала жінка.
Аня мовчала.
— Не бійся, — жінка нахилилася і взяла її за підборіддя. Пальці були теплі. — Тут безпечно.
— Добре, — прошепотіла Аня.
— Подивися на мене, — м’яко сказала жінка.
Аня підвела очі.
— Посміхнися.
І Аня посміхнулася.
Так, як навчилась: губами — так. Очима — ні.
Увечері жінка принесла чай. Поставила чашку на тумбочку. Сіла поруч.
— Я знаю, тобі важко, — сказала вона. — Новий дім. Нові люди.
Аня обхопила чашку обома руками.
— Ти можеш називати мене мамою, — додала жінка легко. — Коли захочеш.
Аня ковтнула.
— Добре, — сказала вона.
А всередині щось прошепотіло:
Не можна. Якщо назвеш — заберуть.
— А як звати твого тата? — раптом спитала Аня.
Усмішка на мить затрималася. Ледь-ледь. Неначе спіткнулася.
— Він працює допізна, — відповіла жінка. — Ти з ним познайомишся. Він… строгий. Але справедливий.
— А він любить дітей? — тихо спитала Аня.
Жінка знову усміхнулася.
— Він любить порядок.
Аня кивнула. Вона вже знала, що це означає.
Вночі тиша була не така, як в інтернаті.
Вона не шепотіла. Вона чекала.
Ліжко було м’яке. Ковдра — тепла. І від цього хотілося плакати.
За стіною пролунали кроки.
Чоловічі. Важкі. Повільні.
Аня стисла край ковдри.
Двері десь далеко рипнули.
Потім — тиша.
Вона прошепотіла в темряву:
— Мамо… якщо ти мене чуєш… скажи, що тут можна залишитися.
Тиша не відповіла.
Вона заплющила очі і дозволила собі одну маленьку думку:
Може, цього разу не вдарять.
І одразу ж злякалася цієї думки, як зради.
Бо Аня вже знала:
коли тобі дуже добре — це завжди перед чимось.
Вона ще не знала чим.
Але усмішка цієї жінки залишилася з нею навіть у темряві.
Тиха.
Рівна.
Небезпечна.