Розділ 5 Кімната на шість ліжок

Ніч прийшла не зі звуком — із подихом.
Вона ковзнула під двері, залізла під ковдри, осіла на стінах.
Кімната на шість ліжок ожила. Вона слухала нас.
Я лягла, обійнявши валізу, наче це були руки мами. Тканина була холодна, але я притискала її до грудей, доки серце не перестало так гучно бити.
— Ти знову з нею? — прошепотів голос зліва.
Я здригнулася.
— З чим? — так само тихо відповіла я.
— З валізою, — сказала дівчинка. Її обличчя ледь світилося в темряві. — Ти спиш з нею, як з іграшкою.
— Вона не іграшка, — прошепотіла я. — Вона… мій дім.
Дівчинка мовчала кілька секунд.
— Дому тут нема, — сказала вона. — Тут є тільки ліжка. І черга на сльози.
Я ковтнула повітря.
З правого боку хтось тихо хихотнув.
— Новенька думає, що валіза її врятує, — сказала інша дівчинка. — Смішна.
— Не смійся, — прошепотіла я. — Будь ласка.
— А що ти зробиш, якщо я буду? — її голос був солодкий, як отрута.
Я не знала, що відповісти. Просто ще міцніше притиснула валізу.
Хтось у кінці кімнати перевернувся на ліжку.
— Тихіше, — буркнула старша дівчина. — Якщо почують — прийде вона.
— Хай прийде, — сказала та, що сміялася. — Вона все одно нічого не бачить.
Сміх прокотився, тихий, шорсткий.
Я підвелася на ліктях.
— Мені страшно, — прошепотіла я. — Можна… можна, щоб хтось просто посидів зі мною?
Тиша.
Потім хтось тихо сказав:
— Страх тут безкоштовний. Компанія — ні.
Дівчинка зліва обережно спустила ноги з ліжка і сіла поруч зі мною.
— Як тебе звати? — спитала вона.
— Аня.
— Я Марта, — сказала вона. — Ти давно тут?
— Сьогодні перша ніч.
Марта зітхнула.
— Тоді слухай, — прошепотіла вона. — У першу ніч усі плачуть. У другу — зляться. У третю — мовчать. А потім звикають.
— Я не хочу звикати, — прошепотіла я.
— Усі так кажуть, — відповіла вона. — А потім перестають казати.
З іншого боку кімнати хтось кинув:
— Перестаньте шепотіти, як миші.
— А ти перестань кусатися, як собака, — огризнулася Марта.
— Хочеш перевірити, хто з нас кусає сильніше? — пролунало у відповідь.
Я втягнула голову в плечі.
— Не треба, — прошепотіла я. — Будь ласка…
Кроки в коридорі.
Всі завмерли.
Двері трохи рипнули, але не відчинилися. Кроки пішли далі.
Марта видихнула.
— Бачиш? — сказала вона. — Навіть коли ми тут… нас ніби немає.
Я лягла назад на подушку.
— А якщо мені насниться мама? — спитала я. — Це нормально?
Марта помовчала.
— Тут не сняться сни, — сказала вона тихо. — Тут сняться спогади.
Моє горло стиснулося.
— Я пам’ятаю, як вона заплітала мені косу, — прошепотіла я. — І як тато сміявся, коли я розсипала борошно по підлозі.
— Тихіше, — хтось перебив. — Ти робиш тут занадто тепло.
— А хіба тепло — це погано? — спитала я.
Ніхто не відповів.
Марта лягла назад, але її рука на мить торкнулася моєї.
— Якщо будеш плакати, — сказала вона, — плач у валізу. Вона, здається, єдина, хто слухає.
Я притисла обличчя до тканини.
— Ти чуєш мене? — прошепотіла я валізі. — Я ще тут. Я ще тримаюся.
— З ким ти говориш? — знову пролунало з темряви.
— З домом, — відповіла я.
Сміх був короткий і глухий.
— Дому не існує, — сказала та сама дівчинка. — Є тільки ранок і вечір. І ми між ними.
Я заплющила очі.
— Завтра буде новий день, — прошепотіла я, більше собі, ніж їм. — Може, він буде добрішим.
Марта тихо сказала:
— Якщо буде — поділишся.
Я кивнула, хоча вона не могла цього бачити.
Кімната дихала.
Шість ліжок. Шість сердець. Шість різних страхів.
Я лежала, обіймаючи валізу, і в темряві шепотіла:
— Мамо… тату… я ще світлюся. Трохи. Але світлюся.
І, вперше за цю ніч, мені здалося, що лампочка всередині мене не мерехтить — вона тримається.
Навіть тут.
Навіть серед тих, хто кусає.
Навіть у кімнаті на шість ліжок.