Розділ 4 Вихователька, яка не чує

Після ще одного дня, що тягнувся, мов тиждень, я зрозуміла: інтернат — це не лише діти, які кусають словами й поглядами.
Це ще й дорослі, які не чують.
Я стояла біля вікна, рахуючи краплі дощу на склі, коли в дверях з’явилася вихователька. Вона зайшла швидко, ніби боялася затриматися довше, ніж потрібно.
— Час вечеряти, — сказала вона сухо.
Я озирнулася.
Може, вона звертається до когось іншого?
Але в кімнаті були тільки ми.
— Я… я зараз, — прошепотіла я, стискаючи край валізи.
Вона не відповіла.
Вже поверталася до дверей.
У їдальні було шумно. Ложки дзенькали об тарілки, хтось сміявся, хтось шепотівся. Я сіла в самому кутку, притиснувши тарілку до себе, наче це був щит.
Навпроти мене сіла дівчинка з коротким волоссям. Вона подивилася на мене, потім на мою тарілку.
— Ти не їси, — сказала.
— Не хочу, — відповіла я.
Вона знизала плечима.
— Тут краще їсти. Голодні плачуть голосніше.
Я опустила очі.
Раптом біля столу з’явилася вихователька.
— Чому не їси? — спитала вона, але не подивилася на мене.
— Я… — я ковтнула повітря. — Мені погано…
— Усім тут погано, — відрізала вона. — До кінця.
Вона пішла далі між столами, залишивши мої слова висіти в повітрі, як щось зайве, непотрібне.
Після вечері вона кинула в мій бік:
— Прибери ліжко. І не затримуйся.
— Добре, — сказала я, але вона вже не чула.
У кімнаті я сіла на край ліжка. Ковдра пахла пральним порошком — різко, холодно, не як дім.
Я провела по ній рукою і раптом згадала мамині простирадла — теплі, м’які, з запахом ванілі.
— Мамо… — вирвалося в мене.
Поруч хтось перевернувся на ліжку.
— Тихо, — прошепотіла дівчинка з сусіднього ліжка. — Якщо почують — будуть питання. А питання тут ніхто не любить.
— А ти давно тут? — тихо спитала я.
— Достатньо, щоб не вірити, що хтось прийде, — відповіла вона. — Ти новенька?
Я кивнула.
— Тоді запам’ятай, — сказала вона і трохи нахилилася до мене. — Коли боляче — мовчи. Коли страшно — мовчи. Коли хочеш додому — мовчи.
— А якщо я не можу? — прошепотіла я.
Вона довго дивилася на мене.
— Тоді ти будеш плакати частіше за інших.
В дверях знову з’явилася вихователька.
— Чого шепочетеся? — кинула вона. — Спати!
Я підняла голову.
— Можна… можна я візьму свою валізу до ліжка?
Вона зупинилася.
— Навіщо?
— Вона… — я не знала, як пояснити. — Вона пахне домом.
Вихователька зітхнула.
— Дитино, тут усі без дому. Спи.
І знову пішла.
Я лягла, обійнявши валізу. Притиснула щоку до холодної тканини й заплющила очі.
— Ти плачеш? — прошепотіла та сама дівчинка.
— Трохи.
— Не бійся, — сказала вона. — Я теж плачу. Просто не завжди видно.
Ми лежали в темряві, кожна зі своїм болем, і тиша між нами була теплішою, ніж будь-які слова виховательки.
Пізніше, коли коридором пройшли кроки, я піднялася і тихо вийшла до вікна.
Дощ усе ще падав.
— Світ теж плаче, — прошепотіла я склу.
— Світ завжди плаче, — почула я позаду. Це була вона, вихователька. — Просто не завжди є кому витерти йому сльози.
Я обернулася.
— А мені?.. — спитала я.
Вона мовчала кілька секунд.
Потім сказала:
— Лягай спати, Аню.
І пішла.
Я повернулася до ліжка з відчуттям, що мої слова знову не долетіли.
Під ковдрою я сховала обличчя у валізу.
— Я тут, — прошепотіла я їй. — Ти ж мене чуєш?
Здавалося, що так. Бо запах дому був сильніший за холод, сильніший за тишу, сильніший за байдужі голоси.
Серце билося швидко, але рівно.
Маленька лампочка всередині мене ще горіла.
Я ще маленька.
Але вже знаю: справжня боротьба починається там, де тебе не чують.
І якщо я зможу не дати цій лампочці згаснути —
я виживу.
Навіть тут.
Навіть серед тих, хто проходить повз мій біль, не озираючись.