Розділ третій Діти, які кусають**

Першої ночі я думала, що зможу заснути, обійнявши валізу.
Але сон не прийшов.
В кімнаті на шість ліжок було тихо, але ця тиша була важчою за будь-який крик.
Вона здавалася живою — стежила, слухала, чекала на мою слабкість.
Я лежала, затискаючи валізу, і прислухалася до всього.
До шурхоту ковдр, до тихого дихання інших, до шепоту, що пробивався крізь темряву:
— Вона новенька…
— Здається, вона плакала…
— Посмішки в неї немає…
Я хотіла закрити очі, але слова прилипали до шкіри, наче криваві шипи.
Тут ніхто не буде милосердним.
Тут виживають ті, хто вміє кусати першим.
Наступного ранку до кімнати зайшла група старших дівчат.
Їхні очі блищали, як леза.
Вони дивилися на мене так, як мисливець дивиться на здобич.
— Новенька… — прошепотіла одна.
Її губи вигиналися у посмішці, якої я ніколи не хотіла бачити.
— Ти думаєш, тут можна бути доброю?
Я тільки кивнула.
Більше нічого не залишалося.
Вони обступили мене, обмацували плечі, волосся, руки.
Шепіт став голосним, словом і рухом вони кусали мене.
— Ти плачеш? — тихо спитала одна.
— Так… — я не змогла приховати сльози.
— Добре, — промовила вона, посміхаючись, — тоді ти дізнаєшся, що таке справжній страх.
Вони відступили, але їхні слова залишилися, наче гостре лезо, що врізалося в душу.
Я стисла валізу, і лампочка надії в мені тремтіла.
— Ти новенька? — почула я слабкий шепіт із кутка.
Я підняла голову і побачила маленьку дівчинку, що ховалася сама.
Її очі були такими ж порожніми й самотніми, як мої.
— Тут усі такі, — сказала вона тихо. — Але якщо навчишся мовчати… можливо, виживеш.
Я кивнула, притискаючи ляльку до грудей.
Навіть у темряві ще горіла маленька лампочка надії.
Але я знала: навіть найменша помилка тут може коштувати дуже дорого.
Дні йшли один за одним.
Я навчилася дивитися вниз, коли хтось проходить повз.
Навчилася мовчати, бо слова тут могли вбити швидше за кулак.
Навчилася ховатися під ковдрою навіть вдень, бо ніхто не знає, коли нападуть.
— Дай мені це, — голосно, наказово, сказала одна дівчинка, витягуючи у мене з-під ковдри блокнот.
Я застогнала.
— Тобі не можна, — відповіла я тихо, серце калатало.
— А ти чого тоді плачеш, малишко? — вона сміялася, і сміх різав слух.
Я мовчки віддала блокнот.
— Тепер зрозуміла, що таке страх? — прошепотіла вона, відходячи.
Найбільше боліла тиша.
Тиша, яка казала: “Ти одна. Ніхто не прийде. Ти не заслуговуєш захисту.”
Я бачила, як інші діти кусають мене очима, словом, дією.
Як одні сміються, коли інші падають, плачуть, бояться.
І розуміла: завтра все повториться.
Ще одна хвиля страху. Ще один удар — не фізичний, а той, що крутиться всередині, розриває серце.
Одного разу мене підштовхнули, і я впала на підлогу.
Сльози самі текли по щоках.
— Не плач! — почувся шепіт поряд.
Я підняла голову і побачила ту саму дівчинку з кутка.
— Тут усі такі, — сказала вона. — Але якщо навчишся мовчати… можливо, виживеш.
Я притиснула ляльку до грудей.
Маленька лампочка надії всередині мене ще світлила.
Але серце билося швидко, руки тремтіли, і я зрозуміла: виживання — це не лише фізична сила.
Це розум.
Хитрість.
Спостережливість.
Це навчитися кусати сама, щоб не стати здобиччю.
Я слухала шепіт інших, шурхіт ковдр, тихі кроки коридором.
Я розуміла, що перші уроки життя в інтернаті — не уроки в школі.
Це уроки страху, мовчання і самотності.
І навіть коли темрява накривала кімнату, я тримала валізу міцніше.
Бо вона пахла домом, мамою, татом.
Вона була єдиною ниткою до того життя, яке я втратила, і єдиною надією, що я ще можу залишитися собою.
Я ще маленька.
Але вже навчилася кусатися очима, мовчати словами, ховати сльози.
І серце моє б’ється, бо я знаю одне:
— Я виживу.
Я мушу вижити.