Розділ другий Валіза без дому

Валіза була важкою.
Я тримала її обома руками, ніби боялася, що вона втече від мене разом із усім, що в ній жило.
Мабуть, вона важила більше за мене, бо всередині були не тільки речі.
Там були мамині руки, татовий сміх, запах ванілі на кухні, дім, який більше не повернеться.
Ця валіза була єдиним містком між тим, ким я була, і тим світом, у який мене кидали.
Автобус глухо гуркотів дорогою.
Серце тремтіло в грудях, наче пташка, яку несуть у темряву.
Поруч не було нічиєї руки.
Лише мої — стиснуті на ручці валізи.
Мене посадили біля вікна. Я дивилася, як пролітають дерева, як будинки стають меншими, і відчувала: з кожним кілометром мене відтягує далі від тепла, від любові, від дому.
— Ти новенька? — долинуло з глибини автобуса.
Я не відповіла.
Лише притиснула валізу ще міцніше.
Інтернат зустрів мене у другій половині дня.
Великий.
Сірий.
З вікнами, схожими на холодні очі, і дверима, товстими, як мовчання.
Тут не пахло пирогом.
Не пахло ваніллю.
Тут пахло чужістю.
— Аню, сюди! — крикнула вихователька.
Її голос розрізав повітря, наче ніж.
Я пішла за нею.
Ноги були важкі, ніби їх наповнили страхом.
Кожен крок лунав у мені словами:
Ти чужа.
Ти не звідси.
Ти одна.
Коридори тягнулися, мов тунелі.
Двері.
Двері.
Двері.
За ними — ліжка, шепіт, чужі обличчя і насторожені очі.
Я намагалася не дивитися,
але їхні погляди знаходили мене самі.
Хтось усміхнувся.
Усмішка була гостра, як лезо.
Хтось прошепотів —
і я не чула слів, але відчувала, як вони боляче торкаються.
— Ось твоя кімната, — сказала вихователька. — Ліжко біля стіни.
Я поставила валізу й сіла.
Ліжко було жорстке.
Холодне.
І я вперше зрозуміла, як виглядає місце, де немає безпеки.
Вечір розтягнувся, мов тінь.
За вікном повільно гасло світло.
Діти сміялися, шепотіли, пересідали з ліжка на ліжко,
ніби всі тут уже давно знали правила гри,
а я — ні.
— Ти тут новенька? — тихо спитала дівчинка навпроти.
— Так… — відповіла я, бо мовчати було ще страшніше.
Вона довго дивилася на мене.
Потім сказала:
— Тут не буде легко.
Якщо навчишся мовчати і не виділятися —
можливо, виживеш.
Це звучало не як порада.
Як вирок.
Моя маленька душа тремтіла, як папір на вітрі.
Сльози самі знайшли дорогу.
Я лягла, обійнявши валізу.
Вона пахла домом.
Мамою.
Татом.
Я заплющила очі й намагалася уявити місце, де мене ще люблять.
Але навіть у цьому уявному світі я відчувала:
хтось поруч.
Хтось дивиться.
Хтось готовий вкусити.
Ночі були найстрашнішими.
Кімната дихала кроками і шепотом.
Час від часу хтось хихотів — тихо,
але досить, щоб серце стискалося.
Я лежала, закутавшись у ковдру,
і думала про маму й тата.
— Чому ви мене залишили? — шепотіла в темряву.
— Чому світ став таким холодним?
Сльози текли, але я вчилася не кричати.
Бо тут крик — це слабкість.
А слабких тут кусають сильніше.
Я слухала.
Тишу, гучнішу за крик.
Серце, що билося так голосно, ніби могло видати мене.
Я була одна серед чужих.
Без рук, які обіймають.
Без голосу, який кличе по імені.
Лише я
і валіза без імені,
у якій жила пам’ять про дім.
І я зрозуміла:
виживати доведеться самій.
Навіть якщо це означає мовчати.
Ховати сльози.
Вчитися бути непомітною.
Валіза була важкою.
Але вона була моїм щитом.
Поки я тримала її,
я ще тримала себе.
Наступного ранку я прокинулася з думкою:
інтернат — це не просто будівля.
Це арена,
де кожен день — перевірка.
Я ще маленька,
але вже знаю одне:
моє серце має битися тихо.
І міцно.
Тут немає мами.
Немає тата.
Немає дому.
Є я.
І моя валіза.
Я притисла її до грудей і прошепотіла в темряву:
— Я виживу.
Я мушу…