Розділ перший Сирени замість пісні

Мені сьогодні сім.
Я знаю це точно, бо мама зранку сказала:
— Сім — це вже майже доросла.
Її руки пахли ваніллю і теплом. Вона заплела мені косу — занадто туго, але я не скаржилась.
Тато стояв на кухні, з борошном на пальцях, нарізав тісто для пирога й тихо бурмотів щось про свічки, які сьогодні горітимуть цілий день.
Мій маленький світ складався з таких речей: сміху, запаху пирога, маминих рук і татової посмішки.
Я ще не знала, що щастя може бути таким крихким.
Потім я почула звук.
Спочатку — тихий, далекий, як дзвін у сні.
Потім ближче.
І ще ближче.
Сирени.
Їхній голос різав повітря, змішуючись із криками, сенсу яких я ще не розуміла.
Мама підняла голову. Її очі — великі, налякані — зустріли мої.
— Що сталося? — спитала я і відчула, як її руки тремтять, ніби в них оселився холод.
Тато підхопив мене на руки. Я втиснулась у його плече, відчула знайомий запах дому, тепло, але в серці вже розповзалася тиша — темна і липка.
Машина з’явилася з-за рогу. Швидка. Безжальна.
Я бачила тільки спалахи фар і тіні, які бігли по стінах, мов чужі.
Удар.
Світ тріснув.
Ніби скло.
І в ньому більше не було мами.
І більше не було тата.
Я лежала на холодному асфальті, мокра від сліз і страху, і не могла зрозуміти, як так сталося, що я раптом — одна.
Мій світ розсипався в пил.
Сирени рвали ніч, і я більше не відчувала, де мій дім.
Першої ночі після трагедії я лежала на підлозі в порожній квартирі, де ніхто мене не чекав.
Темрява була густою й важкою.
Вона пахла порожнечею.
Я притисла до грудей стару ляльку з одним зламаним оком.
Тримала її так міцно, ніби вона могла втримати світ.
Вона була останньою ниткою до мами і тата.
До життя, яке вже не існувало.
Я плакала тихо — боялася, що якщо закричу, то світ почує і зробить мені ще боляче.
Бо тепер він був жорстокий.
Сльози котилися самі — гарячі, солоні.
У них я шукала мамині руки.
Татів сміх.
Запах пирога.
Усе те, що більше ніколи не повернеться.
Мій маленький розум намагався зрозуміти:
чому вони не прийдуть?
чому сирени співають замість пісень?
чому світло більше не вмикається?
Я слухала стіни.
Слухала нічне місто.
І поступово розуміла:
мене більше нікому не чекати.
На ранок я прокинулась із відчуттям, що моє серце — це маленька лампочка.
Тьмяна.
Крихка.
Її треба берегти, бо якщо вона згасне — не залишиться нічого.
Тут уже не було сміху.
Не було ванілі.
Не було дому.
Була тільки порожнеча і біль.
Я знала: відтепер моє життя буде іншим.
Навіть надія — що хтось знайде мене, обійме, захистить — була такою тендітною, що я боялася дихати поруч із нею.
Того дня я навчилася одного:
життя може розбитись в одну мить.
І єдине, що залишається, — це триматися за крихти щастя, які ще живуть у пам’яті.
Я дивилася на спалахи сирен у темряві й шепотіла сама собі:
— Я виживу. Я мушу…
Але навіть ці слова звучали гірко.
Бо тепер кожна ніч,
кожен звук,
кожна тінь
говорили мені одне:
Світ став чужим.
І я залишилась у ньому сама.