День без трагедії

— Сьогодні я прокинулася з дивним відчуттям, — сказала Христя в телефон, ледве Мотя встиг привітатись. — Ніби у повітрі щось змінилося.

— Весна прийшла, — припустив він. — Люди зазвичай так реагують, коли сонце нарешті показується.

— Ні, не весна. Це щось глибше. Мені здається, Всесвіт вирішив, що я маю бути щасливою.

— Це катастрофа, — серйозно сказав Мотя. — Ми всі загинемо.

— Не смійся, — урочисто мовила Христя. — Я вирішила провести експеримент. Один день без трагедій. Жодного “ой”, “все пропало”, “мене ніхто не розуміє”.

— Тобто день без тебе?

— Дуже дотепно, — сухо відповіла вона. — Просто хочу перевірити, чи можу я жити без страждання.

— Добре. Я офіційно записуюсь твоїм науковим спостерігачем. Буду поруч, щоб фіксувати факти.

— І не заважай, — додала Христя. — І не дратуй мене.

— Ага, — сказав Мотя. — Тобто просто бути собою?

---

09:00. Початок експерименту.

Христя сиділа на кухні, пила чай і фотографувала свою вівсянку.

> “День без трагедій. Початок — стабільний. Душа мовчить.”

Мотя отримав фото в месенджері.
— Каша виглядає як людина, що пережила екзистенційну кризу.

— Не провокуй мене, — відповіла Христя. — Я налаштована позитивно.

Вона зробила ковток.
— Гарячий! — вигукнула, потім швидко схаменулась. — Це не скарга. Це просто досвід температури.

Мотя відправив смайлик із аплодисментами.
— Вражає. Ще трохи — і тебе запросять вести тренінг “Як не страждати, коли все навколо дратує”.

---

11:00. Прогулянка без драми.

Вони зустрілись у парку. Христя тримала голову високо, ніби знімається в документальному фільмі “Як бути нормальною”.
— Дивися, — сказала вона. — Люди сміються. І ніхто не тужить.

— Може, вони просто не встигають, — припустив Мотя.

Вітер підняв її волосся, і кілька пасом прилипло до блиску для губ.
— Це не трагедія, — вимовила Христя, знімаючи волосся з лиця. — Це навчання стійкості.

Поруч пробіг собака й обтрусився — прямо на неї.
Мотя завмер.

— Це не трагедія, — через секунду видихнула Христя. — Просто Всесвіт перевіряє мій прогрес.

— І як успіхи?

— Собака щаслива. Я — майже теж.

---

13:00. Обід у кав’ярні.

Сиділи біля вікна. Христя замовила салат і воду.
Мотя — бургер і колу.

— Сьогодні я не скаржусь, навіть якщо буде волосина в салаті, — заявила вона.

Офіціант приніс тарілку. Христя нахилилась, роздивилась зелень.
— Це рукола чи метафора мого минулого?

— Якщо гірке — тоді метафора, — відповів Мотя.

Христя спробувала засміятись, але замість того зітхнула.
— Знаєш, це складніше, ніж я думала. Кожна дрібниця проситься стати трагедією.

— Як старі друзі, — сказав Мотя. — Просто сумують за тобою.

Вона кинула на нього іронічний погляд, але не втрималась і розсміялася. Вперше за день — щиро.

---

15:00. Криза експерименту.

Вдома Христя намагалась висушити волосся, але фен не вмикався.
— Це не трагедія, — сказала вона в дзеркало. — Волосся просто обирає свободу.

Вона написала Моті:

> “Фен помер. Це нормально. Я сприймаю це з гідністю.”

Він відповів:

> “Можу принести свій. Але попереджаю — після нього я виглядаю, як людина, яка пережила бурю.”

> “Ні, я впораюсь. Це мій духовний виклик,” — написала вона.

> “Я вірю в тебе, свята мученице фена.”

Христя всміхнулась. Уперше відчула, що може не драматизувати — просто посміхатись.

---

18:00. Вечірній звіт.

Вони знову зустрілись — у маленькій кав’ярні з лампами, схожими на жаринки.
Христя принесла свій блокнот.

> “Експеримент триває. Світ не руйнується, якщо не страждати. Просто стає... тихіше.”

— Тобі не здається, що ти трохи звикла до спокою? — спитав Мотя.

— Можливо. Але це дивно. Без трагедій я не відчуваю себе собою.

— А може, це й є ти — просто без надмірного шуму?

Вона мовчала, дивлячись у чашку.
Йому хотілося взяти її за руку, але він не наважився. Замість цього просто сказав:
— Якби ти знала, як тобі личить цей спокій.

Христя глянула на нього і трохи розгубилась.
— Не починай, Мотю. Це ж експеримент, а не мелодрама.

— Я ж не драматизую. Просто спостерігаю.

---

21:00. Підсумок.

Вдома Христя писала останній запис у щоденнику.

> “День без трагедій. Виявилося, що я можу. Але не знаю, чи хочу. Мабуть, драма — це мій спосіб любити світ, який іноді занадто тихий.”

На екрані спалахнуло повідомлення від Моті:

> “Як ти там, героїне експерименту?”

> “Вижила. Навіть посміхнулась кілька разів.”

> “Ти — диво науки. Пропоную нагородити тебе чаєм.”

> “Тільки не гарячим. І без трагедій.”

Вона поставила телефон на стіл, усміхнулась і прошепотіла:
— Хоча... трохи драми все ж не завадило б.

І десь у місті Мотя теж посміхнувся, не знаючи чому.

Бо, може, найбільша драма Христі — це те, що поруч з нею завжди є він. І вона ще не готова це зрозуміти.