Напередодні змагання

Поїздка назад видалася короткою. Коротшою, аніж я міг собі уявити. Не встиг я задрімати, як дядько загальмував поряд зі школою. Недовго копирсаючись, він заглушив мотор, ще щось оглянув у салоні, і вискочив назовні, з цигаркою напоготів. Трохи зібравшись з думками, я подумки приготувався і рушив за ним.

Ми опинилися серед людей. Поодаль від скупчення машин, перед головним входом до школи, як і очікував, вже юрбився різний нарід, розбитий на окремі купки. Здебільшого то були рідні учасників, друзі, тренери, вчителі, знайомі тощо. Простіше кажучи, підтримка у сьогоднішніх спортсменів сформувалися різнобічна. 

Трохи далі від людей, я навіть побачив цілу карету швидкої, на яку спиралися спинами стомлені на вигляд фельдшери. Не знаю, чому це тоді викликало у мене такий подив… Проходячи повз,  на куртці одного з них, я помітив значок у вигляді кривенького жовтого сонця, вишитий власноруч. Тоді припустився, що вони тут теж аби повболівати між ділом, а ще більш вірогідно, що хтось з бригади приходився родичом одному або декільком сьогоднішнім учасникам. Хіба що такий факт мені привидівся.   

Від нічого робити, я продовжив оком пробігатися по тутешньому контингенту. Хто за кого вболівав зрозуміти було не складно: пов’язки під лікоть, намальовані полоси на щоки в колір улюбленої команди, як на чемпіонаті світу, одяг з відповідною символікою, та ще сила-силенна усякого барахла, що тільки втрапила людям у голову й була втілена, як сувенір для вболівальників. Від змагального запалу, що вирував у повітрі навколо, могло здатися, що змагання тут відбувалося не між двома маленькими захуженими волейбольними командами, а ледь не спортивними авангардами світового рівня!

А ще, у повітрі перед моїм носом став витати клуб сигаретного диму. Сьогодні день був не те щоб вітряний, та єдиний подув, і той видався невдалий. Увесь тютюновий гар від дядька повело мені прямо в обличчя. Я закашлявся, а як відійшов, здійняв розлючений погляд на нього. Але той пішов далі, як ні в чому, лишивши мене позаду. Схоже він нічого не помітив, але і я вирішив далі з ним не йти.

Проте і куди подітися серед цієї метушні я не мав поняття. Куди не піди, усе шкільне подвір’я просто кричало про те, що день сьогодні воно спіткало далеко не звичайний. Не вистачало тільки завішаних на стіни закладу стягів та урочистого реву фанфар, як це відбувалося зазвичай на церемоніях такого рівня, на які претендував цей балаган.

Балаган… Очевидно, у світлі нещодавніх подій, я нарешті помітив за собою, що я частенько схильний недооцінювати деякі речі. Як от з цією урочистістю. Тільки но мені довелося вийти на задній двір, як я побачив, як пара працівників школи, чи то електриків, чи то сантехників, за одягом не зрозумів, та оці чоловіки не звертаючи уваги на мій оторопілий вираз обличчя, преспокійно вішали яскраві жовті стяги, прибиваючи їх в цеглу на кілок. Той же символ – кривеньке сонце. На сьогодні, я вирішив більше не зарікатися. Бодай до кінця дня. Дивно звісно, що почали вони цим займатися ззаду, а не з парадного боку, як нормальні люди, та це вже мене не обходило. Терміново, я поспішив видалитися звідти.

Проминаючи незнайомих мені людей, дорослих та школярів, в голову мені закрадалися всілякі думки. Не те, щоб раніше цього не траплялося, та зараз, через нерви, чомусь сам для себе закцентував на цьому. Ця школа колись була моєю також. Я постійно відзивався про це місце, як «братова школа», «поїхали до брата», проте раніше, тут доводилося вчитися і моїй персоні. Минуло якихось 3 роки, це місце аж нічим не змінилося. Абсолютно усе зберіглося з того моменту, як наші дороги з цим місцем розминулися. Сіра квадратна споруда з безліччю вікон, що накривана згори пластом хвилястого шиферу, сама по собі викликала слабкий інтерес. Мабуть радше сказати, що дивлячись на такий витвір думки давніх інженерів, мозок відчував страшну тугу, через те, що опинявся у в’язниці гострих кутів виміряних геометричних пропорцій. Таке ж відчуття можна було вловити, дивлячись наприклад на тюрму або ж на інший жилий будинок подібного ґатунку. Дивлячись на таке, ти відчував себе, мов у клітці.

Не буду сварити тих людей, що це будували так, як напевно на це і був розрахунок при побудові. Однак, як і казав, такого типу клітка у сухому своєму концепті зовсім недовго протримає на собі людську увагу. Людина скоріше поверне голову в сторону або задумається про щось своє, відхрестившись від світу, аби лиш не випробовувати свою волю ще хоча б секунду і не дивитися на цю нудну цегляну коробку. І як завжди, знайшовся напрочуд вдалий компроміс…

Як відомо, у світі не бува нічого пустого чи не зайнятого. Будь-яка сіра стіна будинку чи бетонний паркан на здоровенному підприємстві, рано чи пізно, але стане для когось полотном. Така творчість абсолютно природна. Чи то акціонований вияв особистості або ж дикого вандалізму, та головна ідея полягала в тому, що ніхто нікого до цього не примушував. Воно відбувалося саме по собі. Це логіка світу. Клітка набувала нових рис, що у неї ніколи не закладалися, набувала нових сенсів, яких напевне не розумів і той, хто їх закладав.

Насправді складно розуміти те, що є природнім, бо що є природньо – не має на меті бути обґрунтованим. Ми творимо і не знаємо навіщо. Ми живемо, гадки не маючи для чого. Те, що колись різниця між кліткою і домом, комфортом, рано чи пізно у свідомості нанівець зітреться – для кожної людини це тільки питання часу. Тому що це природньо. 

Так я думав, дивлячись на численні косі написи, що швидкоруч були нанесені крейдою на стінах школи біля вікон: «7-Б», « 10-А», «Саньок», «Ж+П=Сердечко», «Ху…».

Фантоми  школярів, що екстремально вилазили з-за вікон, майже на півтулуба вигинаючись, і стараючись не дивитися на прірву у два чи три поверхи під ними… На підстраховці ж були тільки вірні друзі та однокласники, що також згодилися на цей відчайдушний акт. Неабияка сміливість та дурість керувала ними усіма, і все таки – то був справжній виклик. Що ж обрати? Страх чи безсмертне увіковічення? Для цих диваків вибір був зовсім очевидний. Тюрма – тюрмою, поки вона не стане тобі домом. І нічого не стається просто так.