Вибитий зі сну

Що змінити в світі здатне слово?
Здається-гадається, а майже нічого.
Хоч з відчайдуху горлань на все горло
До вух випадково не втрапить нікому

Бо слово твоє – мов пустотне дзижчання
В ньому немає такого, що створило б вагання
Нема воно й того, що вартує старання
Що в головах би зродило витоки думок
Намагань посягнути високих сенсів урок

Та спроба твоя – всього перший крок
Став ти ще ближче до світу пізнання
Нова сходинка вгору, і ніби змагання
Перегони, в яких фініш -  ключ до всезнання

І мов затонувши у глибинах печалі…
А немов, плескаючись у істерики-ваннах
Здійнявся, як сплеск, мов спалах зірок!
Нарешті засвоїв ти свій перший урок!

Відкинувши всі ті нікчемні вагання
Усвідомив, що ціль твоя – мала старання
Не буває у світі нічого за дарма…
І слів – не буває без думок

Від різкого струсу, я прокинувся вже у машині. Перед очима височіла спинка переднього сидіння, а значить, я лежав на задньому. Мотор вібрував у спину так, ніби я зараз мостився на масажному кріслі. У вухах зудів неприємний гул і тріск. Відчуття було таке, ніби я з усієї швидкості валився з якогось високого схилу, перекидаючись зі сторони в сторону в перемішку з лавиною каміння.

Насилу я спробував підвестися, і відчув ниючий біль у щоці. Подумав, що то синяк від дядькового удару не зажив. А ні, як тицьнув пальцем, відчув мурах. Значить залежався. Невдовзі відчув таке саме по всьому правому боку.   

Скільки ми їдемо? Куди ми їдемо? Скільки я вже проспав? – марно гадав я, і крутив головою в сторони, намагаючись щось втямити. Якби мене хтось зараз бачив то подумав би, що я під кайфом.  

- Вже прокинувся? – озвав мене знайомий голос попереду

- Га?

- Так і думав. Тобі спати взагалі не можна лягати, - підмітив голос, - Розклеюєшся одразу.

- Йди до біса, - кинув я, і одразу розгледів спереду дядька.

Збіг видався кумедний. Така відповісти я міг лише йому.

- Хоч спить, хоч ні, а позиція – бойова! Так тримати. Ще б схуднути тобі, і взагалі будеш ще той бандюга!

- У свої мене не записуй.

- Аякже, - всміхався він зза плеча.

Я всівся рівно, обперся спиною об сидіння і звів погляд на вікно збоку. Останнє, що пригадував, це як я вдягнувся, як попрощався з батьками (з мамою),  як поїхали до Спортивної Школи, де вже брата посадили на автобус, а самі рушили слідом за ним. Стільки радості на братовому обличчі я ще ніколи не бачив. «Так тримати! Саме так! Ото норов!», - розпалював у ньому вогонь дядько. Всю дорогу до спортшколи, ці двоє тільки те й робили, що горланили на всю вулицю, скандуючи пісні, щось схоже на командні гімн, або ж просто, несумісні ні з чим лозунги. Я в свою чергу в тиші намагався перетерпіти цю коротку мить позору. Все таки, налаштовував себе, що я сам на це підписався.  

Як розминулися з братом, то цирк цей зійшов нанівець. Дядько дещо заспокоївся, коли братове обличчя зникло у салоні автобуса, хоча своїх спроб мене розговорити і мене, він не полишав, чим неабияк дратував, але цього у відкриту, як раніше я не показував. До того ж, психолог радив мені навчитися уживатися зі своєю родиною, знайти в кожному з них плюси, за які б я міг почати їх цінувати. Що ж, поки в очах мені вбачалися лише сором з відразою за родичів.

Засівши в машину, ми пропустили автобус з братом вперед, а самі, ненадовго відхилилися від маршруту. Окрім сигарети, дядько з самого ранку більше нічого у роті не тримав, тому він терміново завернув перекусити на першу ж заправку, що нам трапилася. Він замовив два хот-дога, і один, люб’язно протягнув мені. Я звичайно ж відмовився. Ще б чого, мені брати їжу з його рук! Він на це не образився, навпаки,  з якимось розумінням відклав мою порцію у бардачок, і сказав, що я сам його візьму, як забажаю жерти. І ми рушили далі.

Дядько безтурботно почав ласувати свій хот-дог прямо за кермом. Він навпростець рулював лівою, а правою впихав собі до рота мисливську сосиску, наспіх вмонтовану у пересохлу булку. Здавалося, на дорогу він зовсім не звертав уваги, натомість, він поспіхом оглядав салон на наявність серветок. Схоже, кетчуп з гірчицею, що стрімко стікали йому на підборіддя, турбували його більше, ніж інші учасники дорожнього руху. Навіть коли йому почали сигналити ледь не в лоб, і клясти так гучно, що крику ззовні не заглушувало навіть скло, він все не зважав та спокійно кермував далі. Хтозна скільки разів він проїхав на червоний або скільки разів він когось ненароком підрізав. Все це для нього було пусте, та і патрульних поліцейських, в околиці схоже зараз не було. Якби були, його давно б вже зупинили.

Коли ж дядько доїв, то почав інколи неохоче зводити погляд на дорогу, між своїми теревенями, що ніяк не припинялися. У дорозі здавалося, що він ні разу за весь час не затнувся. Та і як таке взагалі можливо: рулювати, їсти, а поміж тим, щось розповідати? Вочевидь, дядько був людина багатозадачна.

А як він почав розповідати мені про свою єдину любов, в якій ми, до речі, зараз їхали, я зовсім зневірився, і не придумав нічого краще, аніж спробувати заснути. Та навіть крізь сон, я все ще дочував його розповіді…

Отже, єдиною любов’ю дядька у цьому житті був старий шматок металу на колесах. Інакшими словами  - машина. Автомобіль від Бога! Неперевершена -  «Шкода Фелісія», що до цього часу, дивом тримається на ходу.

Попри моє небажання, до вух долинали його пусті розказні: як дядько вперше побачив «Шкоду Фелісію» на виставці у автомагазині; як запросив її на «побачення»; як він засватався та зрештою одружився; та як вони переживали усі сімейні радості та негаразди. Я мав думку, що дядько з цією машиною пара навіть більш гармонійна, ніж мої батьки. Щоправда, це ніби справді було так.

Складно уявити, як же дядько страждав, коли стільки років сидячи у тюрмі, він був у суцільній розлуці зі своєю дорогенькою… Ні листів, ні дзвінків, ні фото, нічого. Тиша. Проте, мій батько все ж її зберіг, і тепер, через стільки часу, вони нарешті знову воз’єдналися. Його міцна рука на її оббитому штучною шкірою кермі, зношені сандалі на тугих педалях, і спітнілі сідниці, що крізь джинси втиралися у вицвіле крісло. В цьому дійсно вбачалася якась романтика.