Пропозиція спросоння

…І сковзнув змій з руки моєї
Звернувся колом, зашипів до неї:

«Слухай, слухай, о, мій друже,
- шепіт змія був отруйний,
- У мене те, чого ти хочеш
Маю все, що тільки скажеш
Маю все, чого й не знаєш
Вже бачу те, про що бажаєш
Ну як, друже, що ти скажеш?»

Враз я змію не повірив
У бік відскочив несміливо
Обіруч втуливши вуха
Не став далі змія слухать

Змію то не до вподоби
Не терпів же він свободи
Не любив ніщо й нікого
Любив лиш він себе самого

Змій, враз швидко закрутився
З підлоги він стрілою звився
Витяг шию, гнівом лився
 Прямо в душу змій дивився:

«Не люблю дискутувати,
- шурхіт ширився лускатий,
- та чи не думаєш собі…
Що не згорів ти у вогні?
Віриш злочин твій пробачать?
Гадаєш у світі так бува?
Озирнися же юначе!
Не буває так, що вбивця плаче!
Нема у світі каяття!
Годі, припиняй брехати!
Прийми нарешті власне «я»!»

Ніж стискаючи в руці
Червоні бризки на стіні
«І життя моє все крахом?»,
 - бився змій жахливим страхом…

Сьогодні ранок здавався звичайним. Прокинувшись, увесь спітнілий, я міцно позіхнув, що аж захрипів й ненароком подавився. Звалив з себе навалену купу просмерділих ковдр, звільнився від того жару і підвівся, без якогось запалу. Неохоче оглянув кімнату. Нічого нового не побачив. Була ще не світ не зоря, усі міцно спали. Матір з батьком в обнімку; брат, розкинувся на ліжку так, ніби робив «Янгола» на снігу у вісні. На його місці я б з недовірою ставився до усього, що бачу у снах…
Погоджуючись з собою, я потягнувся, підвівся на ноги, потроху потоптався на місці, пускаючи кров до ніг, що за ніч націло заклякли. Від цього у голові запаморочилося і чогось погляд мій повело до підлоги. Там дядько, стиснувшись міцним калачем лежачи на настилі, нагадував непорушний валун, кинутий дорозі. Чого це він так втискався? Щоб місця менше займати? Хто його знає.  На підлозі у нас якраз було просторо.

Коли нарешті більш-менш відчув, що прийшов до тями, то неодмінно пошурував на балкон. Хотів пройти непомітно, навшпиньки, а в результаті все одно кімнатою промчався, мов здоровий слон. Жирний такий слон. Цікаво, чи від того слон буває ще більший?

Зранку складно було думати раціонально. Для цього потрібно було хоч раз дихнути свіже повітря. Потрібно було вийти на балкон. Одразу з кімнати прочинив скрипучі пластикові двері, переступив ногою через виступ, стопою одразу відчув приємну прохолоду. Був ранок. Розпочинався новий день.

За вікном, у сірому небі понуро тягнулася вище розпечена вогняна куля, а з  нею здіймався ранішній туман. Клуби вуличного пилу і виробничих відходів осідали на взутті перших нещасних перехожих. Між тим змінилася дата на товстому базарному календарі. Ніби до цього не було ночі. Ніби до цього взагалі не було іншого дня. Хто це вирішив коли настає нове завтра? Вони взагалі коли-небудь настає? Воно трапляється, коли людина засинає і коли прокидається? Га? Навіщо ділити те, що поділу не підлягає? Хто взагалі вирішив, що у наступному році точно мають втілитися усі нові починання? Що у людини має розпочатися зовсім нове життя? Або коли людина старішає на рік, то вона теж має кардинально змінитися? «Ти не той, хто був учора». Хто міг придумати таку дурість? Тим паче хто у неї повірив? Хто давав право розмежовувати те, що від природи цілісне?

Як і казав, зранку думати було складно. Відразу в голову забиралася всіляка маячня. Я став коло вікна, звісив руки на вулицю, спробував розслабитися. В ніздрі ринуло бажане свіже повітря. Мало вони такий виражений присмак землі… Такої, якої набрав у рот, і ретельно намагаєшся пережувати. З дрібними камінцями, собачим лайном, лиш потім, з трав’яною кислинкою. О так! Саме таким було повітря міста вранці. І першим з людей його сьогодні смакував я, та ті одиниці божевільних, що безцільно мандрували пустими вулицями, ніби граючи якийсь безглуздий спектакль. Ніби їм заплатили, і тепер вони вимушені бути штучними декораціями, вдаючи плин життя у цьому мертвому місті.

Всюди, куди не глянь, був ліс… Цегляний постіндустріальний ліс без єдиного живого дерева. Лише труби, що здіймалися до небес. Лише чорний, як бездонна порожнеча космосу дим, що отруював небеса.

Так було завжди чи лише таким був цей ранок? Або таким його бачив лише я?

Сподобалася мені ця думка. Відкрив нотатки на телефоні і записав її. Можливо колись знадобиться.  

Щось перемінилося. Раптом, в ніздрі промайнув підступний, гидкий і мерзенний, як ядерна війна запах. Цигарковий дим. Невже якась паскуда засмалила цигарку на балконі і десь знизу почала курити? Я виглянув, щоб зрозуміти хто. Хто посмів?! Майже одразу я помітив облисілу потилицю того покидька, що тільки-що пересрав мені весь ранок. Одним лиш своїм ідіотським вчинком!

Зібравши слину, увесь слиз з носоглотки, не зволікаючи я натужив щоки, прицілився, як слід, і сплюнув на нього вниз. Зі снайперською влучність, ніби промах зовсім не приймався.  Коли ж снаряд долетів, і знизу почулися спершу невдоволені докори, а потім пролунали гучні матюки на весь двір, я радо посміхнувся собі, і згори крикнув йому на добавку:

- Оближися гнидо!

Я розсміявся, ніби дитина і з хрустом зачинив вікно. Гадав воно взагалі відвалиться.  

Тепер тепер мій ранок було врятовано. Я безмежно радів, що зробив це, що наважився, хоча насправді зовсім не вагався. Дем’ян – сповна розуму у свої двадцять.

Радів-радів, допоки не подумав, що тутешній галас міг розбудити когось з родини. Якщо матір – все одно; Якщо брата – теж все одно; Якщо батька – доведеться вислуховувати. Можливо зовсім на цей раз у нього нерви здадуть; Якщо дядько… А що дядько? Я погодився з собою подумки, що як тільки з’явиться його пика у дверях, так одразу пошлю його, куди подалі. Можливо й сам в пику отримаю у відповідь, але чого вже там... Ні, не боюся. Не вперше.