Продовжую спати...

Продовжую, продовжую - все марно
Не знаю я, навіщо чи для чого
Я знов ступаю на свій шлях

Не знаю також, хоч можливо...
А для кого?
Не знаю, й все тут!

Відповідь моя така...

Ніхто цих слів не прочитає... 
Добрим словом не згадає...
Для усіх я, мов черв'як

Тіло моє - за думкою задкує
Розум в смітті жебракує
Остаточний мій кінець...

Та став би я це говорити
Якби не хтів усе змінити?
Можливо так, а може й ні?

Залишаючись в багні...

Продовжую, продовжую - все марно
Продовжую, продовжую - на зло!
На зло ближньому, Верховному й тобі!
На перекір самому собі!

Я ніколи не вірив у кохання. Ні тоді, ані зараз. Воно завжди мені здавалося якимось награним, несправжнім. Тим, що не може існувати в реальному світі. У світі, в якому я живу

Це було цілком логічно. У світі, де існує зрада, вбивство, смерть, просто не може існувати любові. Такого бути не може!

А можливо й може? Чи здатен взагалі світ бути без любові? Чи може хоч хтось прожити день без теплого дотику, ніжного слова, бадьорого запалу? "Метеликів у животі"? Хоча б без єдиної думки про це? Думається мені що ні. У світі без кохання жодна душа не захоче народжуватися. Ніщо не буду жити у такому світі...

Повертаючись зі школи, вже після тієї розмови з вчителькою, я вирішив зачекати, і не йти одразу додому. Рішення вкрай ризикове, але мені було начхати. Ось так просто. Начхати. На усіх і все. Перш ніж переступити поріг дому, я мав зібрати думки до купи. Вже тоді можливо щось зможу вигадати, і пояснити батькам своє запізнення. 

А до того...

Далеко від дому теж вирішив не відходити. Район мій був більш-менш спокійний, але не настільки, щоб з настанням вечора вільно по ньому розгулювати. Тому пригледів собі усамітнену лавку, поодаль від дитячого майданчика у дворі. Лавка та здається була зелена, вся пошарпана, стара, як світ, обплювана і загалом гидка на вигляд. За звичайних умов я б на неї ніколи і не сів, не подумав би навіть, однак саме цю лаву виявляється не було видно, коли виходиш з мого під'їзду і кидаєш погляд у бік двору. Особливо ввечері, коли на неї вдало спадала тінь. Саме тому цю лавку я взагалі вперше зараз бачив. І якщо хтось з рідних вийде мене шукати, раніше, як я сам вирішу повернутися, то мене не помітить. 

З невеликим полегшенням, я зняв рюкзак з плеча, поставив його неподалік, а сам присів, звісивши голову до низу. Можна було констатувати, що день у мене в те сьогодні не задався.  

- Це точно... - промовляв я сам собі під ніс. 

Тоді, окрім свого голосу мало що вловлював слухом. Десь бавилися діти, десь хтось говорив про щось, десь вітер задував, десь листва шаруділа, а десь собаки гавкали. Все то десь там, далеко від мене. Слушна випала нагода зануритися у власні думки.

А в думках продовження діалогу. Діалогу з самим собою. Вчителька, хоч і не покладала великих надій на нашу чесну й вельми коротку розмову, та насіння сумніву вона у мені посіяти встигла. Ще б пак! Те насіння одразу проросло по мені величезним, розгалуженим кореневищем, що обплело кожен мій нерв, кожну судинку в моєму, як виявляється, досить недолугому тілі. Кореневище те, з часом стало моїм паразитом, воно стало самим мною, симбіонтом, а потім... Як помер я, згнило і воно, але тоді на лавці, воно ще тільки проростало. Давало перші ростки, породжені моїми збитими думками. 

Ні, в ту мить я не кляв увесь світ, не кляв вчительку чи Дарину, не кляв батьків, хоча ніби до чого вони тут взагалі? Я думав. Я ретельно обмірковував те, що сталося. Намагався дійти компромісу з власною свідомістю, що ніяк не заспокоювалася.

Вчителька не була винна. З її погляду на світ, усе, що вона сказала, мало сенс. Хлопці - лицарі. Дівчата - принцеси. Найпримітивніша градація з можливих. І тому я, як той, що в її образ світу не вписувався, вочевидь викликав у вчительки обурення. Чому ти не такий, як усі? Чому не відповідаєш нормам? Так! Інших ніколи не любили. Так! Це точно має сенс... Мало б, якби навкруги не існував інший, реальний світ. 

Дарина теж не винувата. Ба більше, я й не думав про те, щоб її в чомусь звинуватити. Усі ці недолугі свята... Теми кохання, симпатії, привабливості... Надто все це інтимне, щоб над ним отак знущатися. Я теж їх не полюбляв, а ще більше не до вподоби мені були зобов'язання. Будь-які. Проте, Дарину, правила зобов'язали вітати мене, хоча очевидно, я їй не подобаюся. М'яко сказано. Я їй огидний. І я це розумію. Я не просив, щоб вона мене вітала. Так випало жеребкування. Звичайний випадок. Невдача. Однак її хотіли змусити переступити через себе. Хотіли, щоб вона знехтувала своїми почуттями, щоб вона вдала з себе милу для того, кого вона терпіти не в силах. Вона мала наплювати на себе, на свої принципи та бажання. Начхати на свій ранг принцеси. Стати нижчою, опуститися в бруд, прихилитися переді мною, перед нікчемним. Нікчемним, якого на загал прийнято таким вважати. 

Невідомо на який загал, та з якого дива так трапилося, однак вчителька люб'язно припустилася для мене, як і чому таке трапилося. Тому, Дарино, таке трапилося. Вибач звісно, але перепрошу я лише таким чином, у власних думках, і ти не почуєш від мене цих слів у живу. Тому що я щиро впевнений, що мені немає за що просити вибачення. 

Продовжуючи думку, я не вірю у любов. В те, що вона існує. Мені здавалося, усі її імітують. Дорослі, однолітки, батьки. З чого я це взяв? Не знаю. Я просто не повірив. А якщо ти не повірив одразу, ще спробуй переконати себе у майбутньому. Чесно кажучи дуже складно зрозуміти, що таке любов на справді. Що це: Тепло? Радість? Щастя? Спокій? Пристрасть? Хіть? Вигода? Скількома ще словами можна описати те, що є любов'ю, коханням? Можливо вона для всіх різна? Теж може бути. Хоча більше схиляюся я, що це дійсно так. Тоді кого можна любити? А любити можна усе: від дівчини, до матері, сина, доньки, чоловіка, сестри, собаки, кота, каміння, неба, Бога і на глухий кінець себе самого. Кохати можна усе. Навіть саме кохання. Любов. Лишень думку про нього.