Я сплю?

Я сплю? Хіба мені це сниться? 
Те що бачу, відчуваю, 
чого я хочу, що бажаю,
чого жахаючись минаю?

Цей сон, нагадував усе
Погане добре, всяке бачив
Вимір був не ідеал
Але всіляко тут на краще 

***

Думи мої, думи мої
Щастя мені з вами
Радий я, коли зі мною
Щасливий я, коли ми разом

Мені за щастя бачити старе
Дитинства свого пригадати...
Своє життя - життя моє!
Бажаю я не забувати...

***

Та все ж, сон це, чи персони мій кошмар
Одне мені не зрозуміло
Чого ж зараз я заснув? 
Чому реальність сам відкинув?

- Дем'янчику, вставай...

Ці слова мені були подібні до крику перших півнів. Так, мій мозок розумів, що настав ранок. 

- Добре, мам

- Дем'янчику, ти вже встав?

Ця фраза прозвучала занадто рано. Зазвичай між ними існував проміжок у 10-15 хвилин, як мінімум

- Майже, мам, - неохоче промимрив я у подушку. 

- Дем'ячику, сніданок готовий! 

- Добре, мамо! - нарешті гримнув я з просоння, -  Скільки бляха можна взагалі?

- Дем'я...

- Закрийся вже!  

Раптом стало так тихо. Аж дзижчання одинокого комара під стелею було чути настільки чітко, ніби він зараз кружляв над одним з моїх вух. 

- Мамо? 

Пусто. 

- Агоу? 

Я підвівся з ліжка, швидко очима пробігся по кімнаті. П'ять ліжок, рахуючи з моїм. Поки все, як має бути. Усі ліжка в ідеал заправлені й пусті. Вочевидь. окрім заспаного мого. Вікно на вулицю було відкрите на провітрювання, тому повітря в кімнаті вирувало свіже, ніби по кутах розкидали по жмені м'ятних цукерок. 

Я одразу покрокував на кухню, звідки чув останній поклик матері. Нікого. Холодильник протертий, зовсім пустий. Посуд акуратно виставлений в тумбах, пофасований, мов на вітрину. Дивно це все... По дорозі заглянув до вбиральні - теж нікого. Унітаз чистий, гладкий, закритий кришкою. Ніколи він таким не був.

Ванна поряд теж начисто вимита, ніби вчора куплена. В повітрі, окрім м'яти, нависав їдкий запах хлорки. Хтось прибирався? Окинув оком умивальник. Блищить полірований кран, прочищенні від іржі ручки. Ні тобі відбитків жирних пальців, ні гидких зелених потьоків під мильницею. Ніц нічого, що нагадувало б мені мій власний дім. Такі речі, хоч вони дещо дратівливі та огидні оку, але саме вони створюють у голові найбільше асоціацій пов'язаних з домом. Їх цілковита відсутність лаштувала суцільну тривогу у голові, - "Щось не так! Отямся! Щось точно не так".

Не вірити власному відчуттю теж було б ще тою дурістю, але й до кінця зрозуміти хід речей я поки не мав змоги. Що зараз відбувається? - поки зупинився на цьому питанні. У мене вдома ніколи так чисто не бувало. І запах мій звідусіль кудись пропав... Це якесь чистилище? Ну, раз чисто то точно чистилище. Така от асоціація збудувалася. Втім, що мені лишається робити зараз? Правильно! Те, що роблю завжди - нічого.

Обережно присів на край ванни, що виявився міцним та не вломився. Став чекати. Я вірив, що мав бути якийсь рушій... Усім нутром я відчував, щось от-от мало щось статися.

Хвилини не минуло, як силует матері пронісся у проході, і не встиг я вискочити у коридор, як вона постала перед вхідними дверима. Рук вона не підіймала, але якимось чином прочинився спочатку верхній замок, потім зі скрипом одчинився нижній.

Я не знав, чи я зараз наляканий, чи навпаки радий, що виявився правий. Матір зовсім не звернула на мене увагу. Так і стояла нерухомо у дверей, теж чогось чекаючи.  

- Мамо?

- Дем'янчику, ти сходиш? - вона раптово заворушилися.

Рухи були скуті, уривчасті, ніби вона зараз страшенно чимось налякана.   

- Чого це ти? 

Тим часом рюмсала,  як не в себе сьорбала носом, всіляко затирала обличчя фіалковою нічнушкою. 

- Обіцяй, що сходиш до нього?! - урвався їй голос і вона з хрипом закашляла.

- Агоу, чого це ти? Ще раз питаю, - я спробував наблизитися, взяти за плече, поглянути в очі, заспокоїти хоч трохи, однак те що побачив...

Розмитий синій набряк на лівій щоці й ідеальний червоний відбиток моєї долоні навколо нього. Звіряти зайвий раз не було потреби. Невже це я вдарив свою матір? Невже я її так налякав? 

- Психолог, Дем'яне! - вона відскочила від мене, кинулася до дверей і скорчившись, сперлася на них, тяжко дихаючи, - Він точно тобі допоможе! Він допоміг моїй подрузі. Сусідці, тітці Ганні, в тої що був викидень! Вона вішатися хтіла, а тут, бач, з ним переговорила й перехотіла! Вона вчора посміхнулася мені вперше з вікна. Вперше з того злощасного моменту, віриш? Ти теж сину посміхнешся! Ти точно почнеш знову посміхатися! Тільки прошу, поговори з ним! 

- Гаразд, гаразд... Тільки не плач...

- Добре, - сльози припинили литися з її очей, - Добре, Дем'янчику. Лиш би ти почав посміхатися. 

І вона посміхнулася першою. 

- Ти справді віриш у те що говориш? - з певною недовірою спитався я, - Думаєш це можливо, після усього, що я пережив? 

***

- Діти, увага! - скомандував хриплий голос учительки, такої тітоньки в широких чорних окулярах, вже у віці, але все ще на підборах, - Сьогодні, як я вас попереджала, відбудеться жеребкування хлопчиків й дівчат, хто кого буде вітати на прийдешні свята. Спершу будуть дівчатка, звісно ж, - мовила вона, ніби це була очевидна істина, - Потім хлопчаки. Отож мерщій! Маємо впоратися за дві перерви. Хлопці - на коридор!

Як би вона не намагалася зробити веселий вигляд, як би не натягувала посмішку на замальоване косметикою обличчя, та сутності її слів це аж ніяк не змінювало. Дивно, хіба що тільки мені з хлопців здалося, що усе це явно не несло в собі добрий намір. Втім, так здалося лишень мені. 

Вийшли в коридор, а там як завжди: шум і гам. Мов вітер пробігають бігуни, за ними ще і ще. Коридор під час перерв нагадував справжнє шосе у час пік. Якщо ти входив в цей жвавий потік, і не біг, як всі решта, готуйся до того, що тебе або зіб'ють, або виштовхнуть до стіни, щоб не заважав.