Тайна Вечеря

Покличе час всіх до вечері
Захід сонця - гучний дзвін
Заскрипять стільцеві ніжки
Загримить у хаті стіл

Зашумять на кухні ложки
Тарілки розставлять в стрій
Ми радієм, як не в себе
На вечерю в нас тут гній!

Посмакуємо ж всі разом!
Того прекрасного лайна!
Що готові розповісти
ледь не про Святого Всеотця!
Тому кожен тут своєї думи...
Нехай в собі тримає до кінця! 

- Ітак, - доктор склав пальці у тугий замок і пронизливо глянув на мене, - Думаю, ви самі бажаєте поділитися тим, що сталося?

- Думаєте? - протираючи обличчя, я мимоволі провів долонею по щелепі, і мене боляче сіпнуло.

- Так і будете мовчати? 

-... Ви занадто проникливий, докторе, - я спробував у сарказм, але вийшло, як завжди. Смішно не було ні йому, ні мені.

- Можливо льоду? - рідкісні слова в такий затяжний момент мовчання відчувалися якось неприродно.

Та й звідки тут  в кабінеті льоду взятися?  Хіба що у нього десь прихований мініхолодильник, з якого, після тривалого робочого дня, він дістає собі охолоджену пляшку коньяку в чотири зірки, щоб змити з думок усі ганебні історії людей, які тільки сьогодні довелося вислухати.  

- Не варто... 

Перекинувши нога на ногу, доктор у незмінному костюмі, ніби це було необхідно, поправив на собі червону краватку, подивився на годинник, настінний, справа від нього. Старий такий, з маятником, що мимоволі цокотів. Після цього, нарешті, звів свій погляд знову на мене. Я ж лише встиг хворобливо шморгнути носом, і ще раз зачепити долонею щелепу. Навіть гладячи те місце, все одно було боляче. Клятий...

- ...Ми вечеряли усією сім'єю, як робимо щовечора. Традиція така, - раптово почав я, трохи здивувати доктора, - І звісно, як же без цього, дядька теж покликали. На кухні місця на усіх не вистачило, тому брат з дядьком перенесли стіл до кімнати. Навіть так ледве помістилися. 

- Ваша перша зустріч з дядьком була досить напруженою. Що ви відчули, коли вперше побачили його? 

- Я? Перелякався страшенно! Самі уявіть: якийсь двометровий стовб, став вам у дверях, і витріщається. А потім, як заволає на увесь під'їзд... Ви б точно в штани наклали. 

- Це лишнє, - між словом прокинув доктор, - Але так. Мало хто буде таке очікувати. Враховуючи вашу загальну тривожність, ви пережили неабиякий стрес в той момент. 

- Та не те щоб ...- ще раз хотів зачепити обличчя, але сам же спинився, - Все ж, я не настільки лякливий. Спершу взагалі подумав, що то домушник, але потім збагнув: - "А що взагалі у мене вдома можна красти?". І правда. Я виявився правий. 

- Ви говорили з ним після цього? 

- Всього пару слів прокинули. Хто ти? А хто ти? Не впізнав тебе... Та і я тебе. Після чого я проштовхнув його з проходу, роздягнувся, скинув речі матері на пралку, поставив залізне відро води на газ, гарячої води до нема дома, дочекався в кімнаті поки нагрівається, потім помився нарешті й зарився собі в ліжку, аж по самий вечір. 

- І вам було не цікаво нарешті поговорити з ним? Все ж таки, це ваш дядько, з яким ви дуже давно не бачилися. Незважаючи на валу неприязнь, ви змогли б отримати багато відповідей на ті питання, що стільки років вас турбували...

- А що з того? Мені чхати на цього виродка, навіть, якщо моєму батьку - ні. Якщо він готовий стерпіти таку зраду й приниження. Якщо він в змозі пробачити його, чи як не пробачити, то хоч плече підставити кретину у скрутну хвилину, то я - категорично проти. Люди не змінюються, особливо такі, як дядько. Аморальні зрадники. "Добра з цього не буде" - так я зразу собі подумав, як тільки почув новину, що він до нас їде. Що його якось дива впустили. В результаті то що? Я виявився повністю правий. Знову.

- Погляньте на ситуацію інакше, Дем'яне. Розцініть візит вашого дядька, як можливість для власного зросту та зцілення. Ви гніваєтеся на нього, і ви маєте на це повне право, але ж, якщо ви не маєте наміру реалізовувати свій гнів на людях, то вам варто позбутися його, у будь-який спосіб. Я наполіг би, щоб ви спробували поговорити з дядьком та налаштували хоч який-небудь контакт. Можливо, дізнаєтеся причини та обставини, що змусили його так вчинити, або взнаєте його власні мотиви. Ви самі відчуєте, як вам стане легше. 

- Еге ж. Поговорили якось, - вказав я на червонуватий відбиток на моїй щелепі. 

- Значить це він вас ударив? 

- Так.

- Як саме це трапилося?  

- Історія довга. 

- В нас з вами залишилося більше години часу, - знову він глянув на годинник, - Однак, якщо вам зараз не зручно про це говорити, ми зможемо у будь-який час...

- Годі вам, докторе. Кому ж мені ще розповісти, як не вам? 

Він ледве помітно, усміхнувся, переклав ноги, м'яко запустивши пальцем Ньютонівський маятник, відкинувся у кріслі. 

- Отож, - почав я, - Сталося це підвечір, як я казав, коли ми вже збиралися вечеряти. Виявляється, нюх мене не підвів, і справді в духовці пеклася курка, однак пік її дядько. Матір попросила, бо була в той час на роботі. Мені вже від одного цього факту це м'ясо в горлянку не лізло, тому всіляко її уникав... Хоч курку я й люблю. Втім, як будь-яку їжу. По вигляду моєму це й так зрозуміло. Хоча ні. Овочі не дуже мені йдуть... Але не про те зараз.

Значить, за вікном сутеніло. Район у нас тихий, спальний. З вулиці лиш іноді доносився шум з дороги й дитячий галас з майданчика, що от-от мали всі розбігтися по домівкам. Якраз в таку пору, все це затихало на зовсім. Суцільна ідилія. Лиш спів дроздів, що ніяк не могли заспокоїтися над вікнами, і каркання поодиноких ворон, долинали ззовні, але як вдягнути навушники, то і це зникало.  

У квартирі ж панувала метушня. Стола винесли посеред кімнати. До столу - три стільці: для матері, батька та дядька. Я ж вмостився п'ятою точкою на своєму ліжку. Мене це аж ніяк не турбувало. Стільці то були кепські, і мене на силу витримували. Сидячи на підстилці з ковдри хоч куприк не нив.