Тайна Вечеря

Покличе час всіх до вечері
Захід сонця - гучний дзвін
Заскрипять стільцеві ніжки
Загримить у хаті стіл

Зашумять на кухні ложки
Тарілки розставлять в стрій
Ми радієм, як не в себе
На вечерю в нас тут гній!

Посмакуємо ж всі разом!
Того прекрасного лайна!
Що готові розповісти
ледь не про Святого Всеотця!
Тому кожен тут своєї думи...
Нехай в собі тримає до кінця!

- Що ж, - доктор склав пальці у тугий замок і пронизливо глянув на мене, - Думаю, ви самі не проти поділитися тим, що сталося?

- Думаєте? - протираючи обличчя, я мимоволі провів долонею по щелепі, і мене боляче сіпнуло.

- Досі болить?

Я промовчав. Був занадто розлючений для обговорення, але сам не розуміючи чому, все одно приперся до цього кабінету. Мов мав якусь залежність… Або мені все таки було що розповісти?

- Так і будете мовчати? – перепитав доктор.  

-... Ви занадто проникливий, - я, здавалося, спробував у сарказм, але вийшло, як завжди. Цікавинку не вловив ні він, ні я.

- Можливо льоду? - рідкісні слова в затяжний момент мовчання відчувалися якось зовсім неприродньо.

Та й звідки тут  в кабінеті льоду взятися?  Хіба що у доктора десь захований цілий мініхолодильник, з якого, після тривалого робочого дня, він дістає собі охолоджену пляшку коньяку в чотири зірки, щоб змити з думок усі ганебні історії людей, які тільки за сьогодні, йому довелося вислухати.  

- Не варто... – ніяково, але я спробував відмовитися.  

Перекинувши нога на ногу, доктор у незмінному костюмі, ніби це було необхідно, поправив на собі червону краватку, подивився на годинник, настінний, що був праворуч від нього. Старий такий, з маятником, що мимоволі, надоїдливо цокотів. Після цього, нарешті, доктор звів свій погляд знову на мене. Я ж лише встиг хворобливо шморгнути носом, і ще раз зачепити долонею щелепу. Навіть легко прогладжуючи те місце, все одно було боляче. Клятий...

- ...Ми вечеряли усією сім'єю, як робимо щовечора. Традиція така, - раптово почав я, трохи здивувавши доктора, - І звісно, як же без цього, дядька теж покликали. На кухні місця на усіх не вистачило, тому брат з дядьком перенесли стіл до кімнати. Навіть так, ледве помістилися. 

- Ваша перша зустріч з дядьком була досить напруженою, - зауважив доктор у своїй манері, - Що ви відчули, коли вперше побачили його?

Мені одразу пригадалася ця сумбурна сценка у порогу моєї квартири.  

- Я? Перелякався страшенно! Самі уявіть: якийсь двометровий стовб, став навпроти вас у дверях, і витріщається. А потім, як заволає на увесь під'їзд... Ви б точно в штани наклали. 

- Це лишнє, - між словом прокинув доктор, - Але так. Мало хто буде таке очікувати. Враховуючи вашу загальну тривогу, ви пережили неабиякий стрес, чи не так? 

- Та не те щоб ...- ще раз хотів провести долонею по обличчю, але сам же зупинив себе, - Все ж, я не настільки лякливий. Спершу взагалі подумав, що то домушник, але потім збагнув: - "А що взагалі у мене вдома можна красти?". І правда. Я виявився правий. 

- Ви говорили з дядьком після? 

- Всього пару слів прокинули. Хто ти? А хто ти? Не впізнав тебе... Та і я тебе. Після чого я проштовхнув його з проходу, роздягнувся, скинув речі матері на пралку, поставив залізне відро води на газ, дочекався в кімнаті поки нагріється, потім помився нарешті за стільки днів й зарився собі в ліжку, аж по самий вечір. 

- І вам було не цікаво поговорити з ним? – здивувався доктор, - Як-не-як, це ваш дядько, з яким ви дуже давно не бачилися. Незважаючи на власну неприязнь, ви могли б отримати багато відповідей на ті питання, що турбували вас стільки років..

- А що з того? Мені чхати на цього виродка, щоб він там не знав чи не казав. Навіть, якщо моєму батьку - ні. Якщо він справді готовий стерпіти таку зраду й приниження, якщо після усього, він готовий пробачити його, чи як не пробачити, то хоч плече підставити кретину у скрутну хвилину, то я - категорично проти. Люди не змінюються, особливо такі, як дядько. Аморальні, хронічні зрадники. "Добра з цього не буде" - так я одразу собі подумав, як тільки прознав новину, що їде до на жити. Що його якогось дива впустили… А в результаті то що? Я виявився повністю правий. Знову, - вказав я обома руками показуючи на забій на щелепі.

- Погляньте на ситуацію інакше, Дем'яне. Розцініть візит вашого дядька, як можливість для власного зцілення. Ви гніваєтеся на нього, і ви маєте на це повне право, але ж, якщо ви не маєте наміру реалізовувати свій гнів на живих людях, то вам варто позбутися його, у будь-який спосіб. Я наполіг би на тому,  щоб ви спробували поговорити з дядьком та налаштували контакт. Можливо, нарешті дізнаєтеся причини й обставини, що змусили його вчинити так, як він вчинив, або ж взнаєте його власні мотиви й думки щодо цього. Запевняю, самі відчуєте, як вам полегшає. 

- Еге ж. Поговорили якось, - і знову я вказав на чіткий червонуватий відбиток на власній фізіономії. 

- Значить, це він вас ударив? – сказав доктор так, ніби це було щось не очевидне.  

- Так, - відрізав я.

- Як саме це трапилося?  

- Довга історія. 

- В нас з вами залишилося більше години часу, - знову він глянув на годинник, шукаючи підтвердження сказаному, - Та, якщо вам зараз не зручно про це говорити просто зараз, ми зможемо у будь-який час...

- Годі вам, докторе. Кому ж мені ще розповісти, як не вам? 

Він ледь помітно усміхнувся, переклав ноги. М'яко запустивши пальцем Ньютонівський маятник, відкинувся у кріслі, готовий слухати.

- Отож, - почав я, - Сталося це підвечір, як я казав вже, коли ми збиралися вечеряти...

Виявляється, нюх мене не підвів, і справді в духовці пеклася курка, однак пік її, на моє нещастя дядько. Його матір попросила, бо була в той час на роботі і нічого б до вечері зготувати не встигла. Мені вже від одного цього факту це м'ясо в горлянку не залізло, тому всіляко його уникав... Хоча курку, на смак я люблю. Але, майже як будь-яку іншу їжу, не більше. По вигляду моєму це й так зрозуміло. Хоча ні. Овочі не дуже мені йдуть... Та не про те зараз.