У дорозі без сну

Йдучи мовчу, і роздуми усюди
То тут, то там  проходять люди
Не дивляться на мене, лишень здихають
Стороною оминають

Йдучи мовчу, і намагаюсь зрозуміти
Чому батькам своїм радіють діти?
Чому любов когось знаходить?
Від сну пробудить!
В серці розпече вогонь...

А когось вона й не встріне
Хоч все життя ти проживи,
А як знайде, не пробудить 
Я сам собі, я сам – один

Виходячи з під'їзду, відчув, як щось згори монотонно крапає мені на потилицю. Дратівливе: крап-крап, крап-крап. В останній час лютити мене могло що завгодно.

Визирнувши з-за важучих металевих дверей, я остаточно впевнився, що на вулиці пірив дощ, а небо вкуталося сумішшю з бурих хмар й диму, що тягнувся з високих заводських труб. По об'єму болота в дорожніх ямах, я припустився, що дощить вже декілька годин до ряду. 

Дивно... Через вікно в кабінеті здавалося, ніби сьогодні яскравий сонячний день. Хоча, не пам’ятаю взагалі, щоб я у нього зазирав…

Я ступив вперед. Щось гидко чвакнуло під роздертим черевиком. Лайно то було чи ні, яка різниця? От і не надав уваги. Куди не ступи, весь світ буде лайном, як не подивився. 

Накинув на себе капюшон бобки, поправив свою улюблену шкірянку, вийшов з-під цементованого козирка, дірявого, мов друшляк і вже думав рушати далі. Хоча ні, я і думки такої не мав. Зазвичай прогулюючись вулицею, я ніколи не задумувався, навіщо йду. Все відбувалося якби саме, на рівні інстинкту. Я, мов якийсь надресирований пес завжди прямую туди, де моїм смородом пропахнуло найбільше. Це місце й називав домом.

Двері у під'їзд саміською не потягнулися до магнітного замка, а підштовхувати їх, я ніякого бажання не мав. Роздратовано фиркнув до них, мов кабан, і пішов далі по вулиці. 

Куди ж занесло мене життя? Я потрапив у район бідніший за середній, але зі своєю родзинкою. Розкажи, що серед цих будинків своїх пацієнтів приймає справжній психолог -  і напідпитку навряд чи повірять. А що, куди не озернися, все видавало в цьому місці отой "бідовий вайб", як його назвали б експерти з молоді. Зморені часом цегляні п'ятиповерхівки, збудовані в еру, що зараз цілком можна кликати доісторичною. Ці розбиті релікти вже напевно потайки молилися, щоб їх усіх до єдиного позносили, хоч би до кінця цього року і припинили те страждання, що вони переживають, і що транслюють на людей, які на них звели погляд.

Жаль, але їх молитви були марними. Люди готові були експлуатувати їх ще нескінчену купу часу, поки самі стіни не зітруться вітрами в сірий пил. Подекуди, з квартир назовні випирали доволі сучасні пластикові балкони, хоча здебільшого то були відкриті змордовані лоджії, з проіржавілою перегородкою у вигляді ґрат, яка поросла від навколишньої сирості лісами з моху. Такі балкони здавалися мені гнійними нариви на потрісканому, сухому обличчі змученого будинку. Це видовище також нагадувало мені власне обличчя. Милуючись цією німою красою, я немов заглядав у дзеркало.

Досить кумедним мені видалося, що попри дощ, деякі індивіди залишили на лоджіях білизну "сохнути". Яскраво червоні труси, бюстгальтери з мереживами, "сімейки" розтягнуті до якихось незбагнених розмірів. Поряд висіли забиті латками робочі штани, та псевдомодні рвані джинси, що не розібрати, в чому людина ішачить на роботі, а в чому, прогулюється ввечорами. Уся білизна була мокра й слизька, з відбитками якогось кислотного нальоту від прального порошку, ніби ці речі намагалися розчинити й утилізувати, а не попрати та носити далі.

Гріх було на це сваритися, бо я зараз йшов у точно такому ж непристойному лайні, що за мій недовгий час прогулянки, встигнуло засмердітися потом. Ідучи, я старався не принюхуватися, а іншим людям пощастило нині не перебувати поблизу мене. Та й мама усе люб'язно попре, як я прийду. Не було про що перейматися чесно кажучи. Я й не переймався, бездумно крокуючи по калюжах далі, абияк підіймаючи підошви, зводячи навколо дратівливий шурхіт.  

Дощ посилився. Краплі стали бити по моєму капюшону, ніби град стріл по залізному шолому. Цей гуркіт над головою, приглушував усе навколо, окрім нісенітниці, що вигадувала моя дурна голова. 

Праворуч від мене постав дитячий майданчик або скоріше болотяна суміш, в яку невідомим чином встромили два залізних турніки, один з яких був вже зовсім вигнутий. Ще там була лава, на диво ніби новенька й розбита гірка, вже без сходів, від якої лишилася лише сама гірка, її металева, проіржавіла частина й чотири кволі ніжки, що утримували конструкцію на плаву. Твердої основи в дворі вочевидь не було. 

І складно уявити, що усе це - лишень мала частина того заворожливого опису, який вловлювався моїм пильним, мальовничим оком. Описувати це гниле забуття, здавалося, можна вічно, але от вічно проходити крізь цей жах, на щастя, неможливо.

Останній будинок нарешті зостався за моєю спиною, і тяжко передихаючи, я зморено став на світлофорі, щоб перепочити. Тягти крізь місто власну тушу для мене було задачею нелегкою... До мого берлога залишалося пройти щонайменше два-три квартали, залежно від того, яким шляхом піду. 

Зелений колір попереду, дав мені наполегливу команду рушати, і ступивши ногою на смугу зебри, я вже й не пригадаю, як опинився одразу напроти дверей своєї квартири. Звідти на диво непогано пахло. Ніби мама зараз щось готувала. Хіба курка запікає? Свято сьогодні яке?  

- Де це мої ключі? - ще одне запитання і я сунув руку в кишеню ватної куртки, але нічого там не намацав.

Дивно, хіба ні? 

- Значить інша кишеня, - хутко збагнув я

І знов промахнувся. 

В куртці залишалося ще дві кишені, куди я здуру міг закинути ключа. 

Раз! Ні, то лише мій замацаний пальцями телефон. 

Два! І рука влізла у розірвану діру, з якої назовні виринали залишки вати.

- Чорт забирай... Невже загубив? 

Той чортів район! Точно місцина нечиста! Щоб я ще хоч раз там пройшов...