У дорозі без сну

Йдучи мовчу, і роздуми усюди
То тут, то там  проходять люди
Не дивляться на мене, лишень здихають
Стороною оминають

Йдучи мовчу, і намагаюсь зрозуміти
Чому батькам своїм радіють діти?
Чому любов когось знаходить?
Від сну пробудить!
В серці розпече вогонь...

А когось вона й не встріне
Хоч все життя ти проживи,
А як знайде, не пробудить 
Я сам собі, я сам - один

Виходячи з під'їзду, відчув, як щось згори монотонно крапає мені на потилицю. Дратівливе: крап-крап, крап-крап. В останній час лютити мене могло що завгодно.

Визирнувши з-за важучих металевих дверей, я остаточно впевнився, що на вулиці йшов дощ, а небо вкуталося сумішшю з бурих хмар й диму від високих заводських труб. По об'єму болота в дорожніх ямах, я припустився, що дощить вже декілька годин до ряду. 

Дивно... Через вікно в кабінеті здавалося, ніби сьогодні яскравий сонячний день. Хоча, що мені тільки могло привидітися...

Я ступив вперед. Щось гидко чвакнуло під роздертим черевиком. Лайно чи ні, яка різниця. Не надав уваги. Куди не ступи, весь світ буде лайном, як не подивився. 

Накинув на себе капюшон, вийшов з-під цементованого козирка, дірявого, мов друшляк й вже думав рушати далі. Хоча ні, я і думки не мав. Ідучи вулицею, я ніколи не задумувався, навіщо йду. Все відбувалося якби саме, на рівні інстинкту. Я, мов якась надресована тварина завжди прямую туди, де моїм смородом пропахнуло найбільше. Це місце й називаю домом.

Двері у під'їзд саміською не потягнулися до магнітного замка, а підштовхувати їх до цього, я ніякого бажання не мав. Роздратовано фиркну на них, мов кабан, і пішов далі по вулиці. 

Куди ж занесло мене життя... Район бідніший за середній, але зі своєю родзинкою. Розкажи, що серед цих будинків своїх пацієнтів приймає віртуозний психолог - тобі й напідпитку не повірять. А що, куди тут не глянь, вбік, вгору, донизу, все видавало в цьому районі отой "бідовий вайб", як його назвали б експерти з молоді. Зморені часом цегляні п'ятиповерхівки, збудовані ще в доісторичну еру, напевно вже потайки молилися, щоб їх усіх до єдиної позносили, хоча б до кінця цього року. Втім, їх молитви були марними. Люди готові були експлуатувати їх ще нескінчену купу часу, поки стіни не зітруться вітром в сірий пил. Подекуди з квартир виходили досить сучасні пластикові балкони, хоча здебільшого то були відкриті змордовані лоджії, з проіржавілою перегородкою у вигляді ґрат, що поросла від навколишньої сирості лісом з моху. Такі балкони вбачалися, як гнійні нариви, на потрісканому, сухому обличчі будинку.

Милуючись цією німою красою, я мов заглядав у дзеркало. Досить кумедним, мені також здалося, що попри дощ, деякі індивіди залишили на лоджіях білизну "сохнути". Червоні яскраві труси, бюстгальтери з мереживом, "сімейки", розтягнуті до якихось дивовижних розмірів, забиті латками робочі штани, та псевдомодні рвані джинси, що не розібрати, в чому людина ішачить на роботі, а в чому, прогулюється ввечері. Уся білизна - мокра й слизька, з відбитками якогось кислотного нальоту від прального порошку, ніби ці речі намагалися розчинити й утилізувати, а не попрати й носити далі. Втім, я зараз йшов у точно такому ж непристойному лайні, що за мій недовгий час прогулянки, встигло засмердіти від поту. Я старався не принюхуватися, а іншим людям пощастило нині не перебувати поряд зі мною. Та й мама усе люб'язно попре, як я прийду. Не було про що перейматися чесно кажучи. Я й не переймався, бездумно крокуючи по калюжах далі, абияк підіймаючи підошви, зводячи навколо дратівливий шурхіт.  

Дощ посилився. Краплі стали бити по моєму капюшону, ніби град стріл по залізному шолому. Цей гуркіт над головою, приглушував усе навколо, окрім нісенітниці, що вигадувала моя дурна голова. 

Праворуч від мене постав дитячий майданчик або скоріше болотяна суміш, в яку невідомим чином встромили два залізних турніки, один з яких був вже зовсім вигнутий. Ще там була лава, на диво ніби новенька й розбита гірка, вже без сходів, від якої лишилася лише сама гірка, її металева, проіржавіла частина й чотири кволі ніжки, що утримували конструкцію на плаву. Твердої основи в дворі вочевидь не було. 

І складно уявити, що усе це - лишень мала частина того заворожливого опису, що вловлювалася моїм пильним, мальовничим оком, що програвалася в думках. Описувати це гниле забуття, здавалося, можна вічно, але от вічно проходити крізь цей жах, на щастя, неможливо.

Останній будинок нарешті зостався за моєю спиною, і тяжко передихаючи, я зморено став на світлофорі, щоб перепочити. Тягти крізь місто власну тушу для мене було задачею нелегкою... До мого берлога залишалося пройти щонайменше два-три квартали, залежно від того, яким шляхом піду. 

Зелений колір попереду, дав мені наполегливу команду рушати, і ступивши ногою на смугу зебри, я вже й не пригадаю, як опинився одразу напроти дверей своєї квартири. Звідти на диво непогано пахло. Ніби мама зараз щось готувала. Хіба курка запікає? Свято сьогодні яке?  

- Де це мої ключі? - ще одне запитання і я сунув руку в кишеню ватної куртки, але нічого там не намацав.

Дивно, хіба ні? 

- Значить інша кишеня, - хутко збагнув я

І знову мимо. 

В куртці залишалося ще дві кишені, куди я здуру міг закинути ключа. 

Раз! Ні, мій замацаний пальцями телефон. 

Два! Всього лиш розірвана діра, з якої назовні виринали залишки вати.

- Чорт забирай... Невже загубив? 

Той чортів район... Точно місцина нечиста! Щоб я ще хоч раз там проходив...

Робити нічого, час зганьбитися... Хіба мені так вперше?

Постукав два рази. Мої кісточки пальців, під шаром пружинистого жиру, вдарилися об штучну шкіряну оббивку дверей рівно двічі, як я й планував. Залишалося чекати. 

- Щось не відкривають... Невже нема нікого? А запах чого тоді такий стоїть?