Не в змозі заснути

У гніві, останній клаптик мій згорає
Горить повільно, дотліває
У вогняному танці сяйвом грає
Вогонь його все поглинає... 

Я ж стою із тіні, бачу
Розумію, гірко плачу
Як світло попіл провидняє
Як вітром попіл весь змітає
Жалкий писк душі моєї виринає

"Чому ти плачеш, чи не бачиш? 
Хто у цьому тут звинив?
Озирнися же юначе!
Хіба так жертва гірко плаче?"

І з усвідомленням я згинув...  
Сам у гніві клаптик кинув

- Ненавиджу...

Серед пустих бетонних стін, хотілося, щоб це моє слово запалило усюди страшне, всеосяжне полум'я, в якому б я й згорів. Натомість воно було лиш слабкою іскрою. Спалахнула й згасла. Спалахнуло й погасло. Ніби сирим сірником по намазі змоклої коробки...

- Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу! 

- Вас можна зрозуміти, - і знову голос доктора лунав у моїх вухах. І знову кабінет, поріг якого я вкотре переступив своїми ж ногами. 

- Якого чорта він вирішив припертися? Хто, скажіть, його кликав?

Питання було авжеж риторичне.

- Ваш батько самотужки прийняв рішення надати своєму братові прихистку, - ніби відповідаючи на нього, казав доктор, - Не порадившись з вами. Вас це зараз гнітить більше, аніж те, що дядько відтепер буде жити з вами, чи не так? 

- Ну звісно! Як батько взагалі посмів так вчинити? Він тут не один живе між іншим! Я теж маю право голосу, чорт забирай! 

- Спокійніше, Дем'яне... – нагадував доктор, - Розкажіть, чому ви так нетерпляче ставитеся до свого дядька? Він так само брат вашого батька, як і ваш брат для вас…

- Ні! Мій брат зовсім не такий! Він би ніколи мене не зрадив! Не таким чином! А як зрадив би...

- Тут детальніше, будь ласка. І не забувайте, - він огорнув кабінет руками, і вкотре сказав,  - Ці стіни полюбляють тишу. 

- Гаразд, - я спробував покрутитися в кріслі, намацуючи найзручніше положення для сідниць, і як віднайшов таке, ніби заспокоївся та розпочав свою розповідь, - Отже, мій дядько - найогидніший покидьок з усіх, яких я коли-небудь знав. Він ріс разом з батьком… Ні, навіть не так. Це мій батько його виростив! Він віддавав усього себе цьому невдячному шматку лайна. Що мені відомо, так те, що з найменших років вони були нерозлийвода. Батько завжди старався підтримувати дядька, і як я чув, цей також не відставав. Разом вони досягли неабияких успіхів у футболі. Батько навіть став лідером шкільної футбольної команди, хоча і про дядька там ніхто не забував. І як їм набридло у старших класах, то обидва перейшли у баскетбол. В любові до спорту мій молодший брат на них дуже схожий. Але поки не про нього... Так от, вони прожили усе життя, пліч-о-пліч, і як їм встало по двадцять - двадцять п'ять років, щось різко перемінилося у їх стосунках. Точніше – хтось змінився. Цей жалюгідний, егоїстичний недоумок, мій так названий "дядько". Поки батько продовжив навчання в університеті, дядько відрахувався і різко почав кар’єру у боксі. Така він людина. Лізи всюди, куди тільки може дотягнутися… Втім, у боксі він досяг певного успіху. Більше виступав на рівні області, хоча пару разів засвітився і змаганнях державного рівня. Коротше – амбітний був спортсмен. По телевізору показували… Одного разу, знову зійшлися їхні з батьком дороги і вони разом доклали грошей і відкрили свій бізнес - магазин всілякого спортивного знаряддя. На той момент мої батьки вже одружилися, тому і моя матір багато коштів туди заклала і нібито, усе малося бути добре. Воно так і було, принаймні перші чотири роки, після відкриття. Батьки тільки почали отримувати невеликий прибуток від того магазину, і сили, вкладені в існування його існування, помалу окупалися... У батьків зароджувалися амбітні плани на майбутнє. Тоді ще у них були мрії… Озираючись назад, то був найщасливіший момент їхнього життя. І раптом, одного світлого дня, вони з жахом дізнаються від якогось бісового бандита, що дядько, на хвилинку, по документам співвласник магазинчика, програв його у карти якійсь банді! Програв не одну свою частину, а увесь чортів магазин! Батько… Я не можу явити, як він тоді відреагував. Напевно, не міг повірити...  Час був невпинний, і коли бандити прийшли і нагло заявили про свої права на магазин, батько їм відмовив. Не зумів він віддати їм свою мрію, і від безсилля пригрозив їм поліцією та позовом до суду. Коротше прогнав їх. Не знаю, чи він тоді не повірив бандитам, чи подумав, що вони блефують, беруть його на слабо, та вони були налаштовані цілком серйозно. Та банда була відома у місті в ті часи. То було зборисько найбільш відбитих на всю голову покидьків, яких ще світ не бачив – Валковські Змії. Вбивці, ґвалтівники, грабіжники… Думаю те, що вони могли зробити – напевне в стократ страшніше, аніж те, що зробили. Що могли зробити з ним, зі мною, з матір’ю. З нами? Не хочу зараз гадати…

Доктор бачив, що мені тяжко про це говорити, але він не полишав спроб мене підбадьорити:

- Зараз усі вони сидять у в’язниці, як мені відомо. Кожен покидьок отримує йому належне. Люди що не бачать за своїми діями жодних наслідків – отримують належне. Такий закон.  

- Так. Я чув, що вони усі сидять. Та і дядько сів у результаті.

- Дем’яне, якщо вам не складно, продовжуйте. Я готовий слухати. Якщо часу не вистачить, сеанс зможемо подовжити. Ви сьогодні єдиний відвідувач, тому…

- Дякую, докторе. Дякую.

Я поволі продовжив:

- Батько всюди намагався знайти дядька. Щоб хоч поговорити, зрозуміти, що сталося. Але того ніде не було. І слухавки він не піднімав. Слід простив.  Поки хмари над магазинчиком згущувалися, батько намагався відшукати найкращих юристів, відновити права на власність, і відстояти своє по праву, а згодом... Під один з вечорів об’явилися та банда. Батьки ж тим часом готувалися закривати магазин. Бандити тоді з неабиякою жорстокістю виволокли батька з матір’ю на вулицю і без зволікання почали громити той магазинчик усім гуртом. Батьків же тримали, змусили дивитися. Шум тоді здійнявся на всю вулицю, проте жоден з людей не викликав поліцію. І під кінець, як вдосталь награлися, вони облили магазин бензином і спалили, перетворивши його у цегляну піч, доверху забиту обгорілим непотребом. Батьків облишили. Дивно, що не побили, не зробили з них інвалідів… Хтозна, хто б тим вечором повернувся до малого мене додому.  І після того, ніхто їх шукати не став так, як фактично, прав на магазин батько не мав. Усе давно переписали. Юристи зазначили, що забудова відтепер визнана незаконною і все інше...