Безсоння

Безсоння моє - прокляття страшне
Не зцілили його ні каяття, ні жодні молитви
Ні роздуми довгі, ні докори різні
Нічого...
Зовсім нічого.

Безсоння моє - розтягує час
Без сну я - мов безсмертя отримав
І став я всесильним, я силу урвав!
Я спати так хочу страшенно...

-... Я хочу вбити свого молодшого брата.

Такі, по справжньому щирі, нічим не обтяжені виливи душі способом слова, були можливі лише у стінах цієї старенької на вигляд, але виваженої стилем кімнати. Формально, між собою, ми звали її кабінетом.

 - Он воно як?

 - Так! Ось чого я потайки насправді бажаю!

Від повторної хвилі психо-удару гіркої правди, Ньютонівська Колиска на столі поблизу мене у відразі почала лихо колихатися. Навіть полірована до  блиску сталь не змогла у спокої вислухати те, що виливалося з мого рота прямо тут і зараз. 

- Потайки? Значить ви цураєтеся цього свого бажання? Вам неприємно від того, що ви переживаєте такі темні емоції до свого брата?

І лише в цьому кабінеті, один напроти одного, співбесідники здатні були продовжити розмову, як ні в чому, після настільки ганебного зізнання. Хоча, здавалося тут таке траплялося не вперше.

- З одного боку - так. А з іншого й ні. Розумієте, в думках я настільки часто програвав цей сценарій і...

- Вас це збуджує? - випередив мене доктор, - Вам подобається думка про вбивство?
 
- Так.
 
- Дякую вам за відвертість, Дем'яне, - чоловік у дешевому коричневому костюмі, переклав нога на ногу, не упустивши можливості мимолітно оглянути свої лаковані шкіряні туфлі, що кажучи відверто, були не більш вартісні за сам костюм, - Гадаю, з цим ми зможемо працювати, тому зайвий раз не переймайтеся...

Після, він виголосить промову, що звучала в цьому кабінеті неосяжну купу разів. І щоразу, вона залишала опісля себе надію. Надію на те, що у когось...

Що тепер у мене є шанс.

- Ви не злочинець, поки не вчинили злочину, а значить - у вас ще залишився час, щоб все обдумати, як слід. Я не стану звертатися у поліцію так, як це зовсім ні до чого не призведе. Ніяким чином не розв'яже проблему, що у вас склалася. Ви потребуєте належного лікування та уваги, Дем'яне, а не жорстокої і сліпої кари, лише за думку, що ви сміливо зараз озвучили. Я вірю, що для вас ще не все втрачено.

- Справді? Я… - мені аж перехопило подих, - Я дякую вам, докторе! Навіть не знаю що й казати... Але ви справді вірите?

- Головне, щоб вірили ви, - він знову змінив положення ніг, не зводячи з мене очей, - Маєте розуміти, Дем'яне, я лише можу направити вас у правильну течію, однак я не маю жодної влади над вашими думками чи бажаннями... Тип паче над діями. Все у ваших руках. Тільки ви здатні змінити своє життя, русло своїх помислів, якими б вони не здавалися вам або оточуючим.
 
- Безмежно вдячний, докторе! - мені хотілося в ту ж мить підірватися з крісла, розплакатися і міцно обійняти цього світлого чоловіка, але я одразу відкинув цю думку, коли нарешті усвідомив, що усе до цього, було не більш ніж коротким спогадом, що мимолітно проблиснув у моїх очах.
 
- Отож, як наразі просуваються ваші з братом відносини? - питання доктора остаточно витягнуло мене з короткого трансу у теперішній час. 

- Ніяк. Для нього я, як і зазвичай - тупий, нікчемний старший брат, хоч він цього й не показує. Нічого нового... - розповідав я, крізь короткі позіхання, поки приходив в себе, - Він не ставить мене у приклад наслідування, не рахується з моїм словом, і чесно - Слава Богу, що це так. Уявити страшно, щоб з ним було, якби він намагався стати таким, як я...

- Саме тому ви затаїли на нього таку образу? Вас дратує, що він досі не втратив надію, що рухомий ентузіазмом молодості він завжди прагне до чогось більшого? В цьому він зовсім на вас не схожий.
- Можливо, - неохоче погодився я, - У нього стільки амбіцій, друзів, стільки радості в житті. Я ж... Будучи дітьми від одних батьків, я просто уявити собі не можу, чому ж я усього цього не маю?
 
- Різний підхід? - висунув версію доктор, -  Він життєрадісний, завжди усміхнений, трохи легковажний. Ні про що ніколи настільки поглиблено не замислюється, як ви... – розповідав доктор про мого брата, якого ніколи в житті не бачив.

З моєю родиною він був знайомий лише з моїх вуст, але описував кожного з них, ніби знав їх десятки років. Здавалося, доктор здатний бачити людей наскрізь, а можливо, я займався звичайним самообманом, сліпо вірячи, що те що я наплів доктору, і те, що він зараз видавав мені у відповідь – справжня істина. 

- …Це нормально, що люди різні, навіть якщо ви рідні брати. У кожного свій шлях, і кожному цей шлях судиться пройти по різному. Проте, варто зазначити, що ваш брат ніколи не зазнавав знущань в школі, батьки ставилися до нього більш м'яко, аніж до вас, до старшого сина... Він полюбляє займатися спортом. Волейбол, якщо не помиляюся? Тим паче професійно. Здається він знайшов справу усього життя, що не вдалося вам… І так, як його спосіб життя активніший та більше соціально виражений за ваш - немає нічого дивного в тому, що він заводить більше знайомств, аніж ви. Його інтереси простіші для сприйняття маси. Там він знаходить більше розуміння. Ось і все.

- Значить я з самого початку все роблю неправильно? Живу не так, як треба? На це натякаєте? 

- Чому ж неправильно? – швидко парирував доктор, - Ваше життя - це ваше життя, Дем’яне. Ніхто не вправі говорити вам, що правильно, а що - ні. Навіть я. Ви обрали такий шлях, який вам подобався, що приносив вам задоволення у найтяжчі моменти... Щоденний перегляд порнографії, мультфільмів та серіалів, в супроводі смачної, хоч і не надто корисної для здоров'я їжі. Від самого ранку, до пізньої ночі. Пригадайте, ви розповідали, що були дні, коли ви зовсім могли не спати, - доктор нахилився ближче, - Дайте самі собі відповідь - чи робили б ви все це, чи нехтували б власним відпочинком і здоров’ям, якби це не приносило вам задоволення?

Я лише гидко усміхнувся доктору, вишкіривши пожовтілі зуби і зморщивши чотири свої підборіддя. Не буду приховувати – його слова мене потішили.
 
- Тут ви цілком праві. До певного моменту мені це справді подобалося. Вигадані світи, нові сюжети, історії... Моя палка пристрасть! Це сповнювало моє життя барвами, яких мені так бракувало у реальності! Я жадав бачити більше, хотів знати усе, знатися на цьому краще за всіх! Мов на голку підсів. Настільки загнався, що ніколи й нічого не забув, аж до зараз: я знаю кожного персонажа, головного, другорядного чи взагалі якогось статиста! Кожну чортову літеру з абзаца вичитував шукаючи приховані сенси, яких ніхто до мене і не помічав! Я відчайдушно сперечався на форумах з такими ж індивідами, як я і перемагав! Розумієте? Саме там я всіляко доводив свою позицію, чого не міг та й не хотів у реальному житті! У вузьких колах мене прозвали - "старійшиною", "відуном"! Гуру, чорт забирай! Тоді я думав: "Хіба таке взагалі можливо?». Зі мною почали рахувалися... Хоча зараз і не віриться, але я навіть сам писав! Я творив, мов справжній митець, уявляєте? А потім...

- Пам'ятаю. Вас одночасно заблокували на усіх форумах, так, як ви…

Доктор люб'язно залишив мені місце, щоб цю думку озвучив саме я: 

- Я всього на всього виклав звичайний фанфік, який нічим не різнився серед інших, але його сприйняли занадто близько до серця...

- На превеликий жаль, я ще поки не мав змоги ознайомитися з вашими творами, Дем'яне, однак вже зараз  можу додати від себе дещо: - В останньому з них, ви описали, як головний герой, показово і досить жорстоко вбиває головну героїню популярного анімаційного мультсеріалу. Я не буду зараз вдаватися до подробиць, що ви раніше мені озвучували, але вочевидь, ваш твір був не для широкої публіки. Самі ж знаєте, як буває…

- Чи знаю я? Ну звісно знаю! - здійнявся я лютим гнівом, але через власну вагу,  вирішив не підніматися зайвий раз з крісла, - Люди… Люди самі винуваті, що усі вони поголовно м’якотілі слимаки! Вона, між іншим, лиходійка й мерзенна паскуда, яких ще пошукати, щоб ви знали! Знаєте скільки вона персонажів погубила? Скільки добрих людей, хоч і на папері? Га?! Це вам повідати?! Такі ганебні істоти, як вона, не мають права на існування. Навіть на сторінках книжок! Вона… Вона… Просто чистий прояв ненависті до усього гуманного! Невимовна, невиправдана жорстокість, якої мені ще ніде не доводилося більше бачити! Це автори того мультика навіжені, а не я! Вбивши таку потвору в реальності, мого героя носили б на руках, як визволителя, як спасителя, як месію, чорт забирай! Подія була б, мов Друге Пришестя Христа!

- Дем’яне…

- Та що в результаті? Люди зараз готові терпіти злочинність й лиходійство, якщо воно має милий, привабливий вигляд! Еге ж! Опиши я, як вбиваю якогось Кощія чи дракона з казок, розголосу з боку тих поплічників прихованого сатанізму було б в рази зо два менше! Будь вона не сексуальна імператриця страждання й тортур, а якийсь темний лорд з засвітів– був би я надалі у руля, і всіх усе б влаштовувало. Скажіть мені, чому люди постійно думають своєю хіттю а не головою? Я не можу таке стерпіти! Чому саме моя здорова думка завжди усім чужа...? До речі, чи хоч хтось з тих горе активістів-скигліїв подавав скарги до авторів мультика? За об'єктивізацію, педофілію, жорстокість, як ви озвучили, докторе? Хоч хтось з низ звинуватив авторів у яскраво вираженому сексизмі, коли ті малювали цю героїню ледь не в одних стрінгах! Га?!
 
- Розумію ваш гнів, Дем’яне, - після усього доктор глибоко вдихнув і голос його помітно набрався глибини, - Однак на майбутнє, попрошу вас... Більше не вдавайтеся до крику, будь ласка. Стіни цього кабінету більше за все на світі полюбляють тишу. Пам'ятайте це. Якби серед них постійно кричали, то не втримало б це місці і однієї таємниці. Все що голосно – доступно. Прошу вас, Дем’яне, це надважливо.

Натяк доктора я зчитав одразу.
 
- Вибачте. Більше не повториться, - винувато видавив з себе я.
 
- Знову ж таки, не переживайте. Не беріть на свій карб, - доктор продовжив у звичній манері, - Втім, реакція людей з форуму була передбачувана, - він на мить запнувся, ніби замислився про себе, що з тим, що ось-ось озвучить, він сам також не до кінця згоден, -  В суспільстві зображати таке не прийнято. Ваше волевиявлення здалося спільноті незрозумілим, чужорідним, навіть жахаючим. Ніхто, на жаль, не зумів осягнути вашого задуму – очищення світу через вбивство. Смерть об’єкту ненависті, об’єкту усієї чорноти й лиха, відрази й смутку. Ніби ренесанс Хрестових походів, славетних героїчних балад, класичних тропів міфів і легенд... Але! Людям важко зрозуміти інший, відмінний від загального й  устаткованого  погляд на світ, розумієте? Вбивство сьогодні знаходить серйозний осуд у суспільстві і не має жодного значення, що з цього приводу люди думали раніше. Світ має звичку постійно змінюватися, як би ми цьому не упиралися. І власне, тема будь-якого насилля, досить тонка та інтимна для народу. Багато хто стикався з цим у житті, що створило травмуючий досвід і як результат, породжує геть негативну реакцію на кожен прояв насилля. Чесно кажучи, життя зараз цінується найбільше, ніж коли-небудь в історії. Тому, в оточенні таких людей, серед такого часу, без змоги з кимось поділитися своїми надбаннями, ви відчули себе в неймовірній самотності, чи не так? Ви відчули таку тугу, таку злість, а згодом і ненависть, яку важко уявити, яку важко описати. Все це, самотужки, вам доводилося переживати з дня в день: обирати «правильні» слова, не ділитися своїми справжніми почуттями з оточуючими, постійно брехати людям і самому собі, батькам, брату. Усім. А як ви вирішили нарешті відкритися людям - вас одразу відкинули. Обізвали жорстоким невігласом. Відмовилися приймати таким, який ви є... Ви пережили пекло, Дем'яне. І інакше це неможливо назвати. Однак ви не занурилися у пітьму. Не до кінця. Я пишаюся вами. Ви втрималися і пройшли по краю, поки не потрапили сюди, до мене, в цей кабінет. На превеликий жаль, лише тут, ви вперше змогли по справжньому відкритися і не бути засудженим. Лише тут, ви знайшли того, хто вас вислухає і не ткне одразу носом у вашу буцімто "неправоту", "жорстокість". Тільки віднедавна ви змогли отримати малу крихту того, що було доступно вашому брату з самого народження. 

- Так... - я погодився з усім сказаним, - Та попри все, брат мені подобається. По своєму. Він до вподоби мені, як і до вподоби своїм одноліткам та батькам. Він хороший хлопець зі світлим майбутнім. Ніби яскравий промінь сонця...

- І саме тому ви його ненавидите? Скажіть, Дем'яне. Зараз - тільки чесно. Ви просто так бажаєте загасити цей промінь, з власної примхи? Ви боїтеся втратити промінь? Боїтеся, він піде світити деінде і полишить вас? Чи ви жахаєтеся, що в один прекрасний день, будете засліплені його яскравим сяйвом? Яку маєте причину і яку насправді мету наслідуєте? Чим зумовлене ваше бажання забрати його життя? 

- Власним егоїзмом, напевно, - якось невпевнено відповів я, - Ви праві. Я просто… Заздрю йому?
- Просто? Жодне вбивство не можливо назвати простим. Мотиви бувають примітивні, але ось потаємні сенси, глибинні роздуми й емоції людей, що пішли на таке... Ні. Тут має бути щось іще. Ви не домовляєте. Можливо й самі, Дем’яне, не знаєте що саме. Я вам не вірю.

- Про що ви, докторе?

Але він не відповів мені. Не одразу. Доктор і я довго дивилися одне на одного, але для чого – ще те запитання, чесно кажучи. Він щось задумав, але що? Я й гадки не мав. І чим довше думав над цим, тим більше втрачав сенс усього, що зараз відбувалося. 

Раптом, доктор заговорив: 

- Дем'яне, зараз ми проведемо з вами інтерактивний тест, що дасть вам змогу зрозуміти істинну природу своїх почуттів. На хвильку уявіть, що ви - досвідчений, проте вже літній грабіжник, - доктор знову переклав ноги, відхилився, і захопливо продовжив розповідати, - Справжній злочинець, з горою досвіду за плечима… Перед вами постала непроста задача, я б навіть сказав – самовбивча. Хай там що, але вам конче треба пограбувати найзахищеніший банк у всьому світі, в якому зберігається незліченні багатства. Смарагди, рубіни, сапфіри, інше каміння, золото. Додумайте далі самі, що б запалило ваш інтерес…  Як вже сказав, склалося так, що вам потрібні ці багатства. Річ у тім, що проживши таку яскраву молодість, ви тепер знаходитеся ледь не за межею бідності, і щоб дожити старість у достатку, ви збираєтеся знову взятися до справ. А інакше - ви помрете. Від голоду чи холоду, на найнижчій точці своєї кар'єри, у суцільному забутті, мов якийсь нездара. Гіркий фінал, як для такої яскравої постаті, чи не правда? Тому щоб його уникнути - потрібен лише він. Цей банк. Його багатства. І питання полягає в тому, що ж ви зробите, знаючи, що ваш порятунок і шлях до увіковічення -  лише за стінами якогось там банку, яких ви награбували за життя чимало? Або ж від ризику ви утримаєтеся? Поставите на кін залишок свого віку та свободу? Пожертвуєте своєю репутацією невловимого, заради останнього примарного шансу не у розквіті сили? Добре подумайте, Дем'яне, а потім, дайте відповідь. Головне - не поспішайте.

- Щоб я зробив, будь я на місці того грабіжника? Звісно б спробував вкрасти все до останку. Й думати не треба.

- Хіба? А якщо це багатство… Припустімо, що це ваш брат. Що тоді?  

- Мій брат? Багатство? Ви казали додумати щось своє, але хіба таке? Вас зовсім не туди понесло...
- Лише уявіть, Дем'яне. Іншого не прошу. Ви творча людина, для вас це буде просто. Дайте волю фантазії... – долинали в голові уривки слів доктора.

Він хотів спитати, чи не вирішив би я вбити якусь цінність? Безглуздя. А якщо й воно, то гадаю, що ні. Ні, справді, що за дурня? Я ж все таки грабіжник, а не вбивця. Навіщо мені взагалі таке робити? І для чого він це запитав? Який тут зв’язок?

Можливо, доктор має на увазі щось таке, що я упускаю? Але що? Хоча… А якщо мені потрібно просто його вкрасти? Багатство, брата, будь-що. Як не назви, суть не зміниться. Лише заволодіти цим? Зробити своїм? Ризикнувши зробити це… Викрасти, тому що так необхідно. Необхідно для самого себе. Заради чого, власного задоволення? Самоствердження? Виживання. Чи потрібно це мені? Чи поставив би я залишок свого ганебного життя нанівець, як цей вдаваний грабіжник, задля останнього ривка на зустріч долі? 

Власне життя…

- Ні...
Невже я справді не можу?

- Ваша відповідь - ні, Дем'яне?
 
- Я… Я не став би вбивати його, навіть якщо це змінило б моє життя на краще! – сльози самі по собі, рікою ринули з моїх очей, і я не був спроможний зупинити це, - Я б не став! Тому... Тому саме я і прийшов до вас! Тому що я ніколи не зможу цього зробити! Мені не вистачає духу, бажання, як би я себе не запевняв у зворотному! Я... 

Я завжди безмежно себе жалкував. Забагато. Що я і продовжую робити. Не в силах приборкати свою жалюгідність, як ті сльози, що продовжували скочуватися на мої розпухлі щоки. 
Все ж, нічого не вдієш. Я завжди таким був, тому з чого б це змінюватися? Ні на що не здатний слимак. Я сам собі поставив шах і мат. Якого біса я взагалі поперся до психолога? Навіщо піддався на вмовляння матері? Все що я тут роблю, це лише гаю час. 

Ну ж бо, тепер скажи це вголос! Ну ж бо! Щоб усім було чути!

- Ви молодець, Дем'яне, - доброзичливо сказав доктор, перебивши галас моїх думок, - Ось, - він протягнув мені білосніжну паперову серветку, - Протріть очі і погляньте на світ по новому. 

По новому... Хіба так можна сказати? Щось змінилося? Уже?

Якщо так, то для цього мені знадобилося більше двадцяти років пустих роздумів і якихось два незрозумілих сеанси терапії. Але я нічого не відчув. Які доктор помітив зміни у мені? 

- Я не розумію…

- У вас все попереду, Дем’яне. Думаю, вам час побути наодинці. Дуже багато думок, які потребують щоб над ними подумали, чи не так?

- Можливо… Гаразд. Дякую вам, докторе, - нарешті я піднявся з крісла, не помічаючи хрусту власних колін, -  Думаю так. Мені варто подумати над дечим.

- Тим паче час добігає кінця... – ненароком оголосив доктор, - Зустрінемося наступної середи, Дем'яне.
 
Наостанок усе виглядало так, ніби доктор скоріше хотів мене здихатися. Не те щоб я мав надію, що мої розказні викличуть до мене симпатію, або ж трохи менше роздратування, але останні слова доктора прозвучали для мене досить грубо. Я не хотів ще йти, але і розумів про себе, що такий унікум у доктора в черзі не один. Думаю, мене насторожувало, що є люди, які живуть так само, як я. Жаль, такі мені не зустрічалися на вулиці. Можливо б ми змогли затоваришувати? Якщо такі, як я взагалі здатні на дружбу. В цьому я був не певен.
 
З таких міркувань, з кабінету я вийшов, не попрощавшись. Але я був вдячний доктору, і слова мої не були пустими. У мене з’явилася безліч запитань до самого себе, але зараз, я мав на душі дивне полегшення, якого вже давно не відчував.