Частина, 21. Дотик вітру.

Невпинно дотримуючись постійних попереджень системи, я намагався не потрапляти під неймовірно гострі, уламки панцирів жуків-переростків, які розліталися на всі боки. Та якомога менше використовувати Поспішайку, який буквально, пожирав мене зсередини. А від нескінчених пострілів бластерів, рятував захисний кластер, який хоч і сильно просів, але все ще працював, та так вдало опинився в головному меню мого кібер-плаща. Незважаючи на втому, я озирнувся довкола і вкотре крутнув свій, трохи модернізований Жнивний ніж…

— Лисе, як чуєш? Хробак пошкодив браму, а три наші останні, робочі вовкодави, заблокувало впавшими на них модулями будівлі зв’язку. Схоже, нам звідси вже не вирватися… — констатував приречено сержант. І не почувши відповіді, більш спокійним тоном продовжив, уже у мене в голові.

«Синку, ти як? Давай, добий залишки цих бридких тарганів своєю чудо-палицею, поки вони бластери перезаряджають. Там їх усього-то, штук вісім залишилося. Не більше. А там гляди, щось, та й придумаємо…»

«Не можу я… — прошепотів ледве живий голос у голові в сержанта. — Сил немає. Не виходить навіть руку підняти.»

— Та, ну! Що б ти, і щось не зміг зробити? Нi за що не повірю! Згадай, ти ж переміг Дядечка По, Полковника Жабо, та навіть серце старого Дідокриса, і того, тупою палицею проткнув… А як ти розправився з Сивою Мордою? Це просто неймовірно!

— Все так… — погодився я. — Але без Вас, Миколо Миколайовичу, я б нічого цього не зробив. Дякую Вам за все… І вибачте, якщо зможете…

— За що це? — не зрозумів сержант, дивлячись як жуки спрямували на мене свої, вже готові повністю знести захисний кластер з останніми двома відсотками, заряджені їхньою ж плазмою, смертельні стволи. А за понівеченою стіною аванпосту, ще одна стіна з місцевої, доволі небезпечної живності летіла на допомогу капітану, котрий зник з їхніх радарів…

— За те, що… — не встиг я договорити, як одночасно із залпом бластерів, згори, щось зі свистом упало, збивши мене з ніг і вкотре заляпавши зеленим, смердючим слизом…

Трохи іржава, літаюча тарілка, забувши мабуть, випустити шасі, плюхнулася прямо на голови нічого не підозрюючих жуків. Але буквально через секунду залізні лапи, що вилізли з черева, зі страшним скрипом підняли її над землею. А через апарель, що з гуркотом відчинилася, по трапу спустилася абсолютно чорна білка і, здивовано глянувши на перемазану гидотою людину, яка сиділа у величезній смердючій калюжі, добродушно посміхнулася в усі свої білі, акулячі зуби, і запитала:

— Чуєш друже, не підкажеш, це аванпост № 648? А то я вже на третю посадку заходжу, і все мимо. А навігатор тут ні хріна не ловить, фіг зрозумієш де що знаходиться! — бідкався ент.

Насилу піднявшись, я ледве переставляючи свинцеві ноги, підійшов до чорної білки.

— То що, друже, туди я потрапив, чи знову промахнувся? — ще раз перепитав ент. — А то в мене тут хруласани скоро споряться і молоко козломорда прокисне. А мені цю роботу втрачати, ну, ніяк не можна!

— Туди, Міхо… Туди. — і я відразу ж обійняв ошелешеного ента.

— М-да… — прошепотів Майстер-сержант, усе ще не вірячи в те, що відбувається. — Дива…

***

Ми дуже вчасно полетіли з цього проклятого аванпосту № 648. Я дивився як буквально за хвилину, його рознесло щільним потоком плазми. Дванадцять з половиною людей, це все що залишилося від пів сотні космодесантників, які захищали цей аванпост. Після тривалої розмови сержанта з начальством, він випросив для нас троїх, місяць за свій рахунок. Ну і швидкий дембель, якщо ми все ж таки заплатимо обіцяну їм «невелику» винагороду. У дивну байку, що ми знищили Капітана жуків, ніхто з вищого начальства не повірив. Навіть не зважаючи на показаний їм запис мого з ним поєдинку, що більше нагадував низькобюджетний фантастичний фільм, знятий оператором-алкоголіком, у якого постійно тряслися руки.

Але найцікавіше, це те, як Міхо тут опинився. Виявляється, він знову примудрився угробити свою нову, невеличку колимагу, коли підвозив із космопорту двох здоровенних нарійців і їхній важкий багаж. Під зав’язку забитий пляшками з пивом і сушеними кульбабами, до цього проклятого ресторану, «Не відкинь копита». Точніше, до того, що від нього залишилося. Дві години він намотував кола на максимальній швидкості навколо ресторану, так і не наважившись туди заїхати, на явно не розрахованій на такі навантаження, і якщо вже бути до кінця чесним, не на такій вже й новій машинці. Поки раптом не зрозумів, що цій самій, машинці, скоро прийдуть гайки. І вона, все ж таки висадивши огрядних пасажирів та їхній дорогоцінний вантаж, недалеко від цього нещасливого місця, не проїхавши й кількох миль, так шарахнула, що йому довелося повертатися до димлячого після вибуху кузова, аж цілих три квартали.

Але довго сумувати у ента не вийшло. Бо буквально за кілька годин, до кафе кузена з проханням скористатися його напівпорожньою кухнею, зайшов його майбутній роботодавець. Якому, до того ж, терміново потрібен був пілот-доставник, на транспортний зореліт малого класу, трохи перероблений зі старого, військового корабля Альянсу. Але обов’язково з чинною ліцензією на міжзоряні перельоти. І кузен одразу ж його потішив чудовою новиною про те, що його недовгі пошуки успішно закінчено. І кращого пілота ніж цей сплячий у тарілці з недоїденим пирогом, чорний ент, на цій планеті просто немає. А до роботи в таксі, він ганяв на схожих доставщиках по всій галактиці. Поки їхня фірма остаточно не прогоріла, а весь їхній, дуже застарілий міжзоряний транспорт, не відправили на металобрухт. Наймачем же виявився молодий і симпатичний у всіх відношеннях свин. Який захотів зробити своєму господареві приємне, відправивши так улюблені ним хруласани до місця служби його начальства.

Але мене він, на жаль, так і не згадав. Ну та я, вже й не наполягав. Хоча на палицю, він все ж поглядав з явним інтересом. Ми ж із сержантом вирішили завітати до Маріанських водоспадів. До брата лихваря з ломбарду, Горра. А оскільки дорога туди була доволі довга, то я, все ще об'їдаючись смачнючими хруласанами, лежав поруч із дрімаючими після непростого дня Максом із Мухою, та милувався безкрайнім полотном із щедро розсипаних у темній порожнечі, блискучих зірок. Де на мене з глибини душі одноокого капітана, як і раніше, дивився той, напрочуд знайомий мені погляд, невідомої істоти.

— Не спиш? — раптом розірвав мій незримий зв’язок, присівши поруч, Майстер-сержант.

— Милуюся… — кивнув я в бік люка.

— Зрозуміло… — видихнув він. — Слухай, Лисе. — знову прошепотів сержант, явно трохи хвилюючись. — Ти там, поки ми на Ваал летіли, уві сні дещо говорив…

— І що ж я такого сказав? — не зрозумів я, одразу ж проковтнувши підступивший до горла клубок.

— Та, так, дурниці всякі… — раптом схаменувшись, відмахнувся сержант. Не бери в голову. — вирішив він здати назад.

— Втім, усе ж таки… — не здавався я.

— Гаразд. Те що ти по п’яні наговорив, я це повторювати не буду. Це ні в одні ворота не лізе. Але уві сні, ти клятвено обіцяв повернути мою сім’ю з того світу. Мовляв, знаєш, як це зробити. І це було абсолютно щиро. — я не розуміючи витріщився на бідного сержанта. — Слухай, Лисе, я знаю, коли щиро. Це звісно, неймовірно, і таке інше… Але, якщо це, все ж таки, якось можливо… — змахнув він невидиму сльозу. — Я за ціною не постою…

— Гей! Народе! — вчасно перервав нашу бесіду, яка зайшла в глухий кут, спантеличений ент. Одразу ж перебудивши всю команду. — У нас тут на хвості два військові винищувачі і десантний корабель, вимагають зупинитися.

— Що за корабель? — запитав здивовано сержант.

— Не знаю. У них транспондери вимкнені. — розвів лапами ент.

Микола Миколайович підійшов до пульта управління і попросив:

— Міхо, а ну покажи мені ці літаючі консерви поближче. Так, борт наблизь… От же ж, мерзота! — раптом скрикнув він. — Я вас на дембель відправлю! А сам на той світ вирішив відправити.

Ми всі з нерозумінням, подивилися на сержанта.

— Це з Ваала кораблі, тактичний знак 653-ї бригади Альянсу. Сто відсотків, за цацками Ларисскиними прилетіли. Промайнули вони на відео, коли ти костюм цей, на запчастини розбирав.

— Що за цацки? — не зрозуміли Макс із Мухою.

— Ніколи пояснювати… — трохи зніяковів сержант. — Але вони нас у живих, точно не залишать. Давайте народ, бігом за турелі. Я вже їх оглянув, вони, як не дивно, всі три робочі і з повним боєкомплектом.

— Космічний транспортний корабель-доставщик «Чемпіон По», реєстраційний №БРК-33-14-С з планети Самбір, зупиніться. Інакше ми відкриємо по вас вогонь! — прокричало з динаміка вгорі.

— Хазяїне, що робити? — запитав мене, явно спантеличений Міхо. — Я на мирного доставщика вантажів оформлявся, а не пілота військового винищувача. Сподіваюся, мені за це доплатять?

— Доплатять ент. Доплатять. — вирішив за мене сержант. — Було б за що. Ти цим апаратом, керувати хоч умієш? Що таке тактичний маневр, знаєш? А то я бачив твою м’яку, так би мовити, посадку.

— Ображаєш, чувак! — усміхнувся ент. — Я контрабанду на Блук, три роки возив. Через пояс астероїдів між іншим!

— Та йди ти! — не повірив сержант. — Так це був ти? — явно заповажив ента, Грізний.

— А то! — загордився собою Міхо. — Тут кнопки по іншому трохи стоять, але я вже майже звик до розкладки.

— Ну, тоді дай потисну твою безстрашну лапу! — простягнув він свою долоню. — Микола Миколайович Грізний. Для тебе, можна просто Миколайович. — представився сержант.

— Міхо. — у свою чергу відрекомендувався ент. — Можна, просто Міхо.

— Гаразд Міхо. Завдання в нас просте. Особливо, порівняно з поясом астероїдів, і півсотнею розбитих поліцейських винищувачів. Потрібно набрати прискорення, а коли вони за нами поженуться, різко розвернуться, і зайти цим недоумкам у тил, а мої хлопці вже покришать цих мудил, які не зрозуміло навіщо тут, взагалі з’явилися.

— Зробимо, Миколайовичу, не питання. — усміхнувся Міхо. — Питання в доплаті. Точніше, в її кількості. — все ж уточнив ент.

— Буде тобі доплата! Не переживай, не образимо! Правда, Лис?

***

Від різких маневрів нашого зубастого пілота, мене мотало по всьому кораблю. Адже я єдиний, хто не пристебнувся. Сержант же кричав то на Макса, то на Муху. Зрідка, пересварюючись із Міхо. Я ж, дивом схопившись своїм довгим язиком за поручні, все ж зумів прив’язати себе до сидіння біля одного з ілюмінаторів.