Частина 20. Погані новини.

Не встиг я прибрати занесену над Сивою Мордою руку, як ця підла тварюка, вже непритомніючи, все ж таки заїхала своєю пазуристою лапою, знову переламавши мої багатостраждальні ребра. Я миттю відлетів прямо в обійми Майстер-сержанта, який так вчасно з’явився у моєму кутку, а суддя переможно здійняв мою руку.

— Ну і де бабки? — запитав він, утримуючи мене від неминучого падіння. — Вона ж, сподіваюся, сказала?

— Сказала… — не став я засмучувати Миколу Миколайовича.

— Ну ж бо, Лис, не тягни! — явно нервував сержант. — У нас транспортний корабель, менше ніж за десять хвилин відходить!

— Вони в дуже надійному місці… Надійніше не буває… — розтягував я неминуче.

— Лис! — прикрикнув він на мене. Але потім заспокоївшись, прошепотів. — Синку, просто скажи де гроші.

— Он у нього. — вказав я пальцем на величезний плакат із зображенням чинного чемпіона, який шкірився в усі свої білосніжні зуби. — Вона йому їх у карти програла…

Побачивши, як сержант різко змінився в обличчі, я все ж таки відпустив навколишній світ, вкотре втративши свідомість. І якби я знав, що буде далі, я б, мабуть, вважав за краще, щоб Сива Морда мене все ж таки прикінчила своїм останнім, у її нескінченно довгій кар'єрі, підступним ударом…

***

— Вставай, синку… — якось аж надто лагідно смикав моє скуйовджене волосся Микола-Миколайович. — Давай, обережненько, піднімайся. І приєднуйся до нас…

Я озирнувся. Навколо мене була купа народу, що витріщався на барну стійку з кількома екранами, на яких постійно крутився якийсь безглуздий ролик зі стрибаючими цифрами на фоні перетворення кількох планет на пил. Сержант допоміг дійти до одного зі столиків, за яким сиділа Муха з Максом, і горіло три свічки.

— А ну дітлахи, зізнавайтеся, кому тут три рочки стукнуло? — не зрозумів я, з якого приводу гулянка.

— Тримай Лис. — налив мені сержант ядреної, зеленої гидоти. — Не цокаючись. — й одразу ж залпом випив. А потім, не закушуючи, знову налив.

— Та що тут відбувається? — подивився я на кислі пики друзів. — Скаже мені врешті-решт, хто не будь?!

— Я відійду… — встав після випитого сержант. — А ви, закушуйте. А я не можу. Не лізе в горло нічого… — і він знову випив, занюхавши вміст, своїм же, до болю стиснутим кулаком.

Дочекавшись, поки сержант зникне з поля зору, я запитально глянув на трохи захмелілу двійцю.

— Давай, Лис. — Макс відразу налив усім трьом. — За сім’ю Миколайовича вип'ємо. Хороша людина. Таких не щодня зустрінеш. — я знову глянув на екран біля барної стійки. Цифри все збільшувалися і збільшувалися.

— Лисе, я знаю, що ви з Майстер-сержантом останнім часом дуже зблизилися. — поклала свою руку мені на плече Муха. — І він на тебе, як на сина дивиться.

— Це так… — підтвердив Макс. — Навіть таку, не пильну роботу заради тебе кинув!

— Так от. — продовжила вона. — Сталася страшна трагедія. Навігатор одного з міжгалактичних кораблів, замість звичайної телепортації двох планет, що опинилися на його траєкторії, навіщось перетворив їх на космічний пил. А на одному із цих планетоїдів була колишня дружина Миколи Миколайовича з двома його дітьми…

— Цього не може бути! — спробував я встати. Але пекельний біль у ребрах одразу ж осадив мене на місце.

— На жаль, може, синку. — витираючи сльозу, що знову скотилася, поплескав мене по плечу вбитий горем батько. — А чому ви не закушуєте? Набирайтеся сил. Не на курорт їдемо. А оскільки грошей у нас немає, то й зорельота, який відвезе нас подалі від цього страшного місця, теж не передбачається…

— Миколо Миколайовичу… — запнувся я, витираючи сльози. — Я ж не знав. Я ж не думав… Мені дуже, дуже шкода!

— Мені теж. — заридала Муха.

— Майстер-сержант… — простягнув долоню Макс. Тут же міцно стиснувши її.

— Ну все, все хлопці. Спасибі вам, що розділили зі мною це страшне горе. Коли на трьох, воно і мені легше. — видихнув сержант, знову витерши скупу сльозу. — Але чомусь не легше… — і він знову налив усім по чарочці зеленої, смердючої гидоти.

Далі було все як у тумані. Єдине, що я пам’ятаю, що я попросив вдягнути на мене мій плащ, а коли переді мною знову виникла прекрасна, грудаста Віанна. Я попросив Ненажеру, зробити максимально темно і боляче, та так, що б я навіть уві сні вирубився нахрін…

***

— А-ай! — кричав чоловік з відірваною ногою.

— Ум… — стогнав скривавлений дядько біля мене.

— Що сталося? — запитав я стогнучого.

— На наш вовкодав напали десяток жукокрилих, що б їх. — він знову закусив губу від болю. Намагаючись вколоти в себе знеболювальне. — І здається, я бачив їхнього Капітана…

— Так здається, чи бачив? — Майстер-сержант схилившись над пораненим, допоміг йому зробити укол.

— Не знаю… — видихнув із полегшенням солдат. — Але в небі точно були кола… — і він тут же вирубився.

— Отямився, рядовий? — запитав мене сержант і, подавши руку, допоміг встати. — Як ребра?

— Та начебто, нормально… Особливо порівняно з ним… — вказав я на чоловіка без ноги.

— Це розвідгрупа, натрапила на десяток жукокрилих. Добре хоч живі залишилися. Щоправда, не всі… — я озирнувся навколо. Металева стіна метрів п’ять заввишки оточувала нагромадження квадратних будівель посередині. Більше схожих на склад із десятками контейнерів.

— Миколо Миколайовичу, а ми де? — не зрозумів я.

— Аванпост № 648 на Ваалі, гибле місце… — зітхнув сержант. — Я ж обіцяв комбригу золоті гори. А вийшов пшик. Ось він нас прямо в тому контейнері, разом із провіантом і боєприпасами, з транспортника сюди і скинув. — вказав він на понівечений прямокутник неподалік. Але його перервало завивання сирени. — Гаразд, потім поговоримо, якщо виживемо звичайно. Розвідників то ми розбили. Але наближається Капітан. Датчики його засікли. І в нього, доволі велика сигнатура. Та судячи з усього, наближається не сам. Навіть черв’яка із собою прихопив. — сержант дивився кудись у себе, мабуть вивчаючи картинки в комутаторі. — Я пішов до турелі.

— А мені що робити? — не зрозумів я.

— Тобі… — спантеличився сержант. — Лисе, скажи чесно, ти хоч раз зі зброї стріляв?

— Чесно, — не стріляв. Хіба що на іспиті. Але можу спробувати.

— Відставити, пробувати! Сиди поки що там. — махнув він у бік понівеченого контейнера. — Там твоя крива палиця. І купа сухпайків. Причому свіжих і безкоштовних. Поки десяток не з'їси, не смій навіть носа з контейнера показувати. Щит начебто справляється, тож відпочинь поки що. Але це поки їхній капітан ближче не підлетів. Ці літаючі тварюки, за дві хвилини наші енергощити розбирають. Ось тоді точно, буде вже не до відпочинку. Це зрозуміло, рядовий? Не чую!

— Зрозуміло…

— Ось і добре. І не переживай ти так! Ми з Максом і Мухою, якщо що, за дві секунди тут усе зачистимо. Ми ж Вовки Удачі, врешті-решт, а не кури-циплячі…

***

Пів сотні космодесантників носилися як очманілі, підносячи боєприпаси і попутно допомагаючи пораненим. Я ж, сидячи в контейнері, наминав уже п’ятий сухпайок, запиваючи цю справу ядреним енергетиком. Не молоко козломорда з хруласанами звичайно, але теж непогано. Поки пробігаючий повз мене дядько з нашивками капрала мене не помітив, і з криками:

— Чому сидимо? Поранений? Ні? Схопив гвинтівку і на стіну! Бігом рядовий, бігом! — свої слова він тут же доповнив, пристойним запотиличником і копняком по задньому місцю.

«М-да… — подумав я. — Мабуть капрал, — це такий особливий вид солдата. Незалежно від підрозділу, ніяк не змінюється…»

Підхопивши покинуту, заляпану кров’ю, доволі важку рушницю, я трохи розгубився від кількості різних кнопочок і дивних важелів. Але спіймавши чергових стусанів від капрала, піднявся металевими сходами на захисну стіну.

— Ну, нічого собі… — очманів я від того, що відбувалося. На нас насувалася ціла хмара різних тварюк, що дуже неприємно дзижчали. Здіймаючи червоний пісок вище небес, ця армада в одну мить змете наш невеликий аванпост. — Треба терміново робити ноги… — прошепотів я сам собі. Але куди? Що з ліва, що з права, — була суцільна пустеля.