Частина 19. Третій аватар.

— Це просто неймовірно! Ніхто з нас і припустити не міг, що людина на ім’я Лис, вистоїть до заключного, дванадцятого раунду.

— Так, Рей… Але я б відвалив таку саму гору кредитів, як і за цю безглузду трансляцію, тільки б не дивитися на нескінченне, і я б сказав нелюдське побиття нещасної людини. Прошу вибачення за тавтологію.

— Але як не дивно, він усе ще стоїть і тримає руйнівні удари від уже порядком втомленої Сивої Морди. Може у Лиса тактика така, вимотати старого бійця, приймаючи ці нескінченні стусани по своєму нещасному тілу?

— Можливо Рей, але як можна виграти з такою-то ідіотською тактикою? Не підкажеш? Сива Морда, хоч і конкретно втомилася, але падати без сил, явно не збирається, хоча і стерла до крові всі свої кінцівки об нашого непересічного бійця.

— Я думаю все стане зрозуміло в останньому раунді. І Сива Морда, незважаючи на втому, все ж піде у свою нищівну атаку. Та таку, що жодна людина вже не витримає її важких ударів. Згадай хоча б Лінивого Женця. Адже він був набагато більшим і потужнішим за це непоказне створіння.

— Так Рей, безсумнівно, вона постарається прикінчити нерозумного юнака, який вважає себе великим бійцем. Але тут, така справа, Рей… Ніхто не давав людині й одного раунду. А він простояв одинадцять. Тож я ризикну, і поставлю ті двадцять п’ять із половиною тисяч, що ми зібрали Лісу на новий ресторан, на його перемогу. Адже якщо він не виграє, то й гроші йому тоді точно вже не знадобляться. Та й щоб відновити зруйновану будівлю, їх все одно не вистачить.

— Я мабуть, з тобою повністю погоджуся. Про небіжчиків або добре, або нічого. А про Лиса, ми нічого поганого сказати не можемо. І його гола дупа назавжди залишиться в наших скорботних серцях. Як і зароблені на ній мільйони…

***

— Миколо Миколайовичу, ви все ще тут?.. — розплився я в кривавій усмішці. — Як же я радий вас бачити…

— Хух… — полегшено видихнув Майстер-сержант. — Куди я подінуся з космічного корабля, та ще й без скафандра, ти ж мені стільки грошей винен! Слухай, досить вдавати з себе мішок для биття. Уже дванадцятий раунд, як не як!

— Невже? — запитав я байдуже. — Ну і хрін із ним…

— Та що з тобою відбувається? — не зрозумів сержант.

— Ненажера зглянувся і дав мені трохи старовинного варива від свого колишнього господаря. І я тепер нічого не відчуваю.

— Це плащ твій зубастий, чи що? — не зрозумів сержант.

— Він самий. А ще він знає, як мене швидко вилікувати. Але скільки я не намагався з нею поговорити, нічого в мене так і не вийшло. Напевно, через ці дивні ліки. Миколо Миколайовичу, будь ласка, тільки не ворушіться!

— Це ще чому? — не зрозумів Грізний.

— У вас метелик на носі. Дуже красивий…

— Лисе, ау! З ким це тут таким потрібно поговорити, щоб поставити тебе на ноги? — проігнорував дивні глюки підлеглого сержант.

— Он із нею. — кивнув я в бік Лисиці. — Уявляєте, Миколо Миколайовичу, Вища Істота, — і моя рабиня… — прошепотів я йому по секрету. — Але чомусь господаря слухатися зовсім не хоче. Скільки я її подумки не просив. Точно, гордовита.

— Ти впевнений, що вона тебе вилікує? — сержант суворо подивився в мої байдужі очі.

— Я ні. А ось він. — кивнув я в бік плаща. — Так…

— Вища істота… — прошепотів про себе Грізний. — Так ось звідки такий сильний вплив на психіку. Він одразу ж повернувся в бік рудої красуні і спробував поговорити з Лисицею силою думки. Але неймовірної сили удар у відповідь, тут же збив його з ніг, поставивши нахабу на коліна. А руда дівчина, з презирством подивилася на сержанта з висока.

— Зачекай! — крикнув він їй. — І відразу послав повідомлення в найдобродушнішій колірній гамі, яку тільки міг уявити в цій ситуації. — Сей Сейра, моя Королева. Сей Сейра. Я друг! Я твій раб! Я схиляюся перед твоєю величчю! І якщо моя пані зволить вилікувати цю негідну істоту, нашій вдячності не буде меж! — і тут же впав ниць.

— Миколо Миколайовичу, що з вами? — перелякався я за сержанта.

— Замовкни, Лисе! Просто помовчи! — прошипів перелякано Грізний.

— Встань. — пролунало в голові в сержанта.

— Ні моя володарка! — відповів він якомога смиренно.

— Встань! — знову пролунало тисячним відлунням.

— Сей Сейра. Помру заради Вас. Але не встану… — не здавався сержант.

— Встань, це наказ.

— Як скажете Володарко! — сержант став на одне коліно.

— Я можу його вилікувати? — запитав здивований, дівчачий голос, який докорінно відрізнявся від того владного, що мало не вбив сержанта, грому.

— Можеш. — упевнено сказав Грізний.

— Але як? — не зрозуміла Лисиця. — Я просте, руде, хвостате дівчисько!

— Ти, — Вища Істота. І успадкований при народженні, найпотужніший ментальний захист, щойно це підтвердив.

— Я нічого про це не знаю. — зам’ялася вона. — Але я дуже хочу допомогти цій дивній, молодій людині. Який так щиро і безкорисливо боровся за свого бідного друга.

— Я допоможу тобі. — заспокоїв її сержант. — Візьми барви його нестерпного болю і прийми його як свої. А потім поклади руку йому на плече. Це буде боляче, неймовірно боляче. Жоден смертний не зможе витримати такий пекельний біль, але ти зможеш. Ти погоджуєшся?

— Так. Я витримаю будь-який біль заради нього.

— Добре. Але спочатку я викину його з цього смердючого мішка…

***

Я сидів абсолютно знерухомлений у своєму кутку, і утримуваний Майстер-сержантом та Максом від неминучого падіння на настил рингу, пускав щасливі бульбашки від споглядання все тієї ж маленької феї. Вона давно полетіла з носа Грізного та сіла прямо на мій багатостраждальний, розпухлий ніс. Я думав, що в кінець окосію. До того привабливий вигляд мала ця мініатюрна бестія. Руде з блискітками волосся, задертий догори носик, і що найголовніше, вона була абсолютно гола…

Звичайно ж я розумів, що все це були глюки від дивного пійла Ненажери. І що не існувало ніякої літаючої феї і ніякої Віанни, з її пишними формами. А була лише чудернацька уява, що неймовірно розігралася від нескінченної кількості гормонів, які вирували в моєму юному тілі. І цілком можливо, що ніякої Системи — теж не існувало. Особливо в тому нескромному вигляді. Адже саме так я й малював у себе в голові, ідеальної краси жіноче тіло. А сидячи в забутій усіма в’язниці-планетоїді, часу пофантазувати, у мене точно вистачало. Особливо при світлі флуоресцентних і явно галюциногенних грибів. Я навіть не здивуюся, якщо я й досі там знаходжуся. Нажерся вкотре, від нічого робити, цієї сяючої гидоти, ось і ввижається всіляка дичина з чорними білками і величезними, сивими собаками. І досить мені заплющити очі й добряче виспатися, як уся ця нечисть зникне сама собою…

Я швидко захлопав віями, щоб прогнати надокучливу фею. І щойно вона полетіла, одразу з полегшенням заснув…

***

Знову пухнаста, безкрайня хмара, тисячами дрібних хмаринок тішить мені око. Я абсолютно спокійний. Ніхто і ніщо не може вивести мене з рівноваги. Хіба що чийсь несподіваний, легкий дотик. Я обернувся. Переді мною стояло напрочуд знайоме створіння. Її величезні, бездонні очі без залишку проникали в мою душу. А доволі милі, руді вушка стирчали просто з її головного убору, який ідеально сидів на ній. Та був зшитий з тієї самої тканини, що й простенька сукня, яка нагадувала грубу мішковину та підкреслювала її безсумнівні принади.

— Привіт… — трохи бентежачись, опустило вниз свої величезні очі, дивне дівчисько. — Ти мене не впізнаєш? — запитала вона, різко піднявши голову і знову глянувши на мене, при цьому обгорнувши себе пухнастим, рудим хвостом із білим кінчиком.

— Лисиця? — я ошелешено подивився на напрочуд схожу, але водночас таку, що абсолютно не мала нічого спільного з дивною істотою в облягаючій шкірі та важким ланцюгом, який все ще бовтався навколо її шиї, дівчину. Який вона так і не дозволила з себе, чомусь зняти.

— Так, це я. І не зовсім я. Це мій третій аватар. Я створила свої три ментальні копії, щоб розподілити негативну енергію і впоратися з майбутнім болем. — усміхнулася вона мені і зробила крок назустріч, намагаючись знову покласти свою руку на моє плече.

— Зачекай-но… — зробив я крок назад. — Але ти ж не вмієш говорити! Мені й Гієнич казав, що ти тільки завивати й можеш. І то, не зрозуміло як. А твоя гортань і зовсім не призначена для відтворення будь-яких звуків, крім, хіба що дихання.

— Не можу. Та й навіщо? Це безглузда трата часу і сил. А ось мій третій аватар, цілком може. Дозволь мені тобі допомогти, мене твій друг навчив. А його навчив мій народ. Мені потрібно лише покласти руку тобі на плече, і ти одразу ж повернешся до своїх друзів і того здоровенного, сивого собаки.

— А якщо я не хочу до них повертатися, ти про це не подумала? — сказав я чисту правду. — Адже тут так спокійно… І жодних сивих собак…

— А як же я… — явно засмутилася Лисиця. — Ти ж віддав останні гроші за мене. Я думала, ти хочеш бути зі мною…

— Ну, не зовсім останні, у мене ще сто золотих у плащі було приховано… Просто, ти мені була потрібна для покарання банди чорних вовків.

— Я тобі не вірю! — явно засмутилася вона.

— І правильно робиш! — почув я знайомий голос. Озирнувшись, я побачив там Систему. Причому, вже не зовсім оголену. Її принади щільно обволікало хитромудрими візерунками чорне, дубове коріння, вінчаючи на голові імпровізованою короною. — Ця безпринципна, жорстока істота збиралася знищити одразу дві планети, одна з яких населена дітьми його ж виду!

— Нічого я не збирався… — почав навіщось виправдовуватися я. — Та й не було ніяких планет, це все твої вигадки!

— Ти в цьому впевнений? — усміхнулася вона. — Подивися останні новини! Дві планети, населені здебільшого землянами, за твоїм варварським рішенням, стерті з лиця цієї галактики. Послухай, люба, нема чого рятувати це нікчемне створіння. Просто почекай, поки воно і так зникне. А я із задоволенням розділю цей світ із тобою! — і система, підійшовши ближче, простягнула руку в напрямку до розгубленої Лисиці.

І тут сталося щось неймовірне! Її відкинуло з такою силою, що вона на мить перетворилася на безформну субстанцію. Страшний вишкір на всі 84 зуба блиснув на її спотвореному обличчі. А в неї в руках одразу ж виріс трохи схожий на мій, але набагато химерніший і більший, посох із кореня кривавого дуба.

«Як же я вас ненавиджу…» — не зрозуміло до кого звертаючись, прошипіла Система в моїй голові.

— Ніхто не сміє мені відмовляти! Тим паче, якесь знахабніле дівчисько! — розкрутившись немов дзиґа, і піднявши вгору цілий вихор із чорних хмар і блискавок, що мерехтіли одна за одною, вона одразу ж махнула на нічого не розуміючу Лисицю, своєю гіллястою, кривою палицею. Величезний сніп іскор, влучивши в невидиму перешкоду, миттю повернувся по багатозубій бестії. Ударною хвилею мене віднесло подалі, при цьому як слід повалявши по пухнастих хмарках. А ось Системі дісталося куди більше. Потрапивши в пастку з її ж відбитих блискавок, вона, немов загнаний звір, кидалася з боку в бік, постійно змінюючи свій вигляд. На яких тільки страшних істот вона не перетворювалася, швидко перетікаючи з однієї субстанції в іншу. Поки все ж таки не зуміла висунути голову з цієї електричної клітки, і простягнувши до мене свою руку прокричати. — Лисе, допоможи! Я дам тобі Поспішайку! Тільки зупини її!

Почувши про заповітне вміння, я підійшов до Лисиці якомога ближче і, намагаючись перекричати гуркіт грому від нескінченної кількості яскравих блискавок, попросив:

— Слухай, ну наплутала з дуру, з ким не буває. Вона все усвідомила і більше не буде. Правда, Лариско? — Система нічого не відповіла, перетворившись на щось, вже зовсім незрозуміле. Від одного погляду на яке, у мене побігли мурашки по шкірі. — Відпустила б ти її звідти. Будь ласка…

— Добре, раз ти мене про це просиш. Але я обіцяла твоєму другові тебе вилікувати. Тому підійди ближче, присядь і прийми частинку моєї душі.

Сівши навпроти і поклавши руку мені на плече, вона зазирнула мені в очі. Я відчув, як її чіпкий погляд одразу проник у кожну клітинку мого молодого організму, заодно розібравши його на молекули. А потім заново зібрав, але вже по своєму. Усе навколо освітилося таким різнобарвним феєрверком, що я не витримавши, підстрибнув від несподіванки і розплющив очі…

***

В іншому кутку рингу маячила сива, собача морда, а лікар, що прийшов констатувати відмову від продовження поєдинку, через явну, смертельну втому бійця, від несподіванки відскочив назад…

Я пошукав поглядом Лисицю, її ніде видно не було, як і сержанта з Максом і Мухою. Зате Хрюк, зрадівши що я живий, негайно дав мені випити якоїсь нестерпно пекучої, ядреної гидоти. Яку я відразу хотів виплюнути.

— Господаре Лис! Вам обов’язково потрібно це випити!

— Це ще навіщо? — не зрозумів я.

— Миколайович сказав, що це ліки. А ще, це дуже і дуже дорогий, і неймовірно концентрований енергетик. Тридцять тисяч кілокалорій! — і важко зітхнувши, знехотя додав. — А ще він сказав, що з вас три тисячі п’ятсот золотих!

— За цю гидоту? — охренів я від вкрай знахабнілого сержанта. Але з іншого боку. Я одразу відчув такий прилив сил, що, почувши гонг, одразу ж відсунувши Хрюка вбік, а заразом і нічого не розуміючого лікаря, попер наче танк, на собаку, яка втомлено вилупився на мене.

— Око, Господарю Лис! Не забудьте про око! — кричав мені вслід свин. Я ж його зовсім не чув. Від такої божевільної кількості кілокалорій у своєму зголоднілому тілі, я відчув себе ледве не вдвічі більшим, за цю саму, однооку собаку.

***

— Увага! Небезпека! — негайно попередив мене Внутрішній голос. Ухилившись від удару праворуч, я відразу ткнув своїм зеленим, півтораметровим язиком у праве око. Ця зараза навіть не сіпнулася.

«А й справді, сліпа… — здивувався я, і водночас звернувся до Системи. — Лариско, і де мій Поспішайко? Чи ти за свої слова не відповідаєш?»

— Вітаємо! — негайно привітала мене система.