Частина 17. Таємні страхи Полковника Жабо.

Жук із бластером з’явився абсолютно несподівано. І відразу ж стрільнув мені між очей. Я навіть відчув як яскравий спалах обпалює моє скуйовджене волосся.

Вітаємо!

Ваше пасивне вміння «Внутрішній голос», отримало третій рівень. Таймінг збільшився до 0,7 секунд.

Я відразу ж присів, пропустивши промінь у себе над головою. Дивно, всього лише 0,1 секунди, а наскільки легше стало реагувати на події, що відбуваються навколо мене. Та й загальна швидкість із новим рівнем явно підросла. Відчувши себе мало не суперменом, я спритно ухиляючись від чергового спалаху, попер на жука, що постійно зникав за каменем, намагаючись зайти тому в спину. Бо влучити в монстра, який періодично висовував ніс лише щоб здійснити постріл, було досить не простим завданням. Однак, успішно забігши за камінь, і вже замахнувшись на комаху своєю смертоносною виделкою, я там нікого не знайшов. Зате з сусідніх валунів їх одразу вилізло штук шість. І всі почали кидатися своїми яскравими какашками в моєму напрямку.

Нескінченна кількість попереджень про страшну небезпеку мало не зірвала мій мозок. Я немов білка, спіймана в пастку, стрибав, перекидався і навіть робив кілька разів сальто назад, прокачавши своє вміння «юний гімнаст» до 3-го рівня.

«Пора з цим неподобством закінчувати», — в голові, що закрутилася від постійного обертання, прослизнула напрочуд правильна думка. — Але як?»

«Давно пора. — погодився зі мною голос майстра-сержанта, що прогуркотів у запамороченій голові. — Лисе, досить вже зображати покійного Ента. Це його точно не поверне. Влуч хоча б у три мішені. Для заліку вистачить.»

«Легко сказати, влуч… Ще й виделкою.» — але з іншого боку, з гвинтівкою я навряд чи б зміг так спритно стрибати і перекидатися. Сховавшись за все тим же нещасливим каменем, я нарешті перевів дух. Але потягнувшись за своєю смертельною зброєю, злегка сторопів. У мене на поясі не було жодного гострого предмета. І в руках його теж не спостерігалося. Я зайшов у комутатор і зробив 3-д сканування. Ці тварюки, розділившись, обходили мене з двох боків.

«Ех! Сюди б мого зубастого, тисячолітнього плаща! — пошкодував я про його відсутність. Він швидко б із цими тарганами-переростками розібрався. — Ау, старий п''янице! Ти де пропав? Нажерся без дозволу вовчатини, а тепер десь відсипаєшся? — головне, щоб цяцьки Ларисскині ніде не посіяв гад.»

Я знову зробив 3-д сканування місцевості. Зволікати було більше не можна. Але кляті виделки валялися біля жуків. І нічого подібного ніде видно не було. Аж раптом про щось згадавши, я швиденько зайшов у меню гаджети, а потім вибрав там свій ледве живий ремінь. Батарейка хоч і була на останньому подиху, через що, мабуть, я всі залізяки і розгубив. Але я знайшов у його меню один дуже цікавий пункт, — кухонне приладдя. У якому якраз і було щось на зразок цієї самої виделки. Енергії ледве вистачало на перетворення на такий потрібний мені зараз предмет, та підтримання її форми протягом трьох секунд. Моргнувши на потрібному об'єкті, і вибравши максимально гостру заточку, я, мабуть, переборщивши з гостротою, та підхопив хоч і досить важкий, але абсолютно безформний об'єкт. Рвонувши що є сили вперед, я стрибнув, намагаючись розвернутися прямо в повітрі у напрямку до жуків, що якраз вишикувалися в одну шеренгу. По мені відразу добряче прилетіло. Корчачись від нестерпного болю після градів влучень з їхніх противних бластерів та ігноруючи всі повідомлення системи, я все ж таки кинув у них свою нано-залізяку, яка після сильного удару струмом, і як результат, судомного стискання долоні, все ж таки прийняла знайомі обриси, з відповідним до моменту заточуванням…

Вітаємо! Ваше вміння «Криваві мозолі шахтаря», отримало відразу 10 рівнів і відкрило додаткове вміння, «Дерев’яний щит піхотинця». Ви можете ігнорувати до 10% шкоди, просто виставивши руку у напрямку до небезпеки.

Ваш рівень, 1.

За це досягнення ви отримуєте бонус +1 до будь-якого обраного вами вміння. Підійдіть до вибору з розумом. Якщо він у вас ще залишився. У чому ми дуже й дуже сумніваємося. Адже ви й досі не відкрили наш подарунок.

Вітаємо, ваше пасивне вміння «Травичка-Загоювалка», отримала п’ятий рівень. Рівень регенерації збільшився до 5%.

Вітаємо, ваше активне вміння «Орлине Око», отримало 139 рівень. Влучність збільшилася на 179%.

Вітаємо! Ваше активне вміння, «Долоня Фермера», отримало неймовірний, 49 рівень!

Ще раз нагадуємо, у вас десь завалявся невеликий бонус від системи. Не варто ігнорувати її подарунки.

Я знову відчув, що мені роблять дихання рот у рот. І одразу ж розплющив очі в очікуванні побачити прекрасне обличчя рядової Мухи. Але яке ж було моє здивування, коли я дивився на усміхненого і дуже задоволеного Макса. Швидко відштовхнувши спантеличеного хлопця, я тут же сплюнув і витер свій рот.

— Ти чого це? — не зрозумів я.

— Молодець рядовий! — похвалив його майстер-сержант. — З медицини, — залік! А ти чого сидиш кадет? Чи поцілунок не сподобався? — подивився він на мене явно задоволений викликаним ефектом. — Навіщо ти всі виделки розгубив?

— А навіщо ви мені списаний ремінець підсунули? — парирував я його закидони. — Йому давно вже місце на смітнику.

— Що було в наявності, — те й дав. — пробурчав сержант. — Про борг свій не забудь. У мене тут усе записано. — дістав він свій невеликий блокнотик. — І тактичний поясний ремінь, теж. Дві штуки.

— А що з іспитом, чому всі на табло витріщилася? — не зрозумів я дивної зацікавленості.

— Та, хрін його знає, — почухав потилицю сержант. — Після того, як тебе вирубили, усі шість роботів, що на тебе напали, чомусь одразу відключилися. Ось механіки і дивляться, що з ними сталося.

Але тут гул, що стояв над стадіоном, затих, і на табло з’явилося перше число. — 1.

«Не здав…» — приречено подумав я. Тут же відчувши, як скрутило живіт від голоду.

— На, перекуси. — простягнув мені сухпайок, Микола Миколайович. Зі співчуттям глянувши на змученого мене. — За мій рахунок. — я все зрозумів і важко зітхнувши, почав жувати. Хоч і без колишнього ентузіазму. І тут поруч з одиницею з’явилася цифра 6.

— І що це все означає? — не зрозумів я. — Це добре, чи не дуже?

— Відмінно! — поплескав мене по плечу задоволений Грізний. — Це означає, що ти з одного пострілу вивів з ладу одразу шістьох супротивників! Щоправда, не зовсім зрозуміло чим. Ну не ременем же цим неліквідним! До речі, ти що, його знову посіяв? Ну нічого, залишилося тільки курсанту-задохлику, на кшталт тебе, наваляти злегка і ти вільний від покарання! Я сподіваюся, хоч це, ти зможеш зробити? Особливо після жорсткого побиття Дядечка По. Коли ти йому всі кістки переламав. Але не вбив. Що вилупився? Довелося трохи після тебе хвости підчистити. Але тільки дивись мені! Нічого курсанту цьому не зламай! Він же не слонобій. Після такого, точно не виживе…

Весь стадіон раптом загудів від захвату. Курсанти підходили, тиснули мені руку і плескали по плечу. Такого результату, тут точно ні в кого не було. Мій триметровий портрет одразу ж роздрукували і приклеїли поруч із представниками видатних досягнень цього училища. Я навіть собою якось запишався. І лише полковник Жабо, ще більше раздуваючи свої жаб’ячі щоки, дивився на мене як жаба на комара…

Стусан кулаком у ділянку живота, і зовсім уже несподіваний удар у щелепу з розвороту, відразу звалив здоровенного бугая. Муха переможно підняла руки і підморгнула Максу. Мовляв, а ти так зможеш? Макс, втомлено видихнувши, кивнув у бік сержанта, який приймав заключний іспит, і вийшов проти досить дивного двометрового, худорлявого типу. Чому дивного, та тому що той, уїдливо посміхнувшись на простягнуте Максом рукостискання, одразу ж махнув таким млином своїми довгими ногами, що мого сусіда по кімнаті як вітром здуло. Худий, відразу ж переможно підняв свої довжелезні руки. Але видно зарано він святкував свою підлу перемогу. Бо Макс, швидко підірвавшись на ноги, полетів на худорлявого наче швидкий потяг, миттєво підім’явши того під себе. Сидячи зверху і удар за ударом вбиваючи в тупу голову нахабного, худорлявого курсанта, як треба правильно поводитися в пристойному товаристві, він і не думав зупинятися, доки майстер сержант не припинив це побиття немовляти та не покликав на допомогу скривавленому зухвальцеві, бригаду медиків.

І ось прийшла моя черга. Я трохи переживав. Використовувати страшні удари проти хлопців, які нічого мені не зробили, я не міг. Але як мені впоратися з досвідченими вояками без цих смертельних умінь, з моїми, більш ніж скромними знаннями в бойових мистецтвах, я не знав. А що, якщо я махну рукою, а там уже й уміння готове є. Смертельне. Як із тим ударом щуру в око. Хіба що, нехай ганяється за мною до повної своєї виснаженості. І від цієї невизначеності, я з жахом поглядав на майстер-сержанта.

Помітивши мою невпевненість, сержант вирішив не ускладнювати мені життя, виставивши проти мене самого непоказного кадета, якого тільки міг знайти.

«Лис, заспокойся. І надери йому по-швидкому дупу! Він і так уже тобі програв. — басив він у мене в голові. — Просто махни рукою в його бік. А решту я зроблю за тебе. Чи тобі більше до вподоби стовп болю?»

Важко зітхнувши, я попрямував до готового відразу впасти від подиху вітру в його бік, а потім драпанути назад у стрій, непоказного хлопчини.

— Я! Прийму іспит у рядового Лиса! — раптом прокартавив полковник Жабо, вмить опинившись переді мною. Я ніяк не очікував від величезної жаби такої спритності. Та він ці п’ять метрів, в один стрибок подолав!

— Ви? — здивувався Грізний.

— Так, я! — обернувся до нього Жабо. — Чи це теж неможливо, згідно зі статутом?

— Та ні… — запнувся сержант. — Але…

— Що, але? — перепитав сержанта Жабо, дивлячись зверхньо на невелику, порівняно з ним людину.

— Нічого… — видихнув сержант. — Як вам буде завгодно…

«Усе гаразд, Миколо Миколайовичу. Я впораюся! — навіть якось зрадів я.»

«Але він дуже небезпечний суперник! — гримнуло у мене в голові. — Небезпечніший за дядечка По! Це він його на пенсію відправив. Ти впевнений?»

«Не знаю. Але хіба є інші варіанти…» — зітхнув я.

«Повернуться до стовпа болю. — запропонував сержант. — І повір, це дуже, дуже хороший варіант…»

До стовпа повертатися якось не хотілося. Уже з принципу…

***

Жабо скинув свій червоний плащ і його накачана, майже людська фігура в чорній майці, роздулася ще більше. Я тепер виглядав на його тлі як курка перед голодним лисом. Але був один нюанс. Лис, взагалі-то, це я. Але Жабо, на жаль, цього не знав, і дивився на мене як на смачного, але дуже верткого черв’яка. Якими інопланетяни нас у принципі і вважали. Не до істотами. Нездатними навіть захиститися від якихось жалюгідних караглотів. Однак підійшовши ближче, він глянув мені у вічі, і я прочитав у них, не повірите! Я прочитав там страх!

Жабо ходив колами навколо нахабного кадета. Ні, він його зовсім не боявся. Та й з чого б це? Просто він ніяк не міг зрозуміти, як ця непоказна й нікчемна у всіх сенсах істота змогла в чесному поєдинку, та ще й без зброї, де завжди є елемент випадковості, перемогти його, колись грізного суперника. У якого він і виграв-то через одну смішну дурницю. Просто якийсь придурок із залу кинув у По недоїденим окостом, і той відволікся на нахабу, погрожуючи тому своїм пудовим кулаком. Ось він, уже добряче побитий і стікаючи кров’ю, стрибнув на нього ззаду, придушивши слоненя своїм довгим язиком. Після чого, Темна Смерть, замість того щоб прикінчити його в рингу, відправив на цілий місяць на лікарняне ліжко, з умовою, що він йому буде винен. І ось настав час цей борг віддавати… Але якщо говорити на чистоту, цей кумедний малий, що бігав по арені з голою дупою, йому навіть чимось подобався. Хоч і довелося його заарештувати за негідну поведінку. Адже він зумів насолити ватажкові клану Зубасті тіні. Який хоч і прикидався йому та іншим чемпіонам, другом. Але ним, якщо чесно, зовсім не був. Ну та, це все лірика. А правда життя така, що кадета йому доведеться, наче випадково, але все ж таки прикінчити. Бо якщо цього не зробити, прикінчити можуть уже його, і це було справді страшно…

— Лис. — вимовив Жабо. — Ти вже мені вибач…

— За що це? — щиро не зрозумів я.

— За це… — і розкрутившись, полковник ввалив мені такий аперкот. Що я миттю підлетів на три метри вгору, а потім хлюпнувшись на пісок, відчув, як на мене звалилося щось неймовірно важке. Добре що я ще встиг виставити вперед свою руку…

Вітаємо! Ваше вміння «Криваві мозолі шахтаря», отримало 13-й рівень.

А чудове виконання додаткового вміння, «Дерев’яний щит піхотинця», піднялося до 3-го рівня! Виставивши руку у напрямку до небезпеки, ви можете ігнорувати до 30% шкоди, що вам наноситься.

Як же добре, що я встиг додати +1 очко до «Дерев’яного щита піхотинця» перед тим, як виставити цю саму, руку. А то від мене залишилися б одні спогади, та трьох метровий портрет з новим рекордом.

Жабо, не дивлячись на наслідки від свого смертельного стрибка на дрібного курсанта, явно в пригніченому настрої пішов у напрямку, де висів його червоний плащ із полковницькими петличками.

— Ау, дядьку! Ти це куди зібрався? — пролунав за його спиною голос сто відсотків дохлого землянина. — Чи ти злякався? — не вірячи своїм вухам, Жабо обернувся. Ледве стоячи на ногах, нахабний кадет поманив його рукою.

— Але як? — вигукнув полковник.

— Через свинячий п’ятак. Ми продовжуємо, чи ти продув? — ось все ж даремно я це при всіх ляпнув. Жабо випустив зі своїх лап червоне пальто, і немов ракета рвонув у моєму напрямку.

— Увага, небезпека! — тут же промайнуло в мене в голові.