Частина 16. Випускний екзамен.

Дуже незвичайний, дивний сон…

Я лечу. Вірніше ширяю в небі, лежачи на м’якій, немов пухова ковдра, білосніжній хмаринці. Теплі промені сонця пестять моє обличчя, і чийсь неймовірно ніжний поцілунок відволікає від споглядання невеликої грозової хмарки, що пролітає неподалік та нагадує казкового дракона.

Я повертаю голову. Ліворуч від мене сидить надзвичайно красива, абсолютно гола дівчина. Її ідеальні форми викликають непідробний захват справжнього поціновувача прекрасного.

— Привіт, Лис. Ти мене не впізнаєш? Я, — Лариса. — усміхнулася мені на всі вісімдесят чотири зуби рудоволоса красуня.

— Привіт… — зковтнув я від несподіванки клубок, що підступив до горла. Після того як мила в усіх відношеннях, за винятком деяких стоматологічних особливостей, істота, одразу ж почала стягувати з мене штани. — Почекай… Ти, — це вона? У сенсі, система? — явно знітившись цього, без перебільшення, могутнього створіння, що постало переді мною в такому несподіваному вигляді, хотів я повернути одяг на місце. Але мої руки виявилися міцно зв’язані десь за спиною. А жінка з трохи дивною посмішкою, на штанах не зупинилася…

Це була чиста, нічим не затьмарена, райська насолода. Я знову і знову дивився на чудові, ідеальні форми спокусниці, і подумки малював з неї мою найкращу картину, гідну найвідоміших музеїв світу… Ну, хіба що на її численних зубах, все ж вирішив не робити явного акценту. А в іншому, — прекрасна Венера навіть поряд з нею не стояла.

І тут раптом збоку хтось прокряхтів своїм грубим голосом, відволікаючи мене від нанесення останніх штрихів на чудовому полотні нескінченного, неземного блаженства. Я повернув голову в бік цих неприємних звуків, і очманів ще більше. Поруч зі мною на хмарі лежав майстер-сержант Грізний.

— Кхм. — прокашлявся він зніяковіло. — Рядовий, ми ніби на службі. А ти своїм стояком, вганяєш у фарбу всю жіночу половину нашої бригади. А тут вісімсот курсантів, як не як.

— Миколо Миколайовичу, ви теж тут, на хмаринці? — здивувався я, дивлячись як від зніяковіння напружилося моє безпосереднє начальство.

— На якій ще, до дідька, хмаринці? Ми на шикуванні, рядовий! Ау! Прокинься!» — і система, зупинившись, раптом вліпила мені дуже неприємного ляпаса, а за ним — іншого. І начебто цього було замало, з милої на вигляд пухнастої хмаринки, що пролітала поруч, блиснула блискавка і пішов такий сильний дощ, що я ледь не захлинувся…

***

Не встиг я розплющити очі, як у мене полетіло чергове відро з водою. Виплюнувши залишки вологи, і замахавши головою, я промукав:

— Досить мене поливати! Зовсім здуріли, чи що…
— Спляча красуня прийшла до тями! — заіржав капрал Зуб. І приставивши до мого підборіддя здоровенний батіг, з насмішкою подивився мені в очі. — Що Лис, вирішив кинути нас на поталу зубастим, озброєним не гірше за альянс бандитам? Не думав, що живими виберемося? Ну нічого, я тобі за все пригадаю… І за дартс, і за долоню…

— Відставити капрал! — прикрикнув на нього Майстер-сержант. — За залишення частини без дозволу, передбачено двадцять батогів. І на цьому все.

— Ну, чому ж, відставити… — пролунав дивний, трохи гортанний голос.

— Струнко! — скомандував капрал присутнім.

— Вільно. — величезна, широкоплеча жаба в червоному, шкіряному пальто, проходжалася перед довгим строєм, чітко карбуючи крок. — Те, що вас, майстер-сержанте, відмазали від покарання ваші високопоставлені друзі, не стосується цього новобранця. І я можу дуже довго виправляти помилки природи, караючи даного рекрута за його проступки, аж поки він не змиє кров’ю тягар своїх гріхів і не виявиться гідним носити горде звання кадета альянсу.

— Можете! — раптом погодився сержант. — Капрал Зуб!

— Я, майстер-сержант! — став у струнку плечистий здоровань. — Скільки батогів передбачено як покарання за непристойну поведінку щодо іншого кадета?

— На перший раз, п’ять батогів як попередження! — видав Зуб.

— Рядова Муха!

— Я, майстер-сержант!

— Чи виявляв до вас рядовий Лис ознаки непристойної поведінки?

— Непристойної поведінки? — не зрозуміла дівчина.

— Споїти вас, із цілком певними намірами, не намагався вчора, наприклад? — спростив завдання Грізний. Муха мовчала. — Його співробітники пропонували вам вжити дивну, зелену субстанцію, віддалено схожу на спиртне в нього в ресторані, під час виконання вашого завдання з його ж затримання, тим самим ставлячи під сумнів виконання поставленого завдання? — вкрай заплутав усіх присутніх, зокрема й мене, сержант. — Так, чи ні? Не чую?

— Так, але… — почала виправдовуватися Муха.

Я ніяк не міг зрозуміти, що робить Микола Миколайович. Навіщо цей цирк? Прив’язаний до стовпа болю я не міг вплинути на те, що відбувається. Але й терпіти дивні звинувачення теж не став.

— Це неправда! — прокричав я, намагаючись безуспішно вирватися. — У мене не було жодних непристойних намірів!

«Ні, ну, може, й були… — все ж таки визнав я подумки, дивлячись на явно збентежену красуню. — Але якщо так судити, то тут майже всю бригаду потрібно карати! А не одного мене.»

— Та вона мені, — навіть не подобається! — продовжив я гнути свою лінію захисту. — Вона ж… Не ідеальна! — не знаючи, що сказати на своє виправдання, порівняв я прикриті тонкою матерією, цілком симпатичні принади Мухи, з недосяжними простим смертним, неприкритими ідеалами системи.

— Вітаємо! Ваш шлях злодія і шахрая отримує нову гілку розвитку.

«Я у мами дурник» — прокачано відразу до 2-го рівня! Ой ні! Уже третього рівня! Не зупиняйтеся на досягнутому. Брехати з користю, — це точно не для вас. Нехай загальний осуд стане сенсом вашого нікчемного життя. Але не сумуйте! Плекати жалюгідне існування, жебракуючи на смітнику, не так вже й погано… Хоча, кого я обманюю… Це просто жахливо!

— Вину доведено. П’ять батогів! — рядова Муха, виконувати! Чомусь ніяк не заспокоювався майстер-сержант.

— Відставити! — втрутився полковник Жабо. — Капрал Зуб, п’ять батогів, виконувати!

Неймовірно задоволений капрал одразу ж розмотав довгий, шкіряний батіг і, як слід розмахнувшись, відправив свистячий кінчик у моєму напрямку.

— Ум. — закусив я всунутий мені сержантом у рот кляп, від нестерпного болю. — Ум…

Вітаємо! Ваше вміння «Панцир жука», отримало тридцятий рівень і наступний ступінь розвитку.

«Криваві Мозолі Шахтаря», ніколи вас не підведуть! Лише сильніше стискайте ваш біль у натруджених руках, немов важку кирку у вугільній шахті…

Тріснута шкіра, хоч і пустила криваві розводи на білосніжній майці, але після наступного повідомлення всі мої страшні рани одразу ж зникли.

Вітаємо! Ваш рівень — 6!

Вам прийшов бонус у вигляді невеликого подарунка від системи! Не забудьте його відкрити.

Ваша спритність і сила збільшилися на три одиниці.

У вас з’явилося нове, заслужене, пасивне вміння:

«Герой-коханець».

Будь-яка дівчина втратить від вас розум. Навіть, якщо ніякого розуму в неї ніколи й не було.

«Нічого собі! А непогано я так, на хмарці цій прокачався!» — подумав я. — «Ну, тепер-то я точно молодець! Видно сподобався я Ларисці, раз такі круті бонуси роздає. Закохалася в мене, як пити дати… Ех, ще б із зубами цими страшними порішати, і можна якось повторити. І не раз…» — страшенно загордився я собою, тут же випнувши свої груди колесом.

Ой! Вибачте… — за вибачалася система. — Трохи помилилася. Буває. Правильна назва вміння, не «Герой-коханець», а «Горе-коханець». Що б це не означало…

«Гей, зубаста! — не витримав я цього страшного падіння нижче плінтусу. — Поверни як було! Нехай тільки від стовпа цього проклятого відв’яжуть, я тобі покажу, хто з нас герой!»

— Хі-хі, ха-ха. Що ти мені такого покажеш, що я ще не бачила. Лишенько ти моє. У тебе там максимум, перший рівень. Прокачайся як слід, ось тоді й приходь. Може ще якийсь бонус підкину за результатами чергової співбесіди. А то, зуби йому мої, бачте, не подобаються… А в самого в роті й половини від потрібної кількості не набереться… Тренуйся, коротше кажучи. Бувай!

— От стерво! — вилаявся я вголос. Муха відразу заплакала.

— Та це я не тобі! — почав я виправдовуватися перед явно ображеною дівчиною.

— Вітаємо!

Ваше вміння «Я у мами дурник», — за рекордно короткий термін отримало 4-й рівень!

І ми негайно даруємо вам ваше нове вміння, «Посмішка голодранця».