Частина 15. Дивний Ент.

Я лише кліпав очима і ошелешено дивився як Міхо емоційно розмахуючи своїми пазуристими лапами, щось захоплено мені розповідав. Я не чув ні слова. І дочекавшись поки білка виговориться, дуже міцно її обійняв.

— Гей, друже, що це ти надумав? — опустивши лапи, заявив мені ошелешений ент. — Давай ти просто розплатишся за поїздку і я піду… А знаєш що, непотрібно грошей. Я сьогодні чомусь неймовірно добрий. Ти просто скажи, де мою машину подів. І ключі від неї поверни, а то щось не бачу їх ніде…

Я нарешті відпустив ожилу білку. І дивлячись їй просто у величезні очі, запитав.

— Міхо, ти й справді нічого не пам’ятаєш?

— Не пам’ятаю, що? — уточнив у мене ент.

— Мене. Дядечка По? Як ми з тобою чихвостили чебурашку?

— Яку ще, чебурашку? — в кінець заплуталася білка. — І до чого тут цей носатий виродок?

— Однооку… — уточнив я, мало не плачучи.

Міхо раптом розплився в акулячій усмішці.

— Я все зрозумів. Більше нічого не говори… Залиш мою машину собі. А я і так, як-нібудь до міста доберуся… — і різко рвонувши в мій бік, вихопив ключі від тачки Гімлі, і, на ходу пискнувши сигналізацією, одразу поскакав до транспортного засобу, що привітно відчинив свої обійми.

Але далеко втекти йому не вдалося. Величезний щур, який незрозуміло звідки взявся, схопивши перелякану білку за комір, широко мені посміхнувся і, вирвавши з лап ключі від машини, одразу ж кинув їх мені. А далі сталося непоправне…

Розірвавши одним рухом ожилого ента навпіл, він одразу ж його зжер.

— Лисе! Брате! — усміхнувся мені Крісс. Голосно відригнувши. — Якими шляхами? У лікаря чого забув, не захворів часом?

Охрінівши від побаченого, я все ж таки стукнув по виставленій мені для привітання, пазуристій лапі величезного щура.

— Ти б обережніше, з місцевими. Обдурять і оком не моргнеш! Пощастило що я до лікаря зайшов. Гарпун той, що ти на ньому бовтався, так повністю й не витягли, дупа болить, просто жах… Слухай, все ж добре що я тебе зустрів! — раптом, щось згадав щур, тут же стукнувши себе, своїм же хвостом по голові. — Мені тут Миколайович через твою голу дупу ультиматум виставив. Мовляв, плати половину від пивного прибутку, а то засудить мене за незаконне використання авторських прав. А потім і зовсім усю виручку забере. Мовляв, у нього і знайомий третейський суддя є. Чемпіон місцевий. Нам би вирішити якось це питання…

І тут сталося щось взагалі страшне… Тисячолітній плащ-алкоголік, що затаїв на мене образу, немов ненароком, впустив прямо перед величезним щуром, дорогуще Ларисскіне намисто, що переливалося тисячами яскравих спалахів під спекотним, призахідним сонцем…

Крісс від побаченого трохи прифігів, і знову відригнувши, ще й дивно гикнув, одразу ж запитально втупившись на мене.

— Подарувала? — видавив він із себе.

— Поцупив. — чесно зізнався я. Опустивши погляд в червоний пісок.

— Точно поцупив? — повторив слово в слово, слідом за Миколайовичем, Крісс.

— Точніше не буває… — я важко зітхнув.

— Ну й добре… — полегшено видихнув Крісс. Поцупив, — це не страшно. Я он, дупу твою голу, теж для реклами, так би мовити трішки позичив. Ну то що, ми в розрахунку? Можу я Миколайовича на три відомі землянам букви послати? — я ствердно кивнув. — Гаразд, не парся Лис, ти для нас стільки зробив! Нам із братом за все життя не розрахуватися! Але він ревнивий у мене, просто жах. Тож нам із тобою краще про це не розповідати. Добре? Не буди лихо, поки тихо. Ой… Слухай, щось мені не дуже добре, ент цей, видно хворий якийсь попався… Піду-но я до лікаря…

Але не встиг він зробити й кількох кроків, як величезний, щурячий живіт розрізав гострий кіготь і звідти випав абсолютно чорний, увесь у слизькій, з запахом місцевого пива, смердючій рідині, знову цілий ент.

Крісс ошелешено дивився то на дірку в животі, то на хоч і чорну, але чомусь знову цілу білку.

— Я, мабуть, усе ж піду… — позадкував до будинку Гієнича щур. — Сам бачиш, їжа явно не першої свіжості… Треба мені… Терміново…

— Ключі… — проричав грізно Міхо. Я передав брелок від тачки Гімлі. — Це не мої. — заперечив мені ент. Де моя машина?

— Біля ресторану «Не відкинь копита» залишилася. Ти й справді нічого не пам’ятаєш? — запитав я.

— Не пам’ятаю, що? — знову перепитав мене ент. — Як я вибрався зі шлунка цього щурячого переростка? Так я і радий був би це стерти з пам’яті. Але видно ніколи вже цього не забуду… А ти б мені більше на очі не попадайся. Побачу, розхріначу на хрін! — вискалив на мене свої акулячі зуби ент. Затямив, чоловіче…

Я важко зітхнув, проводжаючи сумним поглядом їдучу з неймовірною швидкістю машину. Але на серці все ж відлягло. Міхо живий. І я зробив усе що міг…

***

— Хто ж тебе так погриз-то?! — Гієнич дуже швидко працював маніпулятором, зашиваючи і зварюючи розвішані по всій кімнаті нутрощі величезного щура.

— Закуска, лікарю, не дуже свіжа попалася. — відповів ледве живий Крісс. — Зубаста i дуже невихована.

— Обережніше потрібно з їжею-то. А гроші в тебе ще з собою є? — а то тут тільки щоб дупу зашити вистачить.

— У мене є. — видав я з порога. — Двадцять п’ять тисяч у ресторані залишилося. Шийте, лікарю. Я розплачуся.

— Ай! — вколов себе Гієнич. — Як ти розплатишся? Тобі самому хоч би вижити. Та й ресторану, вважай, що в тебе більше немає… Якщо не забере, то з землею зрівняє його Тінь. Хоч би Хрюка в живих залишив, нелюд. А то хто в мене прибирати буде, та ще й на шару… Доведеться мабуть, самому марафет наводити. Лисицю цю, хрін що робити змусиш. Відразу такий вереск підніме… І навіщо я її тільки годую, гроші переводжу… Продав би давно прокляту, та хто ж її таку візьме? А я її в циган залітних замість оплати взяв, і з маленької грудочки виростив. Думав, буде хоч із ким на старості років поговорити. А вона мовчить, як у рот води набрала… Ай! — знову вколов себе маніпулятором старий пес. — Не крути дупою Рісс, а то пришию до неї вуха, будеш потім усім розповідати, що ти не дупоух.