Частина 13. Непрохані гості

Я відчайдушно, з останніх сил довбав не піддатливий металу, твердий як камінь і червоний як кров, проклятий ґрунт.

Безрезультатно...

Важко дихаючи, я став на одне коліно, а потім і на друге. Сил не залишилося, зовсім...

— Ну-ну... — Сержант узяв мене, вкрай знесиленого на руки, і поніс у напрямку вовкодава. Я спробував вирватися.

— Не треба, синку. Усе добре. — заспокоював мене Грозний. — Гієнич, його у себе на задньому дворі поховає. Там у нього і ґрунт м’якший буде. Та й не відриє ніхто. Падальники тут, знаєш які моторні, по пустелі шастають... І на десять метрів закопай, все одно знайдуть і зжеруть. А там йому точно спокійніше буде. Не переживай. Він усе, як треба зробить.

Я від безвиході просто заплющив очі.

— Миколо Миколайовичу, я ж намагався... Я думав, що все вийде... Я, я нікчема...

— Лис, та годі тобі! Ти молодець! Якби я на власні очі не бачив, скільки ти для цього ента зробив! Ніколи б не повірив! Не кори себе! Ніхто. Повір! Ніхто у всесвіті, більше ніж ти зробити, точно б не зміг...

— Але я-то, живий! А він — ні! Якби він тоді, від По мене не врятував. Ціною свого життя... Я теж думав, що врятую...

Ну що тут скажеш? Нічого... — Сержант мовчки поклав на підлогу знесилене, напівживе тіло свого підлеглого.

«І звідки в цьому щуплому хлопчині, скільки енергії?! Просто неймовірно! Навіть з урахуванням якогось міфічного дару...»
Дивне відчуття душевної теплоти, що виходило від рядового, не покидало його з перших хвилин знайомства.

Так, так. Ще тоді, на транспортному кораблі, абсолютно голий, весь у пір’ї і курячому посліді, цей юнак випромінював неабияку енергію. А вже в чому, а в світіннях, сержант розбирався. Довелося. Сидячи пів року ще жовторотим новобранцем у полоні в дивних Ситхів. Що спілкувалися між собою, за допомогою думки і цих самих, енергій.

Він був єдиним вцілілим бранцем із роздовбаного на шматки нарнійського зорельота. Просто в гальюн, серед ночі захотілося. Ось Ситхи його, хоч і трохи, але навчили ці самі думки читати. Щоправда, далеко не завжди виходило. Але коли у співрозмовника була дуже сильна енергетика, то перекинутися парою фраз, було цілком можливо. А заодно і розбиратися в різних видах цієї самої енергії. Що разюче відрізнялася, як за кольором, так і духом. У Лиса, аура струмувала нескінченним, сліпучим потоком. Особливо зараз. Коли він, вкрай знесилений, світився як атомна бомба в момент вибуху. Але не звичайним для нього, теплим, сонячним світлом. А важкою, як чорна діра, непроглядною темрявою. І його думки, краще було не читати. Не було їх. Просто лякаюча, гробова тиша. Як раптом...

«До ресторану». — Проклав я у своїй голові маршрут. І треба ж. Машинка бадьоро помчала по місцевих вибоїнах. Несучи мене подалі, від цього страшного місця.

***

Тривала третя година суцільного, безпробудного запою.

Влаштувавшись у колишньому кабінеті дядечка По. Я ганяв юного чемпіона в його куций хвіст і неіснуючу гриву. Хрюк тільки й встигав, що приносити ядрені алкогольні напої та підігрівати вчорашнє меню. Коли все закінчилося, ми зробили замовлення відразу у двох сусідніх ресторанах. На суму, що значно перевищує їхній місячний дохід. Так як народу на поминки по енту, все прибувало і прибувало. Їм навіть довелося закрити свої заклади і переспрямувати весь персонал у «Не відкинь копита». А на вантажівках, що під’їжджали, по-швидкому доставили нові меблі, ще вчора замовлені завбачливим поросям. Що влетіли мені в чималу копієчку.

Усі учасники арени смерті, надивившись на мої відчайдушні спроби воскресити, а потім і поховати бідолашну білку, перейнялися якимось дивним почуттям, дружнього співчуття, до худорлявого, невгамовного чоловічка. Яким вони ще вранці, з радістю і непідробним азартом, грали в кривавий футбол. Ну і пожерти на шару, теж всі були абсолютно не проти. А ображати таку несамовиту компанію відмовою, було-б собі дорожче.

На деякий час забувши про свої важкі травми, гості в неміряних кількостях поглинали їжу і міцне місцеве пійло, яке відмінно знеболювало.

У прибраному нашвидкуруч і знову мебльованому загальному залі, з десяток офіціантів і два десятки кухарів збивалися з ніг, намагаючись догодити щедрому клієнту, і, за сумісництвом, їхньому найближчому конкуренту.

За столом, накритим у колишньому кабінеті дядечка По, сиділи лише наближені.

Хрюк, який нарешті звільнився від своїх прямих службових обов’язків, і два п’яних в мотлох ящери, по черзі підливали один одному, якусь дуже вже ними улюблену, і таку саму зелену, як і вони самі, рідину. Нарієць-охоронець і Майстер-сержант не нудьгували, і швидко знайшли тему для розмови. Про виховання неслухняного домашнього чада, і не дуже сильно налягали на алкоголь, а все більше, закушували.

Також я запросив за наш затишний столик ягуара Гіллі, якому Гієнич уже встиг приштопати його дуже ввічливий язик. Гіллі, залпом ковтав ядрену випивку, щоразу сильно кривлячись від нестерпного болю в роті. Але бухати не припиняв.

Був присутній і орангутан Боб. Він відмовився від операції, мотивуючи це чималою оравою багаторуких, позашлюбних діточок, які й так зжирали всі його, не дуже то й великі, заробітки.

Біля мене, згорбившись, сидів Гієнич, який якнайкраще знав, до того ж у всіх подробицях, покійного ента. Сидів він, щоправда, недовго. Ґрунтовно підкріпившись, він мирно заснув, звалившись від утоми прямо за столом, на послужливо підкладеному поросям, під його обгорілу, слиняву морду, шкіряному пуфику із сусіднього крісла.

Я ж, прислухавшись до порад сусіда з ломбарду, перед поминками все-таки прийняв душ і заодно виправ в одній з величезних пральних машин мій неймовірно обжористий халат. Заправивши замість прального порошку, дорогущий, пекельний плямовивідник. Щоправда, сильно це не допомогло. Але все-таки, було вже не так огидно. Та й колір у нього з ядрено-гівнистого, змінився на нейтрально сірий. Але на жаль, не характер...

І ось я, закутаний у майже чисту, тринадцяти тисячолітню зубасту ковдру, щосили намагаюся нализатися до поросячого вереску. А потім, займаюся садомазохізмом. Споюю Ненажеру, через встромлені в мене загнуті зуби. І так, раз за разом... Раз по раз, ця самозакохана тварюка проробляє в мені сотні дірок, насолоджуючись, за її словами, чудовим нектаром. Який вона готова пити вічно! Але вічного, нічого немає. І ця жорстока, страшна річ, зізнається мені в безмірній любові. Любові до найкращого, в її непомірно довгому житті, господаря! Ось так... Ніколи не говори ніколи. Не минуло й доби...