Частина 12. Ідеальна робота

Я наполегливо лупцював молотом об ковадло. Стопи іскор, що розліталися на всі боки, радісно салютували моїм неймовірним зусиллям.

Раптом мою увагу привернув гуркіт заліза, що падало. Я зупинився і відправив заготовку, що вже починала вистигати, в горн.

На порозі сільської кузні стояли троє моїх нерозлучних друзів. Стояли, — це було гучно сказано. Бо один точно лежав під заготовками, що звалилися, і тримав у руці дивом не розплескане пиво.

— Кірте, кінчай ти цю дохлу справу, і підемо з нами! Вип’ємо за твою майбутню, міцну сім’ю! — видав, заплітаючись і намагаючись піднятися, гість, що впав.

— Та скільки можна, друже! Ти вже третій місяць не вилазиш із цього смердючого сараю! — підтримав його доволі вгодований, розфуфирений купець 110 рівня. — Приєднуйся до нас!

Він простягнув мені келих омріяного напою. Що білими баранчиками стікав по його пухкому кулаку з повним набором дуже дорогих, підсилюючих кілець на кожному пальці.

— Дякую, Кук! — і я з великим задоволенням випив прохолодний, пінний нектар. — Я дивлюся, ти повну колекцію Майстра Темряви зібрав? Це ж скільки вона грошей коштує, і уявити страшно!

— А, це... — товстун ніби соромлячись, сховав свою липку від пива руку за спину. — Так, буквально вчора, халтурка підвернулася добра, ось і крапнуло, трохи.

— Трохи? — та за ці гроші, втрьох, можна рік у шинку безвилазно бухати, ще й залишиться! Ну, або на три відкупних для найкращого друга, не поскупиться, і скинутися...

— Ось ми й сидимо, безвилазно! — раптом заговорив мовчазний, довжелезний увалень, що ліниво притулився до дверей. — За тобою прийшли. Посидь із нами! А то зовсім своїх друзів забув.

— Хм... Значить за мною прийшли... А я думав, може, допомогти мені хочете? Я по кувалді кожному знайду, якщо що. А то завтра до обіду, я сто мечів маю викувати. Інакше не бачити нам із коханою щастя! І віддадуть її за багатенького Хрея. Та що я вам, розповідаю. Ви й самі це прекрасно знаєте. Я ще кілька місяців тому, золотом просив підсобити! І грошей у вас для викупного не було, так Кук?

— Так це... Тільки вчора й привалило... — товстун понуро опустив очі в підлогу. — Та й роботу ми ще не до кінця виконали... Ти краще скажи, ти точно встигаєш, усі мечі викувати? Або ж, зірветься замовлення? Кней, він такий. Не встиг вчасно, — платити не буде! Усе за так забере.

— А чого цікавитеся? Усе-таки, допомогти вирішили? — товариші якось дивно переглянулися між собою. — Та не переживайте, не буду я вас припахувати. — заспокоїв я їх. — Користі від вас, все одно ніякої...

— Це точно. — ікнув лежачий на підлозі і усміхнений на всі 84 зуба, чоловік. — Ніякої...

Усе я встигаю! Не переживайте. Ще й на поспати, — час залишиться. Та й робота у вас своя є, грошова. Не в приклад моїй...

Кузня раптом хитнулася.

— Втома, — подумав я. Зараз мине. І справді, трохи попустило.

— Друзі, ви краще подивіться, що я Ліанні за подарунок роздобув.

Я витер об фартух руки, і діставши з полиці різьблену шкатулку, відкрив її перед захопленими глядачами. На дні масивної скриньки лежала нічим не примітна стрічка.

— Ух ти! Хором вигукнули три п’яні пики, це ж, — подих вітру! Де дістав-то?

— Дістав... Бабцю одну, від лісового ведмедика, сторівневого врятував. Ножиком, прямо в око влучив. Ось вона на знак подяки й подарувала. Каже, від матері дістався, — прокачаний!

— Ну ти майстер! Поплескали по плечу, дихаючи пивним перегаром, друзі. З одного удару, клишоногого вирубити! І не шкода, таку штучку дарувати-то?

— Мені для коханої, — нічого не шкода! — впевнено відповів я.

— Це так... Тільки не факт, що старий хрін віддасть за простого фермера-коваля Віанну!

— А як не віддати-то, якщо прилюдно пообіцяв, що якщо до завтрашнього вечора, викупне за доньку принесу, то буде моєю, любонька!

— Точно встигнеш? — не вгамовувався худий.

— Навіть якщо бухати з вами піду, — все одно встигну! Он, останній штрих, залишився.

Я дістав із горна, майже готовий меч і, побачивши, куди треба стукнути, підігнав до ідеальної ріжучу кромку. Потім із шипінням загартував.

— Все друзі, тепер можна і в шинок!

— Вибач брате, але роботу до кінця доробити треба...

І худорлявий кравець 97 рівня, стукнув мені по голові келихом. А я й до удару відчув, що поплив остаточно. І це явно не від напівпорожньої склотари... Сто пудів, щось підмішали в пійло, олухи безголові...

***

— За ноги його візьми, Кук! Ну й здоровий же садівник! Друг називається... Зовсім вже кукухою поїхав, від дівки цієї.

— Хлопці, може не треба?...

— Та годі тобі, Кук! Такі бабки на дорозі не валяються! Прив’яжемо його в сараї! Один день посидить, зі своїми улюбленими слимаками поспілкується, а потім, нам ще й спасибі скаже!

— Кук, стрічку взяв?

— Та взяв я, взяв. Не пропадати ж добру. Ще спалить у серцях, ти ж його знаєш. У кожну бійку, найперший пірнає. Он як, за свою залізяку схопився, — не відбереш. Гостра зараза! І гаряча...

Крізь завісу я побачив, як товстун, не втримавши, впустив мої ноги, а за ними впала і голова. Але падаючи, я все ж таки примудрився махнути з розмаху, ще гарячим мечем, і відтяти руку з повним набором дорогих перстнів темряви, що тримала блакитну стрічку. Мій весільний подарунок для коханої Ліа.

Друзі злякавшись, що я зараз встану і покришу їх усіх в капусту, з криком розбіглися. І лише біле, всепоглинаюче дивне світло, залило всю округу, одночасно перетворюючи мене, і так майже нерухомого, на зелений овоч із мого городу.

З останніх сил, я підняв міцно стиснуту в руці, відрубану кисть, і прикрився нею від сліпучого сяйва.

***

— Кекхо! Досить із військовим терміналом балуватися! — сувора матуся загрозливо подивилася на свого пустуна-сина.

— Але ж мамо, я рибу ловлю ! Дивись, що зловив! — із люка, що відкрився, на стіл вивалився майже триметровий чолов’яга в брудному фартусі та до половини голий. З гострою залізякою в руці, і задоволеною, на всі 84 зуба, посмішкою. У другій же руці, піднятій над головою, була ще одна рука, але відрубана, вся всіяна кільцями з дивними символами, що в свою чергу, стискала простеньку, блакитну стрічку.

— Ух-ти! Риба! — вигукнув юний нарієць, з радісно почервонілим міні-рогом.

— Синочку, відійди! Це не риба, а злий дикун! Йому не місце, серед цивілізованих рас! Варта, візьміть це чудовисько і посадіть його в найсмердючішу яму, з усіх смердючих в’язниць, 23 сектора! І щура по дорозі десь викиньте, разом з його загадженою підстилкою!

— Але мам, це ж мій хвостатий друг! — мало не плакав, Кекхо.

— Нічого, знайдеш собі рогатих друзів, із пристойних нарійських сімей. І ось ще що. — Нарійська королева, на хвилинку задумалася... — Відкличте всі дослідницькі групи. Не потрібно вивчати цю планету. І так видно, що одні дикуни живуть. Ще й один одного жеруть до того ж.

Он, від бідолахи, одна рука й залишилася. А цілком можливо, що це був його найкращий друг!.. І ще, трасу в обхід, робити не будемо. Прокладемо, прямо через цю систему. Щоб через двадцять хвилин, і пилу від цієї мерзенної планети не залишилося. Все ясно?