Частина 11. Арена смерті

Дорогою до «Арени Смерті», — це не я придумав, а назва така, — усі звірятка якось дивно на мене поглядали. А турботливий нарієць, навіть попросив потриматися за його ріг. Мовляв, він так своїм дітлахам, температуру вимірює. І мені довелося це зробити. Інакше б ці гади всю дорогу мене свердлили своїми їдкими оченятами.

А Сержант-злюка, той взагалі в кабіну пересів. От же ж, індик надутий! Але не кинув одного, і то добре. А то, що я з цією інопланетною живністю без вовкодава робитиму? Та й спокійніше з ним...

— Приїхали! Вивантажуємося! — пробасив сержант. Підлеглі, всі як один, благально на мене подивилися. Мовляв, шефе, ну його нафіг, з доброї волі туди лізти. Ще затопчуть іроди, а нам потім знову профпридатність доводь. Але я не послухав їхніх благань і підтвердив слова свого начальства.

— Усі на вихід! Чого застигли?..

***

Арена Смерті являла собою пристойних розмірів стадіон із дерев’яними багаторівневими трибунами, весь завішаний облізлими плакатами найстрашніших пик, з усіх страшних пик, що я бачив у своєму житті. Не футбольний звісно, але льодовий, — так точно. І публіки в цей ранній час, на ньому теж вистачало.

Пройшовши процедуру з перетворення віртуальних кредитів на золото, ми, як і передбачали, нашкребли аж дванадцять тисяч сто золотих. Побачивши таку гору бабла, сержант різко повеселішав і запропонував зіграти ще й у рулетку. Та й перекусити б не завадило.

Уся компанія дружно підтримала цю ідею. І мені, під страхом втрати авторитету у моєї наспіх сколоченої банди, довелося видати кожному по 20 золотих. Крім Хрюка. Він виявив бажання поставити свою двадцятку на мою перемогу. Або на свою.

— Хрюк, ти серйозно? — не зрозумів я, його дивного наміру, отримати черговий раз у п’ятачок.

— Ну будь ласка, будь ласка, — благально пищав, підстрибуючи в такт гуркітливій музиці, свин.

— Я всім друзям розповідатиму, що бився на Арені Смерті!

— Ні, справа твоя! І двадцятку свою, можеш на себе поставити. Але може наш охоронець хоче, заради боса, трохи повоювати? А ти в його діточок п’ять тисяч кредитів забираєш. Удвох, всяко більше шансів на перемогу?

Нарієць, усвідомивши, що його хочуть втягнути в криваву бійню, злякано замахав лапами і затрусив рогом.

— Господар Лис! Ви що! Я туди і за мільйон не полізу! У мене діти! І дружину свою, — я люблю. А там чого доброго, і спадщину можуть легко відірвати. Кому я потім, без дзвіночків потрібен буду? Тягне п’ятачка на подвиги. Ось, нехай і лізе в цю м’ясорубку. А кухаря нового, ми завжди знайти зможемо, не те що охоронця. Ще й із цілими дзвіночками. — набивав собі ціну, носоріг.

— Може ще хто, замість Хрюка хоче взяти участь? За двадцять тисяч? За п’ятдесят? — Ніхто чомусь бажання не виявив.

— Гаразд Хрюк, але я тебе туди лізти, — не змушував! Усі чули? — полегшено видихнувши, усі ствердно закивали головами.

— А де Микола Миколайович? Не минуло й п’яти хвилин, як він десь безслідно зник. Разом із десятьма тисячами, що мав поставити на мою перемогу. Напевно отриману двадцятку золотих, просаджував у рулетку...

***

Швидко пройшовши реєстрацію, що полягала в проплаті тисячі з рила і виборі прізвиська. Я, — просто Лис. Хрюк, — Кривавий Розчленовувач Банди Койотів, Месник третьої категорії, Найвидатніший Шеф-кухар у цій галактиці і нарешті, просто Хрюк. Під оглушливі крики натовпу, і з гордо піднятою головою, ми вийшли на Арену Смерті, котра гуркотіла та гуділа від нетерпіння.

Хрюк до того ж, судячи з його не затьмареного, щасливого виразу рила, ще й кінчив. Ну, або був близький до цього. У будь-якому разі, в його штанях стирчав явно не тесак. Зі зброєю виходити на арену було не можна...

***

На цьому святі життя, ми явно були зайвими.

З п’ятдесят рил, морд і гострих зубів із пазурами, з розмальованими в різні кольори пиками, і виряджені в яскравий, дивний одяг місцевих клоунів, дуже прозоро нам на це натякали.

Вони кровожерливо поглядали на найменших представників бойового братства, які ледве діставали до плечей здоровенних потвор. Та з нетерпінням чекали початку цього страшного мочилова.

— Хрюк! Вали звідси! Бігом до паркану, а там як-небудь, та перелізеш! — крикнув я своєму грізному напарнику.

— Але господар! А як же бійка? — щиро обурився свин, ще вище піднімаючи невидиму піпірку.

— Яка, до біса собачого, бійка! Тебе зараз, на смерть затопчуть! Чи ти, за бабусею своєю покійною скучив?

— Але я ж, Кривавий Розчленовувач... — договорити він не встиг, бо вдарив гонг, і весь натовп, не змовляючись, помчав на нас із Хрюком. Мабуть, граючи в дуже цікаву гру, — хто перший затопче двох дрібних бовдурів, які переплутали бойову арену з входом у платний туалет.

Дивитися, кому-там усе ж пощастить, я не став. А стрибнув на п’ятачка, прикриваючи його щасливе рило і і інші випираючі частини, своїм нещасним тілом...

***

— Гаряче вітаємо нечисленних передплатників нашого з Сумним Кренделем платного каналу! Всі ми, з нетерпінням чекаємо початку довгоочікуваної кривавої бійки, відбитих на всю голову ідіотів. І так, активніше підписуєтесь, а то ми так ніколи і не покриємо витрат на цю, нікому не цікаву трансляцію.

— Ну що ти таке кажеш, Рей! Які ж вони ідіоти. Це ми з тобою, ідіоти. Раз вклали всі свої заощадження в лайно, яке ніхто не дивиться. А тепер перейдемо до наших із тобою баранів.

— Ти хотів сказати, до великих воїнів?

— Великі, виступають завтра ввечері.

— Так, завтра великий день! Але як думаєш, кому сьогодні пощастить піти на своїх двох чи чотирьох? Я б поставив усі свої заощадження, якби вони звичайно були, на Коротуна Розривача Боба! Минулорічного чемпіона, серед цих розфуфирених папуг! Ось де сила, помножена на кількість його величезних, шести волохатих лап.

— Мабуть, Рей, я з тобою погоджуся. Але не варто також забувати про кумира місцевих дівчат і статевозрілих шмаркачів, Ягуара Різника, Гіллі! Його потужні, ідеально вивірені стрибки, на пару з гострими іклами, — нікого не залишать байдужим!

— Так, ти абсолютно правий! Два фаворити на сьогодні! Гіллі і Боб!

— Але зачекайте! У нас в останню хвилину, з’явилися новачки. І хто б міг подумати! Це юне, дуже сміливе порося на прізвисько Койот, або щось на кшталт цього. І... Фанфари! — Людина! Не хочу навіть знати, як звуть цю дивну істоту. Добриво, прийнято називати просто, добривом...

— Ну що ти таке кажеш, Рей. Людина ризикнула своїм не довгим життям, а вони й справді, не дуже довго живуть, і тільки за це, гідна, щоб ми її представили в прямому ефірі. Перша і остання людина на Арені смерті, з лаконічним ім’ям, — Лис!

— Гній Лис! Це ти хотів сказати?

— Повністю, з тобою згоден. Перегнійніший, ніж будь-хто інший! Шансів вижити у нього просто немає!

— Але ось, нарешті і гонг! Як ми й припускали, на перших же секундах, Лис перетворюється на бездиханне добриво. Слабка раса, дуже слабка! І кому це в голову спало прийняти їх в Альянс? Та вони, навіть свою рідну планету, від нещасних караглотів захистити не змогли. Просто незмивана ганьба, яка лежить зараз, бурою плямою на цій арені. І не просто на арені, а на всій нашій галактиці...

— Але що це? Це просто, неймовірно! Забираю свої слова назад. Лис якимось дивом усе ж піднявся. І в цю саму хвилину, показує іншим учасникам середній палець!

— Просто, непрохідна тупість! Замість того щоб відповзти до бортика, і там спокійно здохнути, він вирішив, що йому чомусь мало!

— Так... І це один із солдатів наших непереможних військ. Він би їм ще й голу дупу показав!

— Схоже він тебе почув! Ні, ну це вже перебір! Хоча, глядачам це подобається... Але тільки, не учасникам! Вони ганяються за недоумком Лисом, який так поспішав, що не встиг до кінця натягнути штани! І тепер виблискує своєю п’ятою точкою, перед розлюченими суперниками.

— Перегони по колу? Думаєш за цю легку атлетику, наші передплатники, платять гроші?

— Рею, ти в корені не правий! У нас просто фантастичний результат за платними переглядами! Цей напівголий Лис уже приніс нам хоч якийсь, — але прибуток! І це, — тільки початок!

— Біжи, Лисе, біжи! Я знаю, ти зможеш! Що там впало?

— Усе добре, Рей. Це я від щастя зомлів. На рахунок тільки що 240 тисяч капнуло! Називай мене тепер, Крендель Щасливий. Давай, Лисе! Давай!

— Лис! Лис! Лис!

***

Відтягнувши непритомного Хрюка ближче до бортика. Я відволік натовп, від подальших знущань над поросям, не дуже-то хитрим способом. І тепер що є сил, намотував кола по піщаній, упереміш із соломою, арені.

Ніколи в житті, я так швидко не бігав. І примудрився наздогнати навіть моїх наздоганяльників, які відстали та захекалися. Як раптом, якась тварюка, стрибнувши на мене і схопивши мертвою хваткою іклами за плече, немов кішка, мишку, покотилася стрімголов у захеканий натовп. Підм’явши під себе, мінімум трьох, розмальованих людино-звірів. А потім, підкинувши вгору, лупанула мене лапами, немов м’ячем, у бійців, що зупинилися.

Я ж, прийняв єдине правильне рішення. Згорнувся калачиком, для захисту своїх внутрішніх органів, від підлих і жахливо болючих ударів.

Але, як з’ясувалося, рішення було не зовсім правильним. Бо ці потвори почали грати мною в самий що ні на є, лисо-футбол. І навіть розділилися на команди.

На моє велике полегшення, гра довго не тривала. Під час спроби забрати м’яч, хтось штовхнув суперника в зуби, зламавши заразом і щелепу. І тут, понеслося...

На мене вже ніхто не звертав уваги.

І я, петляючи між головними уборами, зубами, недогризками яскравого одягу і навіть чиїмсь оком, що розліталися в різні боки, тихенько прокрався до Хрюка, який лежав біля двометрового парканчика. Вгорі над поросям визирала стурбована пика Майстер-сержанта.

Я спробував підняти щасливо усміхнене, мирно сопуче тіло свині і перекинути його через огорожу.

— Лис! Ти що робиш? — крикнув мені сержант, намагаючись перекричати гуркіт стадіону.